Життєвий шлях у Людмили Чипіноги непростий. Коли їй було 8 років, померла мама. Дівчинка залишилася без найріднішої людини і з четвертого класу виховувалась у школі-інтернаті. Саме там вона знайшла у собі бажання займатись бальними танцями. З посмішкою згадує свого партнера Леоніда та те, як здобувала призові місця на конкурсах. Танці були її пристрастю, ковтком свободи та радості, йдеться на Фейсбук-сторінці "Карітас Івано-Франківськ".
Після школи дівчинка вступила до Херсонського медичного училища, а потім деякий час працювала медичною сестрою у Херсонському обласному шкірно-венерологічному диспансері.
Доля розпорядилась так, що Людмила Андріївна залишила медицину й пішла працювати на завод карданних валів. Саме в той період і вийшла заміж. З майбутнім чоловіком познайомились ще у школі, сиділи за однією партою.
«Це було таке кохання, що дивувало навіть вчителів. Ми розписались, він поїхав навчатись, а я залишилась тут. Незабаром завагітніла й народила доньку, а він почав віддалятися, рідко приїздив та писав. Потім я дізналась, що у нього є інша», — зі слізьми на очах пригадує пані Людмила.
Більше вона не виходила заміж і самостійно виховала та поставила на ноги дитину. Жінка зараз дуже радіє за доньку: вона вже вийшла заміж та народила дівчинку. Втім, через війну єдині рідні їй люди виїхали до Німеччини.
Для самої Людмили Андріївни російське вороже вторгнення теж стало жахіттям. Вона мешкала в селі неподалік Херсона, яке спалили дотла. Її рідний дім розбомбили — від нього не залишилося нічого. Жінку евакуювали до Одеси, де вона тимчасово жила в прихистку, а згодом їй порадили поїхати до Войнилова.
«Мені тут дуже добре, я потрапила як у рай. Після усіх вибухів тут спокій. Дуже гарний персонал та дуже приємні та добрі люди», — дякує жінка, не стримуючи сліз.
Нагадаємо, прихисток для внутрішньо переміщених осіб старшого віку розташований у селищі Войнилів Калуського району Івано-Франківської області. У ньому проживають люди «золотого віку», які приїхали з Херсонщини, Донеччини та Харківщини.
