Нині митець не прагне публічності, але для «Вікон» частково прочинив двері до своєї творчості.
«Ліпити гарних жінок — для мене найбільше задоволення
Народився майбутній скульптор у Жовтих Водах на Дніпропетровщині, а коли йому було три роки, батьки переїхали на Прикарпаття, адже з Новиці, що на Калущині, походить тато Степана. Розповідає, що все дитинство малював та ліпив.
«Батьки не були творчими: батько — будівельник, мама — бухгалтер. Але у мене ведмедями та динозаврами з пластиліну були заставлені всі полиці. Щодо профільної освіти, то її почав здобувати уже після 20 років. Тоді Юрій Боринець (художник з Калуша. — Авт.) закінчив Прикарпатський інститут і нам з Володимиром Безруким (художником з Калуша. — Авт.), знаючи наші таланти, порекомендував також там навчатися. Я поступав та вчився виключно своїми силами, працював на двох роботах охоронцем. Досі продовжую вчитись, бо мені не вистачає знань», — пригадує Степан Дутчин.
Співрозмовник згадує, що тоді скуповував дорогі книги про скульптуру, а зараз це все можна знайти безплатно в Інтернеті. Пригадує, в дитинстві все виконував для свого задоволення, а зараз потрібно більше орієнтуватись на замовника чи виставку. Щодо останніх, то персональних поки що не робив, хоч матеріалу вистачить одразу на кілька.
«Хороший живописець може за місяць зробити пристойну персональну виставку, наприклад, як Володимир Безрукий. У нього за 15 хвилин малювання виходить шедевр. А по скульптурі, щоб була достойна виставка, треба мінімум рік «пропахати». Спершу — зробити каркас, потім — зліпити, а це довгий та важкий процес. Можна, звісно, наробити кубиків чи квадратиків або поставити три дроти й запхати туди шматок поліна та й сказати: «Я так бачу», бо це у сучасному світі працює. Я такі речі також не відкидаю, бо поважаю будь-яке мистецтво. Але то — не про мене. Мені потрібні сила та час для своїх творінь».
Після закінчення навчання Степан Дутчин три роки працював у Києві, виконував так звану халтуру — художній кітч. У маєтках Віктора Медведчука (голова Адміністрації Президента Леоніда Кучми . — Авт.), Святослава Піскуна (тричі Генеральний прокурор України. — Авт.) та інших державних осіб робили статуетки для камінів, якими добре заробляв на життя. Але коли з’явилась сім’я, повернувся у Калуш. Уже більше для душі почав ліпити після 30 років, а за кілька років — брати участь у виставках.
«Ліпити гарних жінок — для мене найбільше задоволення, уже точно сотню маю таких образів. Як каже скульптор Василь Корчовий: «Я не ліплю красивих жінок, а красиві роботи». Найкращі для мене жіночі образи не мають бути надто порнографічними — тільки легка еротика. Спрямовані не для того, щоб показати голу жінку, а щоб в них читалась краса. З натурою, звісно, проблема, бо навіть, якщо знаєш всі нюанси для доброї роботи, має вона бути. Виділити якусь одну скульптуру не можу. Наприклад, для мене чуттєва «Мама». В основному мені позувала дружина».
Найбільше Степану Дутчину подобаються роботи французького скульптора Родена. У своїй творчості також використовує імпресіонізм, постімпресіонізм, а на чистий реалізм та абстракції — ніколи не тягнуло.
«На війні хотілось вижити, а не малювати»
Щодо своєї участі у війні, скульптор пояснює: тут спрацювало щось внутрішнє.
«Я ніколи не асоціював себе з патріотами, але розумів, що тікати не буду — значить, треба йти. У свій час від армії був комісований, але фізично себе добре почував, бо все життя займався спортом. На другий день повномасштабного вторгнення побачив у Калуші біженців і того ж дня пішов у військкомат з другом Романом Мельником. Варіант Тероборони як тил у місті не розглядав».
Пригадує, що через два тижні зі зведеною ротою добровольців виїхали на Схід — тоді ще ТрО не мали права кидати на «нуль». А на кордон Харківщини уже прибули взводом. Був водієм у снайперському відділенні. На початку літа 2022 року приєднався до Калуського батальйону Сил тероборони ЗСУ на Запорізькому напрямку.
«Мені пощастило, хоч і були на «нулю» під постійними обстрілами та заходили в сіру зону, але в «м’ясорубки» не потрапляли. Сидиш в окопі, до наших хлопців — 2-3 кілометри і їх можна долати тільки по посадці, а не по полю. Посадки уже також перетрощені. Я глухий з дитинства, але чув як москалі між собою говорять, а хлопці — слова розбирали. Візуального контакту не мали, але відстань була 20-30 метрів. Їсти не хотілось, а курити почав».
Через проблеми зі слухом мав постійну дезорієнтацію: не розумів коли наші стріляють, а коли — ворог. Те, що пережив, на творчість не вплинуло. Єдине, чого хотілося в окопі, — вижити та швидше повернутись додому.
«Ти там живеш у постійному страху. Бувало на позиціях: дуже холодно, дощі, вітри, мороз, але в погану погоду менше стріляють. І ти думаєш: перетерплю все, тільки щоб не стріляли».
За те, що пішов служити, Степан Дутчин не шкодує, адже повернувся живим, здоровим, не поламаним емоційно. Каже, отримав найцінніше — рік нового досвіду. З віком до смерті почав ставитися по-іншому, робитися «тупішим».
«У мене зараз все добре. Я й досі не був перебірливим, але коли повернувся додому, тішу себе єдиною думкою, що не в окопі. А негатив, проблеми в тилу — це так несуттєво. Для мене головне, щоб не було лінії розмежування, де ми живемо, щоб не стріляли».
Війна дала розуміння, наскільки страшна зброя: танк стріляє — валить кремезні дерева, кулемет б’є — все розлітається. Пригадує, коли танк стріляв за 10 метрів і розривна хвиля пішла по окопах, то побратиму Ростиславу відірвало ноги.
«Який би ти не був сильний духом чи фізично, ти проти зброї, як слимак: тебе розриває на шматки. Патрон попадає в гілку, вона зламається і може прибити тебе. Тому ти себе відчуваєш безпорадним, слабким».
На створення скульптури Архангела Михаїла потрібно до пів року
Степан Дутчин себе називає «художником вихідного дня», адже саме у вільний час у своїй майстерні працює над створенням скульптур на могили Героїв. Каже, що тут не йдеться про заробіток.
«Ще коли воював, то до мене телефонували родичі Василя Дрогомирецького з Боднарова, щоб зробити скульптуру на пам’ятник. Також для калушанина Віктора Паньківа виконую, а зараз закінчую поки що глиняного Архангела Михаїла для свого побратима Романа Мельника».
Співрозмовник ділиться, що на війні жодної роботи не створив. Розповідати про патріотизм — також не його, радше — про військовий страх та сильних хлопців, котрих побачив.
«З Романом Мельником ми добре зналися до повномасштабної війни, а на наступний день разом мобілізувалися. Він був дуже сильним морально та фізично і дуже добрим. Загинув, бо всюди йшов, хоча не хотів убивати, але враховуючи, що перебував на війні, до кінця боровся з ворогом. Коли ти потрапляєш на «нуль» і по тобі стріляють, ти не прагнеш геройства, грошей — просто вижити й повернутись додому. Це мій особистий висновок».
Зазвичай на Алеї Слави встановлюють ідентичні пам’ятники. Степан Дутчин зауважує: те, що робить зараз, не є творчістю, адже тут присутній замовник.
«Це не моя тема, але я хотів це робити. Якби робив суто від себе, то це було б по-іншому. Коли виконують портрет у повний ріст, то мені вони схожі на солдатиків військових, але це не є погано. А коли робиш Архангела Михаїла, то є і пам'ять, і символізм воїна. У мистецтві розміри неважливі. Тут не треба далі, вище, а треба драйву. Всі замовники хочуть бачити Архангелів мужніми, але якщо повернутись у 16-17 століття — там інші критерії були: Архангел перемагав не м’язами й мужністю, а святістю — силою духу».
На створення однієї скульптури Архангела Михаїла потрібно до пів року. Спершу — зліпити з глини, тоді — перевести у гіпс, а насамкінець — вирубати з граніту. Автор розповідає, що найважче — брати «болгарку» в руки, одягати протигаз і зранку до вечора пиляти граніт. Щодо відтворених рис мужності, то в голові уже є розуміння.
«У першій роботі я надихався мультиком про грецьких героїв. Зараз Тараса Шевченка може зліпити хто хоче, колись — Леніна так не можна було: потрібно було мати дозволи. У мене у теках — сотні анатомічних малюнків частин тіла. У вільний час вкотре їх малюю. Коли зараз роблю руку чи ногу, то вона уже до механізму виходить».
Основні критерії скульптора, як і художника, — оригінальність, легкість, новизна. Калушанин мріє в майбутньому виконувати з легкістю тільки творчі роботи, а ще — передати свої навички синові, бо дочка обрала професію дизайнера.
Виставка "Образи", яка відкрилась 16 лютого у виставковій залі за участі митців Віктора Коніва, Ярослава Господарчука, Ігоря Семака та Степана Дутчина, діятиме до 10 березня. Її можна відвідати з середи по неділю з 11.00 до 19.00 за адресою: Калуш, вул. Дзвонарська, 5.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
