«Вікна» зустрілись із Андрієм Бойчуком на території реабілітаційного центру «4.5.0 Прикарпаття», про який ветеран досі не знав, а зараз думає відвідати під час відпустки. Яким було життя до війни і як змінилося після змагань, адже вловити на інтерв’ю співрозмовника було непросто, читайте, дивіться та слухайте далі.
«Віднайшов себе через вакансії військкомату»
Боднарівчанин Андрій Бойчук, попри здобуту юридичну освіту, у цій сфері ніколи не працював.
«Строкову службу у кінці дев’яностих-на початку двохтисячних проходив у Рівненській області. Працював у службі економічної безпеки, перед армійським контрактом — у Івано-Франківську на заводі. Після роботи займався спортом, був тренером, суддею з карате, викладав цей вид спорту дітям. Та при цьому все рівно перебував у пошуках себе. Мав необережність зайти на військкомат (сміється. — Авт.), запитати, чи є у них вакантні місця. Виявилося, що є Львові, у 80-тій бригаді, на той час (2013 рік. — Авт.) вона була аеромобільна».
Здав, розповідає, усі фізичні нормативи і вирішив себе спробувати контрактником. 30 вересня 2013 року підписав п’ятирічний контракт. Так як Андрій Бойчук займався спортом, його взяли у розвідувальну роту. На момент підписання документів був молодшим сержантом, командиром відділення.
«Все було нове: навчання на полігоні, стрибки тощо. З початком бойових дій на сході України у 2014 році наша бригада почала бойовий шлях у Луганському аеропорту. Коли ми туди заїхали, то аеропорт був діючий, магазини працювали, чартерними рейсами літали футболісти. Коли почались бойові дії, то в повному оточенні — до нас не могли заїхати волонтери. Всі боєприпаси, воду, паливо, передачі з дому скидали з парашуту. Ми захищали будівлю летовища пів року».
Після аеропорту, пригадує співрозмовник, були великі втрати, як солдатів, так сержантів і офіцерів. У нього була вища освіта, тому виявив бажання надалі службу проходити в статусі офіцера.
«Мене відправили у 2016 році в Одеську академію на тримісячні курси. Після цього підписав новий контракт — офіцерський. Я у цивільному житті займався бойовим мистецтвом, а служба в армії — той самий спорт. Вважаю, що захищати державу є обов’язком для кожного громадянина, зокрема чоловіка. До повномасштабного вторгнення наша бригада уже мала бойовий досвід, тому це було великим плюсом, хоч багато всього змінилося».
Дубль два: війна кликала знову
У 2021 році у Андрія Бойчука закінчився другий контракт. Чоловік вирішив трохи відпочити і здійснювати пошуки уже в цивільному житті. Паралельно він стежив за новинами і розумів, що ворог не відпускає. Коли 24 лютого 2022 року ракети прилетіли в Івано-Франківський аеропорт — наступного дня повернувся у свою бригаду, у свій підрозділ.
«Я ще напередодні підписав контракт в оперативному резерві. 25 лютого був у Львові. Служба почалася на півдні України з Вознесенська (Миколаївська область. — Авт.). Противник пішов по всіх напрямках великими колонами та технікою— це було небезпечно та ризиковано. Багато хлопців повернулись із закордону та ті, хто був вдома, — знову прийшли у нашу 80-ку, тепер вона стала десантно-штурмовою. В АТО ми з ворогом були по різні сторони річок, і це легше, бо менше втрат, ніж з лютого 2022 року».
На початку повномасштабної війни ще не було дронів, а пізніше пішла масово в рух ця техніка, яка у росіян переважала. Важко було рухатись посадками, заховатись, здійснити операцію, відійти чи провести евакуацію поранених, каже військовий. Вдень неможливо, а вночі ворожі безпілотники були ще й з тепловізорами. Хіба опади та туман трохи нашим військовим полегшували дії.
«Війна помінялась кардинально. Противник використовує дим. Для нього немає ні Мінських домовленостей, ні конвенцій, він не використовує гуманні способи ведення війни. І тільки йому якусь територію попустити, він на цьому не зупиниться. Для нього немає кордонів, він просто хоче знести Україну як державу та націю, стерти з лиця землі».
«Нога не виросте, але я радий, що живий»
Поранення Андрій Бойчук отримав 3 грудня 2023 року. Він уже рік, як рухається за допомогою постійного протеза на правій нозі.
«Літом Кліщіївка (Донецька область. — Авт.) була наша, але тримати оборону в населеному пункті, де не можна заховатися,— важко і складно. А ворог постійно наступав. Я проводив групу. Ми пройшли пів села, а вночі дрони літали, їх настільки багато, що не розрізниш, де свій, де чужий. Залишилося 250 метрів до початку наших окопів, і ворожий безпілотник побачив пересування. Танк під його корегуванням здійснив обстріл. Під час першого— я отримав поранення осколкове в коліно, хоча не зрозумів одразу».
Надати собі допомогу Андрій не міг, позаду побратими також були поранені. Під час виконання завдання тримав планшет, було холодно, руки не слухалися. Побратим поставив два турнікети. Спочатку евакуація забрала тяжчих, а боднарівчанин чекав наступної — добу.
«Ще одну добу переночував у хлопців і тоді мене евакуювали. Ногу ампутували у Дружківці, потім лікарня у Дніпрі. Я був радий, що живий, перед тим пройшов тактичну медицину і бачив, що ногу не зберегти. Потім Київський військовий госпіталь і тоді Івано-Франківськ. Спочатку два тижні був на діалізі, бо нирки не працювали через переохолодження. Далі травматологія, де відновлювали ногу та стан приблизно 4 місяці. Коли трохи стало краще, то після обіду ходив на заняття з реабілітологом».
Багато чоловік зробив зусиль над собою. Ходив на милицях, по сходах, присідав, вправи виконував, адже бути лежачим — гнітило найбільше. Реабілітолог Максим Пащин, котрий відновлював захисника, розповів про київський відбір на змагання Ігри Нескорених.
«Я не думав, що зможу потрапити у збірну, але вирішив спробувати»
Андрій Бойчук протезування також зробив у Івано-Франківську, бо це ближче додому. Пояснює, якщо потрібно налаштувати, поміняти щось, то легше добратись у обласний центр.
«Коли дали перший протез, я схуд і цей корсет треба було підлаштувати під мене, тому до Франківська подолати відстань 35 кілометрів легше, ніж до Львова чи Києва. Як би я не старався, але повністю бути таким, як до втрати ноги, уже не зможу і вона не виросте».
Щодо участі у Іграх Нескорених, то це був тривалий процес. З 470 охочих мали відібрати на змагання тільки 35.
«Секрету, як потрапити у склад, немає, просто посилений спорт. Мене дуже вразив ветеранський дух: ми — як сім’я, де кожен свій. Коли відбувались відбіркові змагання, було, звісно, важко. Я до останнього не вірив, що ввійду в збірну. Але коли після місяця відбору зачитали моє прізвище — це було щось неймовірне. Ще одне досягнення, особливо після пережитого».
Відбір проходив літом і по командних видах спорту був баскетбол, волейбол, штовхання ядра. Співрозмовнику дуже сподобалась стрільба з лука, і він показав непоганий результат.
«Півроку щомісяця у нас відбувалися двотижневі навчально-тренувальні збори. Займалися зимовими видами спорту командно: волейбол та баскетбол. Катання на лижах ми відпрацьовували їздою на велосипедах і на воді. Спорт, рух — це життя. Я тренувався в Калуші три рази на тиждень — гребля, волейбол. Старався не пропускати заняття».
Щодо самих змагань та пережитих там емоцій, зокрема під час відкриття, Андрій Бойчук каже, пройшло уже більше місяця і враження трохи притуплюються, але він ніколи не забуде тієї поваги та уваги до української збірною з боку діаспори та інших 24 команд.
«Ми слідкували за виступом принца Гаррі, але не могли навіть припустити, що він підійде до нас. Я не можу знайти слів, щоб описати відчуття в той момент. Це був вияв великої поваги з його боку. Тільки ми зайшли на стадіон, всі присутні під оплески піднялися і нас супроводжували. Ми змогли вкотре нагадати всім присутнім, що є воюючою державою, найбільше травмовані, але не слабкі духом».
Ветеран продемонстроване особисто оцінив так: могло б бути краще, але і то вдавалось не легко. З одного боку, на жаль, це одноразова участь, адже ветеранів є багато, з іншого — добре, що кожен матиме змогу поборотись, щоб проявитись на таких іграх.
«У біатлоні я стартував третім, два рази впав по дорозі (сміється. — Авт.), почав стріляти — два рази потрапив у ціль, а три наступні — промахнувся, тому пішов на штрафне коло. Після поранення ти вже не той, що до. Тобі будь-які вправи та переміщення на протезі даються важче, бо це все нове. Наша участь — це вже перемога».
У командному волейболі українська збірна отримала бронзу. Працювати в команді і важко, і легко водночас, констатує Андрій Бойчук. В індивідуальних видах ти відповідаєш за свої вчинки та недопрацювання. У команді тримає дух та налаштування.
«Наша тренерка знала, як нас тримати, підлаштувати, коли вчасно зробити заміну, психологічно та емоційно підтримувала. Ми за весь час мали 20 тренувань і для волейболу сидячи — це мало. Суперники були сильні, тому український результат — непоганий».
Популярність після Ігор Нескорених або як зловити Андрія Бойчука для інтерв’ю
«Вікна» приблизно два тижні пробували домовтись про зустріч в Калуші, але вона постійно переносилась через постійні запрошення співрозмовника у навчальні заклади, концерти та на інші заходи.
Андрій Бойчук зараз проживає у Івано-Франківську, займається стрільбою із лука. Для цього придбав собі «інструмент». Каже, що хоче цей досвід передавати ветеранам та дітям.
«Спорт допомагає відновитися. Недавно зайняв у Івано-Франківську зі стрільби з лука перше місце, потім були в Калуші змагання «Воля до життя», але результат трохи гіршим. Якщо ти поступаєшся сильнішим суперникам, то потрібно проаналізувати свої можливості, знайти слабку сторону та вдосконалюватися. Не зупинятись на досягнутому рівні. Добре, що для ветеранів проводяться такі заходи, та й бачимо, що кількість учасників збільшується, і це не дивно».
Ветеранам радить не лінуватися, йти у спортзал, займатися, спілкувався з тими, хто пройшов подібне. Уже місяць, як знайшов роботу. Працює юристом у благодійному фонді «Карітас», надає юридичні консультації, супровід ветеранам. Здійснює це у парі з адвокатом.
«Бачу багато несправедливості з ветеранами, це проходив особисто, на жаль, і під час служби в армії. Я сам бігав після лікарні по держустановах, тому розумію, як це. Уже було 9 ветеранів, котрим стараємось допомогти. У однієї жінки чоловік пропав безвісти, в іншої матері — син. Відправляли запит у військову частину, щоб отримати документи. Приблизно такими справами займаємось».
Співрозмовник каже, що поки мери, їхні заступники тих чи інших міст не пересядуть, хоча б для експерименту, наприклад, у крісло колісне, то вони не до кінця зрозуміють затребуваність конкретної безбар’єрності. Коли парковки немає біля супермаркету, і ветеран чи військовий після поранення має йти відстань тільки до дверей магазину, а ще потрібно докласти зусиль, щоб вибрати продукти і донести їх назад, то це забирає багато фізичних сил, а з ними і емоційних.
Головне — навчитись себе сприймати таким, як ти є
Про особисті мрії Андрій Бойчук не задумувався, каже, головне, щоб війна закінчилась. Вважає, що йому пощастило вижити, значить Бог на нього має ще якісь плани (сміється. — Авт.). Радий повернутися у спорт, хоч й інший, а ще — бо має 11-річну донечку Марію.
«Діти допомагають триматися купи, не розклеїтися, рухатися далі, жити. Марія мене підтримувала, приходила у реабілітації зі мною займатися. Моя порада — навчитися сприймати себе таким, як є, рухатися далі, не лінуватися — прийти в зал, познайомитися з ветеранами, знайти реабілітолога. Вийти з домашньої обстановки, не бути закритим, брати участь у змаганнях. Показати, що все можливо. Основне — не замикатись в собі».
Розповідає, що і йому важко себе сприймати зараз, бо здоров’я не таке, але з цим можна жити, тренуватися і перемагати. У спорті основне — не нашкодити собі, знайти, що тобі підходить.
«Мені важко займатися на тренажері — сухій греблі, бо потім болить спина. Важка атлетика або велотренажер також не моє. А стрільба з лука — не важко і не шкодить. В кожного свої поранення та час відновлення. Основне як в спорті, так і в житті — рухатись».
Суспільство, каже, його сприймає по-різному, але треба себе налаштувати, що ти нікому нічого не зобов’язаний і тобі ніхто.
«Якщо ти сприймаєш себе здоровим та цілеспрямованим, то ти таким і будеш, а як тебе сприймає суспільство — то його проблема. Звертати увагу, чи тобі потиснули руку, чи подякували за службу — це приємно, але не потрібно, якщо цього нема».
Наостанок про творчість та оцінку вибору
У ветерана, коли «став» на протез, був досвід актора, який він не проти повторювати в інших ролях.
«Творчий досвід мені сподобався. Спочатку сказали: вийти на сцену, потім — розповісти вірш, а коли повідомили, що маю танцювати — думав, як це зробити, щоб не впасти, але вийшло. Я хвилювався. Просто рухатись одне, а в парі, в темпі під музику, повний зал тобі аплодує… Якщо запросять ще, то те, що зможу, постараюсь зробити».
За свій вибір війни Андрій Бойчук не шкодує. Цей досвід має бути в кожного чоловіка, котрий живе в цій країні.
«У всіх є страх, і це нормально, але потрібно розуміти, що крім нас нам ніхто мир не виборюватиме. Не знаю, як би зараз повівся, але якщо б не поранення, то досі був би там. Як у спорті маєш противника та ціль, так і на полі бою».
Редакція «Вікон» дякує дівчатам із реабілітаційного центру «4.5.0 Прикарпаття» за надане приміщення для фільмування.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
