З Василем Булавинцем «Вікна» починають розмову в робочому кабінеті після обіду в середу, 12 березня. За словами самого співрозмовника, майже за два роки його відсутності тут нічого не змінилося: робота з місцевими проблемами та людьми була задовго до нього і буде після. Не любить надмірної уваги до себе, а те, що довелося пройти, не вважає подвигом. Емоції, сентименти, філософствування та ніжні почуття, як сам зазначає, — не про нього.
«Той час я був на іншій роботі — військовій, тому сумувати за цивільним життям не особливо доводилось. Старався швидко адаптовуватись. Вдячний моєму колезі, старості з Кропивника Василю Паньківу, котрий взяв на себе ще й наше село. Він не підвів — люди ним задоволені».
«Малювати любив з дитинства…»
Василь Булавинець народився у Мостищі. Закінчив Київське військове училище. Служив на Чорноморському флоті.
Працював на «хімії» і паралельно малював, хоча що було поштовхом — пригадати не може. Виховав дочку та сина, а тепер тішиться трьома онуками.
«У другій школі міста Калуша, де я навчався, відвідував художню студію. Малюванню неможливо навчити — для цього треба ціле життя. Беру пензлик в руки дотепер. Хтось фотографує, хтось — описує віршами, оповідями, а я переношу на папір та полотно. Для когось хобі є вишивання чи похід в гори, а для мене — світ у зображеннях».
Малює не для заробітку — для особистих потреб вистачає зарплати та пенсії.
«Рідне село вздовж та впоперек по кілька разів переносив на папір. За цей час тисячі малюнків створив. Щодо макета нашої церкви — це було спонтанне бажання. Купив дрова додому, а там виявилися гарні дубові дошки, з яких і зробив маленьку копію місцевого храму. На це пішло три місяці. Зараз макет знайшов своє місце у краєзнавчому музеї Калущини».
21-й і найстарший воїн з Мостища
У 2021 році Василю Булавинцю запропонували стати старостою рідного села. Пояснює, що не міг відмовити людям, котрі хотіли бачити його на цій посаді.
«І тут почалась також свого роду служба — служба людям. Нова специфіка, бо сільської ради немає — ми уже входимо у структуру міста. Починаєш знайомитись з керівництвом, бачиш роботу та потреби села зсередини».
Доводилося розв’язувати проблеми землі, благоустрою, але завжди радився з тими, хто уже довше працює, багато вчився. У Мостищі проживає близько 1000 людей. Є фельдшерсько-акушерський пункт, Народний дім, бібліотека. У приміщенні колишньої школи облаштовано прихисток для 22 переселенців «Дім Лундіна». 70 дітей з села вчаться у ліцеях Калуша, куди їх довозить шкільний автобус.
«Вважаю, що у нас зараз найкраще керівництво, яке ми мали. На нього припала пандемія, війна, але молодці — прекрасно справляються. Єдине, з чим не погоджуюсь, — проєкт для облаштування майбутнього кладовища. Адже поруч невеличка річка, яка пересихає, але ми не знаємо, якою буде її поведінку в майбутньому. Боюся, щоб це не була міна сповільненої дії для нашого села».
Коли почалось повномасштабне російське вторгнення, жителі Мостища організували волонтерський пункт, куди зносили продукти, речі, плели сітки. Зараз уже такої потреби немає, каже староста.
«Сітки, що плетуть місцеві, є важкими, тому нам там зручнішими були промислового виробництва: вони не намокали і їх легше було переносити. Та й з продуктами у війську проблем не було. Також захисники мають зарплату, а поза «нулем» є магазини й можна при потребі все докупити або ж рідні через поштові відділення надсилають. Хотів би принагідно подякувати своїм односельцям, котрі допомогли купити машину для мого підрозділу. Я на ній повернувся, але мають приїхати побратими, щоб забрати назад на фронт».
Зараз на різних напрямках воюють 20 мостищан. Василь Томович був 21-м і найстаршим.
«Я був найстаршим і у себе в підрозділі. Маю добре здоров’я та й справлявся, хоча в час АТО у 2014 році мене через хворобу лікарська комісія не прийняла на службу. Проте, вважаю, що після 50 — це уже здебільшого не солдат».
Викликом у 2022 році стали й внутрішньо переміщені особи.
«Був задум розселяти їх у народних домах, школах, але в таких умовах жити можна максимум до тижня. У нас пустувала школа і вирішили її передати для облаштування житла для людей, які втікали від війни. Капітальний ремонт тривав пів року завдяки великій фінансовій підтримці донорів. Хоча ззовні приміщення мало непоганий вигляд, але міняли комунікації, проводити нову електрику. Зараз тут живуть і сім’ї, і одинокі, і пенсіонери з Сум, Краматорська, Сіверськодонецька, Херсонщини».
«Я не філософ, а солдат, тому просто виконував свою роботу»
Василь Булавинець вважає, що коли в країні війна, то чоловіки мають бути на фронті.
«Які питання можуть бути — треба воювати. Я знаю, хто такі росіяни — звірі набагато добріші від них. Ми не уявляємо, якби вони сюди прийшли, щоб з нами робили. Тому пішов, навчився. Як результат — вмію воювати, можу сам себе захистити та своїх рідних», — каже староста-ветеран.
Служив мостищанин у Державній прикордонній службі. Воював на двох напрямках: Куп’янському, де стримували ворога сім місяців та місяць (з вересня по жовтень 2024. — Авт.), та на Курщині. Між ними була тримісячна ротація на Волині на кордоні з Білоруссю.
«У Курській області — справжня, жорстка війна без лінії фронту. Там тяжко та страшно. Але страх — це елемент оборони: немає таких людей, які не бояться. Коли потрапляєш на війну, треба забути, що ти цивільний, а стати на військові рейки й воювати».
Найважче на війні — втрачати побратимів, особливо, коли вони віку твоїх дітей, — зізнається Василь Томович.
«Я не ніжний і не сентиментальний — все переживаю в собі й рухаюсь далі. Та й не філософ, а солдат, котрий просто виконує свою роботу. Шкода людини, звісно, але це війна — там зовсім по-іншому, ніж у мирному житті. Як воно не звучить грубо, але на фронті немає часу плакати».
Пригадує, як поруч загинув побратим, але самому ще загрожувала небезпека: летіли міни, ширяли ворожі безпілотники, тож було не до емоцій. Небезпека часто загрожувала, особливо на Курщині.
«Один бій був за 10-15 метрів від ворога, котрий розмістився у сараї, а ми — в покинутій хаті. Нам пощастило вижити, бо в росіян не було нічого, крім автоматів. Завдяки нашій розвідці до ворогів прилетіла міна. Також був випадок, коли нас доганяв ворожий FPV-дрон, а ми були ще з пів тонною боєкомплекта».
«Дякувати мені не потрібно: я не для когось туди йшов, а для себе»
Співрозмовник вкотре повторює, що не належить до емоційних людей, за своїм робочим місцем не сумував, адже це приміщення хтось займав до нього і займе — після. Щодо планів, то війна дала зрозуміти, що там можна і не думати, адже все тримається на волосині. І в будь-який момент, якщо не встигнеш ти — то можуть «встигнути тебе».
«Радий, що до своєї служби тримав себе у фізичній формі й зараз продовжую пробіжки. На війні, якщо погано бігаєш — гірше для тебе, можеш не встигнути сховатися. Війна мобільна, тому треба добре бігати та фізично бути міцним. Погрузка, розгрузка боєкомплекту, перенесення речей на позиції, з позиції — тяжкі будні військового. Але не треба мені ніякої подяки, бо я найперше захищав себе і вчився воювати. Ніхто мені нічого не винен».
Староста визнає, що після пережитого цінності міняються. А життя дуже просте: як є війна — треба воювати, як є ворог — його треба знищувати.
«Я не шкодую за своїм вибором: військовий досвід — це скарб для кожного чоловіка. Мінусом нашої армії є відсутність ротації. Наприклад, повоював рік і до пів — маєш відпочинок вдома. Бо людина не тільки фізично виснажується, а ще й морально».
Щодо адреналіну, то він приходить в час небезпеки, тому навряд чи є бажання повторювати його у мирному житті, вважає Василь Томович.
«Це можна на лижах, стрибках з парашутом отримувати «здоровий» адреналін. А на війні гнатися за ним — дурне і непотрібне. Зараз мені ті події не сняться: я перемикаюся з того моменту, коли відкриваються двері потяга. Так одразу забуваю, звідки їду».
«Картину перемоги ще не уявляю — нам за неї треба поборотися»
Василь Булавинець ділиться, що ніколи ні про що не мріє — просто живе. Але зараз у нього одне бажання — щоб майбутній вихід з Курської області був з меншими втратами для українських військових. Адже там вільно не пройдеш і ніде не сховаєшся. Ця думка найбільше його гнітить.
У рідному Мостищі, як і в Калуші, суттєвих змін за час своєї відсутності не побачив, хіба кожен майже на два роки постарів і у селі корови продали (сміється. — Авт.). На його думку, головне, щоб була зроблена дорога, придорожні канави, вуличне освітлення, а решті — люди самі дадуть раду.
«Хочу ще другий корпус школи привести в належний стан за допомогою грантів, щоб не допустити руйнування приміщення. Також потрібно дві інтерактивні дошки пам’яті загиблих Героїв розмістити на фасаді Народного дому. У Мостищі четверо захисників стали Героями плюс один в час АТО. Зниклих безвісти — немає».
Свої вчинки на фронті староста не вважає героїчними. Каже, що в час відпочинку між позиціями брав до рук олівець. І навіть зміну локацій — нові території, люди, архітектура — додає до плюсів війни та свого творчого доробку.
«Картину перемоги чи майбутнього України поки що не бачу. Ще треба багато часу, боїв, а з ними — втрат. Зараз охочих захищати державу, на жаль, все менше. Я розумів, що пензликом ще ніхто не підбив ворожий танк. Як і коли женився, розумів, що потрібно жити чесно: виховувати дітей, дбати про родину. А коли прийшла війна — воювати. У мене дочка, син, троє онуків, не хотів, щоб їх це спіткало», — підсумовує староста.
Як раніше писали «Вікна», крім старости Мостища, навесні 2023 року став на захист держави й староста Копанок Мар’ян Бунга. Їхні обов’язки взяли на себе колеги — Василь Паньків з Кропивника та Василь Лазар з Тужилова. У грудні того ж року мобілізувався Голинський староста Тарас Кушлик. На зміну йому прийшов Василь Тимчишин, староста Сівко-Калуського старостинського округу.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
