Про ідею та шлях до звання «народного» в інтерв’ю з «Вікнами» поділилась його художня керівниця драматичного колективу Надія Пукіш.
Надіє, як Ви потрапили у Боднарів і з чого почалась ваша культурна діяльність?
— Я багато років працювала у районному будинку культури методистом (далі — РБК. — Авт.), проводила безліч заходів, була ведучою. Але ще коли навчалась на режисурі — мріяла про свій колектив. Наприкінці 2020 році РБК «розпався», у січні 2021 — перейшла у Боднарів на посаду художнього керівника Народного дому. У липні організувала дитячий фестиваль-конкурс «Містер і Місіс». Через рік задумала зробити Хресну дорогу та з початком війни й в нашій роботі настала пауза.
Яких зусиль коштувало все ж таки організувати у селі Хресну дорогу?
— Трохи почекавши, зрозуміла, що не зможу змінити хід війни, тому вирішила допомагати собі роботою й інших — стимулювати. На театралізовану Хресну дорогу потрібно було 22 людей, більша частина з яких чоловіки. На постановку знадобилося п’ять тижнів. Не мали жодної тканини, ґудзика та актора — був тільки сценарій. Ми знайшли людей, багатьом телефонувала особисто, просила, переконувала, що все вийде. Пошили костюми. На роль Ісуса хотіла одного чоловіка, зовнішньо такий, як ми звикли бачити у фільмах, з довшим волоссям, але він відмовився. На репетиції Меланки я сіла біля Романа Кандиби й запропонувала зіграти Христа. Він погодився і вже третій рік навіть на кожній репетиції Роман перевтілюється. Цей біль в очах, ці вилиці, коли його б’ють — жодного разу не перечив шарпанням та штовханням. Він класний Ісус — я не уявляю його в іншій ролі. Після першого виступу до нас підходили люди, дякували та хвалили. Це додало моїм акторам ще більшої віри в себе.
А яким був перехід до вистав?
— Після посту ми пішли на пікнік, під час якого виникла ідея першої вистави. На півтора місяця я поїхала за кордон у відпустку, а коли повернулася, почала писати зимову постановку «Ніч перед Різдвом». Це був наш перший благодійний виступ на сцені, з якого ми 50 тисяч гривень передали на лікування нашого захисника Андрія Бойчука (здобув «бронзу» на «Іграх нескорених». — Авт.). Тоді не вистачило навіть стоячих місць в актовій залі Народного дому (250 сидячих місць. — Авт.), тому ми ще раз зіграли цю виставу в селі, а через тиждень поїхала у Калуш.
Як виникла ідея вистави на тему війни?
— Після Різдвяних свят почала думати над виставою «З вірою в перемогу». Тоді, в березні 2024 року, мого чоловіка мобілізували, що й стало поштовхом. Вже в середині літа ми представили глядачам сучасну тему. З нами на сцені зіграв наш захисник Андрій Бойчук. Він вкінці мав зі мною діалог та танцював на протезі. Взимку знову поставили «Ніч перед Різдвом» — і знову повний зал глядачів. Навіть відомий актор театру і кіно Роман Луцький, що родом із Боднарова, був змушений з дружиною стояти. Коли він звернувся до своїх односельців, то не міг стримати захоплення від такої якості виконання. Питав за Владислава Дяченка, який у ролі роль Вакули передав кохання до Оксани.
Також у вас ще була вистава про Тараса Шевченка.
— Так, у 2024 році поставили виставу про життєвий шлях поета, зокрема, відтворили його муз-жінок. Ми вивели на сцену ніби живого Шевченка — наш Святослав Жураківський бездоганно відтворив образ. Кобзаря хотіла відтворити не шаблонного, яким знаємо зі школи.
Над чим зараз працюєте? Чи є нові ідеї?
— Староста Боднарова Олег Дрогомирецький запропонував зробити виставу про місцевих Героїв: Михайла Дяченка (український військовий та політичний діяч. — Авт.) і Олександра Луцького (діяч ОУН. — Авт.) За сценарій взялася з кінця січня. Для цього треба добре життєвий шлях продумати, щоб зацікавити глядача. Тому після Великодня чекайте прем’єри!
Надіє, а як можете схарактеризувати своїх боднарівських акторів?
— Коли дивишся в очі артистам, що горять, — це щось неймовірне… Люди хочуть виступати й для мене їхнє «Дякую, ми це зробили» — неоціненне. Хочу, щоб вони знали, що можуть, що дуже талановиті. І дівчата, і хлопці — молодці! Серед не можна когось виокремити, кожен по-своєму проявився. Учасникам колективу — від 18 і до 45 років, але в Хресній дорозі розбійникам — під 60. Пригадую, озеленювач (працівник КП «Калушавтодор». — Авт.) Іван Жураківський ніколи не брав ніде участі. Я прийшла у сільську раду та розказую, що має бути такий гарний показ, а акторів не вистачає. Прошу, щоб порадили когось. А тут сидить Іван та несподівано для усіх — погоджується! Усі здивувались його приходу в колектив, а в нього ще й все вийшло! Чоловік має гарний тембр голосу й у виставі «Ніч перед Різдвом» в образі козака-пацюка виконував пісню «Із сиром пироги». Просто класнючий актор, а з початку в себе не вірив, як і більшість!
Зазвичай, у колективі переважають чоловіки. У Хресній дорозі їх 16, а жінок — шестеро. У Шевченковій виставі хлопців 20, а жінок-муз — восьмеро. У постановці про війну гендерний баланс дотриманий: жінок і чоловіків порівно — по 10.
Серед акторів-аматорів — люди різних професій: озеленювач, працівник заправки, Ісус — машини ремонтує. Та на сцені вони — справжнісінькі актори-професіонали. Люблю всіх без винятку! Але, буває, і шапкою кидають, бо кажуть, що їх дістала, але у результаті все роблять, що вимагає роль. Вдячна боднарівчанам за довіру і за здійснення своєї професійної мрії, адже не тільки я їх відкрила, але й з ними — свої можливості.
Ваші вистави ще й несуть благодійний характер. Але хто допомагає вам фінансово втілювати задуми?
— Так, благодійність у нас добровільна, але за зібрані кошти можемо допомогти нашим захисникам. Наприклад, наш актор Петро Гаврилюк пішов воювати у липні 2024 року, тож гроші з грудневої вистави передали йому. Також пожертви спрямовуємо у Боднарівський благодійний фонд «Дружня рука допомоги». Але й багато доводиться витрат брати й учасникам колективу, зокрема, на виїзди, костюми, декорації. От нам потрібно було сценічне світла на виставу для військового. Його оренда — 10 тисяч гривень плюс сім — за LED-івський екран (світлодіодний дисплей. — Авт.). Я зателефонувала до одного жителя села і він одразу заплатив за освітлення, а на екран ми всі порівну склались. Велику підтримку надає директорки Народного дому Оксана Луцька. Вона на сцену не виходить, але на виїздах — з нами, а під час Хресної дороги вчасно вмикає музику. А Марія Дрогомирецька та Іванна Іванічек мають чудесні фантазії та роблять дивовижні декорації.
Яка вистава для Вас особисто найкраща?
— Кожна вистава — це маленька дитина, котру я створила і привела на цей світ. Тому виокремити одну не виходить. Тим більше стараюсь щось видозмінювати. У Хресній дорозі у Боднареві цьогоріч додала Ангела та Сатану, діалог Ісуса з Господом Богом, учня Петра та слугу Первосвященника, котрому Ісус зцілює вухо. Моє гасло по житті — робити добре або дуже добре, а як-небудь краще не робити.
Ваш колектив отримав звання народного?
— Так, народний аматорський драматичний колектив, але поки без назви, бо гастролюємо і немає часу придумати. Слід зазначити, що управління культури нас завжди підтримує і сприяє у розвитку. До прикладу, на тканину на костюми з Хресної дороги вони частково дали нам гроші. Часто при виїзді колективу в інші села на різні заходи надають транспорт. Дякуємо міській владі за підтримку культури у такий важкий для країни час, адже розуміємо, що основне фінансування йде на військо.
Як рідні ставляться до вашої зайнятості без вихідних?
— Мені подобається моя робота, я уже 20 років в культурі й навіть попри нюанси жодного разу не пошкодувала. Коли вчилася, то мріяла, що матиму свій колектив. У втіленні мені допоміг Боднарів. Тому вважаю ми один одному є корисними. А щодо сприйняття домашніми моєї творчості, то мені дуже пощастило з чоловіком. Не зважаючи на те, що у мене вихідні зазвичай робочі й в Боднарові я працюю до 9 вечора з вівторка по п’ятницю — він не злиться. Навпаки — підтримує, тішиться. А що ще потрібно жінці, як не любов, підтримка та реалізація?
Дякую, Надіє Ярославівно, за цю розповідь про своє дітище.
P. S. Один із боднарівських акторів-аматорів Олександр Шалганов поділився своїми думками від нового досвіду.
«Я думаю нам з Надією Ярославівною пощастило. Я її здібності знаю давно, адже колись вона була моїм безпосереднім керівником, коли працював у нашому клубу на її теперішній посаді, а вона — методистом. Пам’ятаю, як місцевий священник давно говорив про втілення Хресної дороги».
Коли Надія Пукіш почала працювати над постановкою, то на першу репетицію прийшло вісім людей, пригадує співрозмовник. Тоді написав у групу «Вертеп» і «підтягнув» акторів. У минулому — музикант-самоучка, грав по весіллях, а зараз здоров’я підводить, тому виступи — трохи відтяжний маневр.
«Звичайно, кожна роль має щось своє. Пилат — показний, тому шукали когось відповідного на цю роль. Спершу був Петро, котрий зараз служить. Хоч мені 45 років, але граю Іоана — наймолодшого учня Ісуса. У виставі «Ніч перед Різдвом» я — кум Панас, а потім головну роль Чуба мені дали на заміну Петра».
Дочка чоловіка також залучена як Оксана в Диканьці та Клавдія у Хресній дорозі. Зізнається, що жодного дня не пошкодував, адже любить, те що робить і викладається на повну.
«Не роль людину відкриває, а радше — навпаки. Немає поганих ролей. Можна п’ять слів зіграти супер. Мені здається, що, граючи Чуба, я найбільше відкрився. А от скільки б ми не «подорожували» з Хресною дорогою, наше рідне село — найкраще сприймає. Кожна стація проходить вулицями, а не на одному місці, тому це дає ще більшу можливість проживати муки Ісуса Христа», — підсумовує Олександр Шалганов.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
