«Дружили з пелюшок, а зійшлися через 20 років»
Юлія Світіч та Володимир Дегтяренко ще офіційно неодружені, але навесні планують узаконити свої стосунки. У Калуш переїхали у серпні 2024 року на квартиру подруги Юлі — Наталії, з котрою познайомилась в Німеччині. Тут проживають з дітьми жінки, собакою та котом.
«З Володею ми знайомі з самого дитинства, ще з пелюшок. Я була його «кентом». На той момент ці дитячі почуття ми не могли проаналізувати. До 11 років гуляли разом, потім Володя поїхав у Грецію, де працювали його бабуся та тітка. Зв'язок був втрачений. Повернувся десь через п’ять років, щоб піти в армію, бо вважав це обов’язком кожного чоловіка».
На той час Юлія почалась зустрічатися зі своїм першим чоловіком. Тому при випадковій зустрічі Володимир вирішив не руйнувати їх і промовчав про свої почуття. Життя знову їх розлучило на 20 років: у кожного була своя сім’я та діти. Хоч і жили на одному районі, але ніколи не перетинались. У 2021 році обоє розірвали свої шлюби.
З початку повномасштабного вторгнення жінка з дітьми виїхала до Німеччини — заради безпеки та стабільного емоційного стану Павла та Діани.
«У липні 2023 року подзвонила мама і сказала, що мені передають вітання — як виявилось, то був Володя. Вона розповіла, що він повернувся з війни після поранення і залишився сам. Йому було не тільки важко фінансово, але й емоційно, бо стикнувся з несправедливістю. Я навіть не знала, як він виглядає, але мені було все одно. Головне, що це мій Володя і я йому потрібна. І тут мова не йшла як про дружину, а як про друга».
Юлія попросила передати номер свого телефону. Але чоловік неправильно його записав, тому декілька днів була тиша. Володимир паралельно також чекав зворотного зв’язку від абонента. Через кілька днів його випадкова зустріч з мамою Юлії повторились. Відтоді (ніч з 30 червня на 1 липня. — Авт.) вони почали спілкуватись щодня телефоном. Це було неймовірне відчуття, попри те, що спершу не знали, хто як змінився. Споріднені душі не переставали ділитися подробицями свого попереднього життя.
«Одного разу Володя каже: «Ти маєш повернутися й у нас буде сім’я. Я занадто довго тебе чекав, щоб знову втратити», — пригадує Юлія.
Жінка планувала повернутись додому, бо дітям було емоційно важко в чужій країні, але ситуація з віднайденим другом пришвидшила цей процес. 8 серпня вона приїхала до Запоріжжя «на розвідку». Після цього обоє зрозуміли, що більше не хочуть розлучатись.
«Я не уявляла, як ми місяць чи навіть кілька днів не будемо бачитись. Поїхала в Німеччину, владнала всі справи, зокрема з квартирою. Зазвичай потрібно попереджувати за три місяці про виселення, але всі зважили на моє становище. 13 жовтня я повернулась додому з дітьми й ми одразу почали з Володею жити разом».
Уже тоді у пари почались випробовування. Юлія допомагала коханому встановлювати справедливість щодо військової служби. Також у місті посилились прильоти, з’явились проблеми із мобільним зв’язком. В один час хотіла вийти на роботу, адже як бухгалтер мала непогані пропозиції. Проте материнське серце протестувало: було страшно не додзвонитися до дітей.
«Тож прийняли рішення переїхати до Калуша. Я в Німеччині зустріла Наталію — споріднену душу, яка стала мені як сестра. Ще тоді пропонувала своє житло, адже квартиру не здавала. На той момент нам не було чого втрачати, тому вирішили розпочати все з нового міста. У 20 числах серпня 2024 року прибули на Прикарпаття».
Сімейне життя: нове місто — нові випробовування
У Калуші сталося найбільше випробовування для майбутньої сім’ї. Через три тижні після приїзду Володя влаштувався на роботу водієм. Юля паралельно проходила курси експедитора, щоб разом працювати. На кілька днів їй довелося повернутися додому, щоб владнати деякі питання. Коханий залишився з дітьми й паралельно ходив щодня на роботу. Хоч захворів, але, щоб не підводити керівництво, не припиняв працювати.
«Це був вівторок, 10 вересня. В той день він мене зустрів з поїзда. Я залишилась готувати вечерю, а Володя поїхав… Аварія сталася під Івано-Франківськом о 21:20. Спершу я надзвонювала, але ніхто не брав трубки. Пізніше мені відповіла жінка, що була в машині: вона травмувала ногу, а Володю у важкому стані забрали до лікарні».
Юля під час розмови кілька разів повторює, що Бог не тільки дає випробування, але й сили та можливість їх подолати. Також вкотре переконується, що світ не без добрих людей, адже щоразу траплялись ті, хто допомагав та підтримував.
«Спершу одна жінка довезла до лікарні, адже я не орієнтувалась не те що у Франківську, а й у Калуші. О 4:30 закінчилась операція. Володя був у комі п’ять днів і ніхто не знав чого очікувати. Щодня впродовж двох місяців я розривалась між дітьми та лікарнею: зранку до нього, ввечері — додому».
У Володимира діагностували важку черепно-мозкову травму — забій головного мозку. Йому робили трепанацію черепа — видалену кістку вшили у живіт. Юлію попередили одразу про паралізований правий бік і проблеми з мовою. Так і сталося. Спочатку чоловік був під ШВЛ, бо після поранення втратив пів легені й важко давалось самостійно дихати. Була зламана права рука.
«Коли нас виписували з обласної лікарні, Володя взагалі не розмовляв, трохи навчився сидіти та вставати, тримаючись за ліжко. Зараз ми навчились ходити з тростиною, він може сам їсти, одягатись. Днями уже зрозуміла, як правильно приймати ванну, щоб все довкола не було у воді. Ставлю стілець, на який Володя сідає і так перекидаю ногу. Але навіть професіонали вважають ці досягнення за два місяці дивом, а я — вірою, підкріпленою любов’ю», — з посмішкою перераховує жінка.
Юля почала успіхами Володі ділитися на своїх сторінках у соціальних мережах. Пояснює, що робить це не для того, щоб пожаліли чи допомогли, а для прикладу та стимулу іншим. Втім не приховує, що багато хто після перегляду відео пропонує фінансову підтримку, поради, надсилають гостинці й малюнки.
«Одна пенсіонерка надіслала домашнє варення. Мені було соромно отримувати, адже жінка сама виживає на виплати. Проте образити її щирі наміри також не хотілось. Володі дуже посмакувало домашнє сало. Тому ми дякуємо кожному, хто навіть добрим словом підтримує нас та співпереживає».
П'ятигодинні заняття щодня, щоб знову говорити й ходити
Після виписки з лікарні Юлія, яка не має медичної освіти, почала свій план реабілітації, як поставити Володю на ноги. Розповідає, що допоміг Інтернет та відповідна література. В арсеналі Юлії та Володі — понад десять різних вправ для поліпшення руху та мови. На заняття йде щодня до п’яти годин. Зараз уже багато чого Володимир може виконати самостійно. Правда, на звичну випічку чи малювання картин по номерах у Юлі часу дуже бракує. Крім цього, старається відписати всім, хто цікавиться успіхами її «сонечка» (так під час нашої двогодинної зустрічі називає чоловіка. — Авт.)
«Ми розробляємо руку з рукавицею, з су-джоку (корейська мануальна терапія, яка стимулює точки на руках і ногах пацієнта. — Авт.), можна і за допомогою волоських горіхів. Масажую і руку, і ногу, підключаю останню до току, ходимо по сходах. Чекаю степ-платформу, яка ще більше буде допомагати у реабілітації ноги. Використовую й озокерит (природний вуглеводень з групи нафтидів, який має воскоподібну консистенцію і схожий за зовнішнім виглядом на бджолиний віск. — Авт.). Ми пережили: кому, параліч, пролежні, афазію — розлад мовлення. Але попри все ніколи не сумнівалась, що це спільно подолаємо».
Юлія пояснює: треба відчувати людину, розуміти, що йому дається, а де ще потрібно зачекати. З мовою також відчутний прогрес. Спершу Володя не міг вимовити жодного слова та звуку, а тепер запам’ятав імена. Також постійно повторює та показує, що бачить на зображеннях, пробує читати. Всьому доводиться вчитись заново.
Мрія — Перемога і старість під пледом
«Коли ти кохаєш людину, то не замислюєшся над якимось вадами. Я щаслива, бо він живий та поруч. Занадто довго чекали один одного, щоб зараз здатись. Ми обіцяли один одному зустріти старість під пледом на пагорбі, і тепер тим більше я йому не дозволю не виконати свою обіцянку».
Юлія пригадує: коли чоловік був у комі, він реагував на її голос — і це був не просто рефлекс. Вона старалась не плакати, а багато говорити з ним. Нагадала йому про плед, уявляла його чорно-червоним, як прапор бригади Володимира. А також на ньому повинен бути зображений єнот, адже саме таку зв’язану іграшку йому подарували, коли воював. Саме на слова про єнота Володимир показав палець догори. І в той же вечір намагався відкрити очі.
«Я його чекала все життя, але через страх все затягнулося. Тепер кажу всім, в тому числі своїй дочці, що не потрібно боятися! Підлітками через страх не сказали про свої почуття: Володя — щоб не почути відмову, а я як дівчина посоромилась проявити ініціативу. Але, напевно, ми мали пройти свій шлях з іншими, щоб зараз ще більше цінувати наше спільне».
Найбільше цінує в коханому душу та доброту, а ще — він завжди вмів її з дітьми розсмішити.
«Ми, як інь та янь, як ліва та права рука. Ми, як герої казки «Їжачок в тумані». Там ведмедик каже, що буде чекати їжака. Той відповідає, що його може не бути. «Як це немає? Якщо тебе немає і мене немає». Мені варто тільки глянути — і чоловік розуміє, в якому я настрої. І так було з самого початку. Ми могли йти вулицею, чуємо нашу пісню — і він уже кружляв мене у танці. Я йому довіряла, ще з дитинства, коли віз на своєму велосипеді далеко з двору. А зараз він довіряє мені».
На першому місці у сім’ї Юлії та Володимира — Перемога та припинення людських страждань. Жінка мріє, щоб її чоловік одужав, продовжив своє захоплення тату і, звісно, разом зустріти старість під пледом.
«Якби я могла взяти увесь людський біль та пережити його сама, я б так зробила — не хочу, щоб більше ніхто страждав. Коли українці втрачають близьких або діти страждають — це найстрашніше. За нас з чоловіком я спокійна: знаю, що разом поборемо все. Хочу, щоб інші не здавались, не опускали руки на шляху до свого щастя. Щоб всі повернулись до своїх домівок, кожен зайнявся улюбленою справою».
Жінка не прагне бути прикладом для інших, але якщо їхня історія позитивно позначиться бодай на одній родині — тільки радітиме. Пригадує, що їй також було важко: мама відкидала думки про суїцид, але думала про полегшення, коли її зіб’є машина.
«Ти просто не маєш права опустити руки. Близькі люди — коханий чоловік, дружина, діти, батьки, бабуся, або дідусь — заслуговують, щоб за них боролись — по-іншому не може бути. Навіть знаючи своє майбутнє, не відмовилась би від Володі. Зараз чекаємо на операцію, тому дуже переживаю, щоб досягнення закріпились. Не вважаю себе сильною, просто роблю те, що робила б кожна любляча жінка», — підсумовує співрозмовниця.
Під час нашої зустрічі Володимир Дегтяренко постійно дивився закоханими очима на жінку, яка сиділа поруч, щиро посміхався, пригортав її до себе або ж тримав за руку. Щастя закоханим!
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
