У збудованому «гніздечку» — багато виробів «Коваля»
При вході до хати — ковані поруччя, в коридорі — вішалка з його військовим кашкетом. Сходи на другий поверх також оздоблював чоловік, а своїй найпершій донечці зробив ліжко.
У великому залі дивиться з портрета господар цього дому — Герой Юрій Олексюк. Неподалік — крісло-гойдалка, яке придбав для дружини, адже вона шкодувала тратити його гроші. На дивані — військова куртка «Коваля» та прапор, на якому відмалював свою долоню і написав побажання для синочка.
Чотирирічний Олексійко серед фотографій показує тата та кілька разів повторює, що його уже немає.
«Мій тато помер. Він стріляв у москалів, а вони вбили його. Ми бавилися з ним машинками, я його дуже люблю».
Марія Олексюк пригадує історію їхнього з чоловіком знайомства 25 років тому.
«На дискотеці в клубі він запросив мене на останній вальс, після чого провів додому. Це було моє перше та єдине кохання. Юра був добрим, ввічливим, люб’язним, ніколи нічого не шкодував, часто приносив квіти. Колись не було телефонів, тому домовлялись, на котру годину зустрінемось. Та він навіть швидше чекав мене під ворітьми».
Дівчині запам’яталося, коли хлопець сказав, що у нього день народження у Міжнародний жіночий день — 8 березня. Не повірила, тож приніс паспорт.
«У всіх жінок свято, а я також готувалась до свята чоловіка. Взагалі Юрко собі вибрав березневі дати: 8-го — народився, 9-го (через два роки після знайомства. — Авт.) ми одружились, першого — мобілізувався на війну, а сьомого, у переддень 47-річчя, ми його ховали...».
Після одруження у сім’ї Олексюків народилась старша донечка Богдана, ім’я котрій вибирав тато, адже вважав її Богом даною. Згодом дівчині передався його співочий талант. Він дуже допомагав дружині в догляді за малечею: переодягати, купати, годувати, вкладати спати. Марія тоді навчалася на стаціонарі у Прикарпатському національному університеті, тому з дочкою більше часу проводив чоловік.
«Вперше він її побачив через вікно лікарні, адже колись партнерських пологів не було. Звісно, що дуже радів. Та й зв'язок у них був особливий. Вона йому більше довіряла свої секрети, радилась, адже Юра прощав, а я була строгіша», — пригадує Марія.
Вдруге чоловік дуже чекав сина, але з пологового дружина передзвонила, що мають знову донечку. Софію назвали за пропозицією її хресної мами Надії. Але Юрій кликав її виключно «Моя красуня». Молодша донечка успадкувала батькову любов до малювання, а намальоване батьком родинне дерево зберігає досі.
«Коли будували будинок, то у стіні пташка звила гніздечко та знесла яйце»
«Багато часу пройшло від народження другої дитини, коли я завагітніла третьою. Чоловік повернувся з-за кордону, впав на коліна та цілував животик, весь час повторюючи, що там живе синочок. Був дуже впевнений, що нарешті народиться хлопчик. Цього разу Юра був присутній на пологах».
Назвати сина спершу хотів Юрієм, але з дружиною вирішили, що буде Олексій.
«Хату збудував, дерево посадив, а як без сина? Наші дівчата повиростали — старша уже за кордон їздить, Софія поїде на навчання, а ми матимемо потіху і не будемо в такій великій хаті самі», — пригадує Марія слова чоловіка.
І переконує, що він, як завжди, мав слушність, адже саме зараз синочок не дає опустити руки та стимулює рухатись попри біль далі.
Коли пара познайомилась, хлопець займався художньою обробкою металу — працював у калуського підприємця. Пізніше у Брошневі-Осаді відкрив свою справу — виготовляв ковані вироби. Мав найманих працівників, але ніколи не задавався, пригадує дружина.
«Його вироби з металу замовляли не тільки з сусідніх сіл, а й жителі столиці. Оскільки був церковним братом у голинському храмі, то там також залишив по собі сходи та гойдалки. Юра був добрим, не злопам’ятним, його всі поважали. Навіть після його загибелі його знайомі нам допомагають».
Коли вдома хтось хворів, то Юрій завжди турбувався: готував чай, давав ліки, готував смажену картоплю для дітей, а на свята — відповідав за м'ясо.
«Ми з ним прожили 22 роки в шлюбі, два з яких він воював. У нас не було ніяких сварок — не те щоб бійок. Завжди виключно взаєморозуміння та повага один до одного. Ми коли будували будинок, у стіні пташка гніздечко звила і яйце одне відклала — тож ми чекали поповнення. Завжди знаходили компроміс — навіть діти брали участь у плануванні своїх кімнат».
«У день повномасштабного вторгнення я не впізнавала свого чоловіка»
Зранку 24 лютого 2022 року Юрій Олексюк, як зазвичай, пішов на роботу, а о 10:00 подзвонив дружині з новинами про війну. Через дві години він уже був дома.
«Дуже змінився в обличчі — я досі його таким не бачила. Останні роки Юрій їздив за кордон, тож знайомі дзвонили, щоб ми приїжджали до них. Але 25 лютого чоловік подав документи в тероборону. Переконував, що буде в нашій та сусідній Львівській області. «Я не буду ховатись під спідницею, як інші чоловіки. У мене троє дітей — я йду вас захищати, бо прийдуть, як в Бучі, Ірпені. Ти хочеш?! У тебе двоє дівчат дорослих», — переконував чоловік».
У подружжя секретів не було і щодо подій на фронті. Юрій завжди казав, що дбає, щоб на ньому були каска та бронежилет, адже загинути можна в будь-який момент, і рідні мають бути хоча б фінансово захищені.
«Навіть коли говорю з тобою телефоном, може осколок залетіти й мене не стати — то ж війна. Був випадок, що прилетіло і з хлопців зібрали два малі відерка від майонезу», — пригадує розповіді Юрія дружина.
За два роки війни Юрій Олексюк чотири рази був удома. В той час дружина старалась не розпитувати його про фронт, хотіла, щоб він хоч трохи відпочив, хіба могла щось почути у розмовах із друзями. Останнього разу військовослужбовець був вдома наприкінці листопада 2023 року. Тоді сказав рідним, що всі ці 10 днів у повному їхньому розпорядженні.
Чоловік наснився напередодні загибелі — це був знак
Марія Олексюк розповідає, що з чоловіком говорила щовечора по відеозв’язку. Він бачив, як росте син, що відбувається вдома. Вдень розмовляли тільки при потребі.
«У п’ятницю він подзвонив пізно і під час розмови, як це бувало часто, заснув. Вранці в суботу пишу: «Храпунчику, ти вже виспався?». А Юра передзвонює зі словами, що до понеділка йде в наряд. Чоловік мені снився з неділі на понеділок. Як завжди через відео з ним спілкуємось, а я бачу, що він поранений. Розповідаю, що померла його бабуся і після цього він зникає. Мені часто снилися віщі сни, наприклад, коли чоловік хворів, що хоче пити й дійсно вночі через температуру він прокидався, щоб взяти води. Тому і на цей раз Юра прийшов попередити…».
Погане передчуття у дружини було вже в неділю. Тоді ще й прочитала в Інтернеті, що на Запорізькому напрямку йдуть сильні бої. У понеділок з дружиною Василя Олійника — Олею, зрозуміли, що втратили чоловіків, адже на їхні позиції зайшов ворог.
«До середи ще жевріла надія щодо полону. По камерах бачили інших п’ять побратимів — застреленими. Юра був останнім, хто говорив по рації, що вбив москалів. Командування згодом сказало, що це було за честь відбити позицію, дістати тіла хлопців, щоб вони не вважались безвісти зниклими».
«Це було моє перше та єдине кохання, а зараз сили додає син»
Марія каже, що два роки своєї війни її чоловік готував сім’ю і до трагічних подій.
«Два роки чекання, готування передач — загартували. Часто пригадую, як в нас на кухні з Олею (дружиною Василя Олійника. — Авт.) ліпили вареники. А Юра розповідав, що там хлопцям пік мої коржики. Взагалі у нас всі посилки для наших захисників були спільними. Цей рік, прожитий без нього, так швидко пролетів, а здається, що тільки все повинно початись… Він у мене у серці, у душі… як без нього».
Найбільше з часу втрати дає сили та витримки синочок. Співрозмовниця не уявляє, як би у цій великій хаті була сама у чотирьох стінах. Олексійко не дає сумувати, постійно потребує уваги та присутності. Питає, чому мама плаче, тому Марія старається при ньому сліз не проявляти.
«Хоч вийшла заміж швидко, але маю троє дітей. Дякую Богу, що я відчула себе жінкою та люблячою дружиною. Я ці 22 роки прожила в любові, злагоді, мирі, повазі. Бувало вночі дитина плаче, бо животик болить, то чоловік мене міняв — хотів, щоб і я відпочила. Ніколи без мене нікуди не йшов, як і я без нього. У нас була гармонія у всьому».
Будуючи будинок, подружжя все вирішували удвох, на грядку також ходили разом. Навіть часто жартували, що такі мають стосунки, якби нещодавно оженились. Відчували один одного навіть на відстані.
«Хотілось мати можливість ще раз йому подякувати за ці прожиті щасливі роки. Це було перше та єдине моє кохання. Я пройшла б цей шлях знову, навіть знаючи закінчення, адже це були найкращі та найдостойніші мої роки», — підсумовує розмову дружина Героя.
Нагадаємо, головний сержант стрілецького взводу стрілецької роти 79 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ Юрій Олексюк загинув разом із п’ятьма побратимами 25 лютого 2024 року на Запорізькому напрямку.
Сьогодні також у «Вікнах» будуть спогади дружини іншого Голинського Героя Василя Олійника — Ольги, котрий також загинув 25 лютого 2024 року на Запорізькому напрямку.
Раніше дружина ще одного Героя з Калуша Мар’яна Русинкевича — Соломія — поділилась спогадами про свого чоловіка із позивним «Шарік». Бойовий медик був серед шести захисників, які загинули на позиціях у селі Малинівка Запорізької області 25 лютого 2024 року.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор
