«Вікнам» аеророзвідник Влад Німак, який воює на Запорізькому напрямку, розповів під час відрядження про свої найкращі молоді роки.
«У мирний час армія мене не цікавила, а під час війни — не було варіантів»
З початку повномасштабної війни Влад Німак приєднався до волонтерського руху. Упродовж чотирьох місяців допомагав з евакуацією людей з Харкова, проводив збори для забезпечення цивільних та військових. Влітку 2022 року прийняв остаточне рішення долучитися до ЗСУ, тож шукав вакансії. Пробував потрапити у Львівську ТрО, але там набір швидко закрився. Згодом прагнув потрапити у підрозділ ГУРу, який звільняв Харківську область. Саме там воюють багато друзів, а один загинув і Влад відчуває свою причетність, адже скинув йому посилання про набір. Згодом побачив вакансію в Українській добровольчій армії й з того моменту несе службу в Окремій службі безпілотної авіації.
«Коли йшов воювати, то тоді можна було до 27 років ще цим не перейматися (зараз — до 25. — Авт.). Я жив ілюзіями, що це все триватиме до року. Я хотів бути долучений до Сил оборони, але більше ніж волонтер і займатися більш мілітарними (військовими. — Авт.) справами».
Найскладнішим, зізнається, було психологічно — вийти із зони комфорту, адже ніколи не подобалась військова справа і в мирний час він би її не обрав. Але на початку повномасштабного вторгнення відчув не розглядав іншого варіанту. Це було, за словами Влада, рішенням свідомої людини, яка виховувалася за цінностями націоналізму, Спілки Української Молоді, Української академії лідерства, яку закінчив.
«Не вважаю, що піти в армію — це виключно чоловіче рішення: це рівносильно для обох статей. Я не є прихильником того способу мобілізації, який відбувається зараз в Україні. Якщо мова йде про мобілізацію всього населення, то мені не подобається, що обмеження виїзду за кордон стосується тільки чоловіків. Жінки можуть робити також багато всього в армії. Наприклад, стосовно технологій, логістики, медіа, сил забезпечення — і це у них на досвіді виходить круто. В моєму підрозділі є дівчата, які роблять героїчну роботу, яка не потребує надзвичайних фізичних зусиль, просто вони кльово в цьому розбираються, постійно навчаються. Бо війна — це про постійне навчання, особливо якщо мова йде про дрони».
Розповідає, що ні з ким щодо свого вибору не радився, адже вважав це дорослим рішенням. Єдине, що одній із бабусь досі не розповідає всіх подробиць про місце свого перебування.
«Не хочу, щоб зайвий раз хвилювались, тому стараюсь бути при можливості на зв’язку. Вона думає, що я в Києві. Наші рідні також травмовані війною, але це не порівняти з тими, хто з Харкова чи Миколаєва. Ми у Калуші не знаємо, що таке прильоти».
«Плюси армії: особистий ріст, досвід та люди, але мінуси це анульовують»
Влад Німак у розмові акцентує на тому, що воює з ворогом, а не служить в армії.
«У мене є росія, котру я ненавиджу, у боротьбі проти якої готовий загинути. З плюсів в армії, напевно, що змужнів, бо до повномасштабної війни себе ідентифікував як хлопець, а зараз — як чоловік. За цей період зріс психологічно та фізично. Позитиву там мало, бо кожен травмується по-своєму. Я, наприклад, відчув психологічно. Можливо, згодом зможу адаптуватись до цивільного життя, бо, приїхавши у рідне місто, мені дискомфортно. Багато де був, що бачив, жив у різних селах, умовах, перейняв досвід, але думаю, що з нанесеними психологічними травмами, які війна завдає, ці плюси нівелюються».
Серед позитиву на фронті відзначає свою класну команду підрозділу. Ці люди є для нього близькими, тож сподівається після завершення війни підтримувати теплі контакти. Саме вони наповнюють ресурсом на подальшу боротьбу. Та все ж краще було б зустрітись у цивільному житті, ніж на фронті, де є поранення, контузії та втрати.
«Війна — це постійна небезпека, відчуття того, що ти живеш у прифронтовому населеному пункті і є пріоритетною ціль для КАБів, артилерії, авіації. Бути військовим — це постійний ризик. Ти в постійній небезпеці: виїзди, заїзди на позиції — завжди страшно. З кожним днем все більша ймовірність, що в тебе влупить ворожий КАБ чи FPV. Я радий, що досі живий і неушкоджений».
«Ми захищаємось від ворога, тому нищимо його»
Влад покидати військо поки що не планує, адже ще має заряд ненависті до ворога та енергію працювати над його знищенням. Але скільки триватиме цей тонус — не знає.
«Ворогів потрібно вбивати, і для росіян ми також є пріоритетною ціллю, правда, трактування у кожного своє. Коли ми бачимо рух ворожої техніки чи особового складу, то будемо все робити, щоб її знищити. В умовах війни — це нормально, там іншого виходу немає. Вбиваємо, коли вони наступають, коли йдемо у наступ, щоб повернути свої землі».
Найважче для хлопця на війні, що він тривалий час нічим іншим не займається, крім військової справи, і навіть не думає про творчість.
«Я завжди чекав віку 22-23 років, бо мені здавалося, що це найбільш кайфовий період молодості. Хотілось тусуватись, відвідувати фестивалі, подорожувати автостопом, побачити Іспанію, Латинську Америку, США. Робити дурниці, кататись на машинах, відео знімати, музику записувати, помилятися. Це була ціль на три роки. Тому травмує думка, що все обернулось по-іншому».
Тим часом Влад нагороджений медаллю «За визволення Харківської області», орденом «Лицарський Хрест» та відзнакою Крайової управи Спілки Української Молоді «Хрест сумівця-бійця».
«Закриття зборів — це закриття дір в армії»
«Коли закриваєш збір, наприклад, на мільйон, що було кілька днів тому, або знаходиш, де придбати дешевше якісні дрони, то в рази приємніше, ніж коли отримуєш нагороду».
Хлопець більше себе позиціює як волонтер, ніж військовий. Зборами почав займатися на початку повномасштабної війни, бо відчував, що фінансовий ресурс — це дуже важливо і за гроші можна «закрити» дуже багато питань. Спочатку були маленькі суми. Не знав як правильно їх проводити, боявся відповідальності, адже на власну картку незнайомі люди скидали гроші.
«Збройні Сили України — не ідеальна структура і вона має багато дір, а завдяки зборам можна їх «закривати». Наприклад, є підрозділ, у якому особовому складу не вистачає машини, Starlink-ів, генераторів, ноутбуків, дронів тощо. А це базові речі, щоб людина могла жити на позиції трохи комфортніше. Starlink — це постійний зв'язок, EcoFlow, Bluetti (зарядні станції. — Авт.), павербанки, генератори — стабільна електрика».
Хороша цивільна машина, перероблена у бойову, переконує військовий не коштуватиме 3 тисячі доларів, а 10. Вона має бути висока, повнопривідна, дизельна, щоб дорогою в посадках не відвалювались деталі. У підрозділі Влада також бракувало DJI Mavic-ів, Starlink-ів, FPV та іншої техніки, тому організовував збори або запрошував інших це робити.
«Це впливає на перебіг подій. Якби у нас було більше дронів-камікадзе, то ми б зробили більше вильотів, влучань, а, відповідно, — уражених цілей та вбитих росіян. Дрони та снаряди не мають економитись. Пам’ятаю, були періоди, коли ми корегуємо артилерію та показуємо їм кльові цілі, а вони не відпрацьовують по них, бо не вистачає снарядів. Люди не можуть збирати гроші на снаряди, а збирати на дрони, машини, Starlinkи — можуть. Погано, що військові зі своєї кишені купують та ремонтують авто, DJI Matrice, що коштують більше мільйона гривень, Autel та іншу необхідну техніку».
Фандрейзинг (залучення. — Авт.) ресурсів, робота з партнерами-волонтерами, діаспорою, бізнесами, соціальні мережі — це все зараз дуже важливо, переконаний Влад Німак. І якомога більші їхні масштаби дорівнюють ефективнішому результату.
«Кожен збір — це інфопривід. Коли збирає діаспора, то це додаткове нагадування про війну там, про ворога, плюс «закривається» якась сума. Зібрані кошти трансформуються у допомогу війську. У мене своїх проведених зборів небагато. Допомагаю проводити друзям, партнерам, дружнім фондам, громадським організаціям тощо. Я не міряю суми — у нас постійний потік грошей та потреб. Суми донатів — також різні. Дівчина купила на благодійному аукціоні розписаний бійцями прапор за 40 тисяч гривень. Інша — дізналася про нас через медіа і дала 2000 доларів. Хтось від себе робить командні «баночки».
Війна — це дуже дорого, тому бійці вдячні українцям з усього світу, які допомагають на ярмарках, аукціонах та інших благодійних заходах збирати гроші. Багато хто за кордоном робить «космічну» роботу, а натомість хтось у відносно спокійних містах вдає, що нічого не відбувається, зауважує Влад. Переконаний, що всі по максимуму повинні долучатись до війни, а не вірити телевізору та жити ілюзіями, що все швидко закінчиться і повернеться до минулого життя.
«Мені дуже не подобається, що у нас суспільство розділене, що є частина людей, котрі повністю у війні: вони воюють, переганяють машини, донатять, збори проводять тощо. Але в кожному місті є частина людей, котрим байдуже, вони ізольовані від цього. Було б класно, якби всі люди були максимально долучені до того, що відбувається і робили все, що в їх силах, щоб чинити супротив. Хотілось, щоб було більше відчуття війни не тільки в прифронтових містах, але і в більш спокійних».
«Військові скіли — це дуже важливо»
На війні багато є базових скілів (навичок. — Авт.), якими треба володіти: керувати авто, накладати правильно турнікет, користуватися зброєю, керувати «мавіком», завдяки якому бачиш ситуацію як мінімум за 5 кілометрів від себе — чи ніхто не штурмує, не наступає. Раніше хтось вилізав на висотку, дерева і по рації, дивлячись у бінокль, корегував артилерію. А тепер можна підняти дрон на 100, 300, 500 метрів і побачити, що відбувається, залітати в тил ворога.
«Дуже погано, що не всі військові вміють користуватися «Кропивою», не мають поняття про «Дельту». Тому вони заїжджають на позицію, не знаючи, чи в той сектор залітають ворожі дрони. А обізнаність дозволяє вберегти своє життя та життя побратимів. Погано, що багато військових ігнорують окуляри, балістичні навушники, а це речі, що часто рятують від поранень та контузій. У мене є друг, котрого на заводі Ілліча завалило бетонною брилою, але він зберіг собі зір, бо був у балістичних окулярах».
Конкретних мрій у співрозмовника немає. Хоче повернутися до цивільного життя, займатися культурною діяльністю і багато подорожувати. Про свій вибір не шкодує. Єдине — зробив би його швидше, адже втратив час, а з ним — досвід.
«Нам не потрібно недооцінювати ворога: він дуже потужний, бо якби був слабким, ми б його швидко здолали й він не окупував би території та не дістався до столиці. Ми також виросли за цей час та багатьом речам навчились. Втім і травмувались, бо втратили дуже багато хороших людей, чимало виїхало за кордон і більше сюди не повернуться. Але це був якийсь людський фільтр».
У майбутньому наші військові будуть дуже крутими інструкторами, особливо зі спецпідрозділів, — переконаний Влад Німак. Навіть 3 рота 79 батальйону Сил територіальної оборони ЗСУ імені полковника Дмитра Вітовського рік тому відбивала героїчні штурми.
«Якби за рік до повномасштабного вторгнення були курси для цивільного населення, як користуватися «мавіком», то українці вражали б із них ворожі колони танків. На навчання для дронів треба годину часу: 15 хвилин — щоб керувати, і 40 хвилин, щоб розуміти, як кріпити гранату та скидати її. Коли ворог почав досліджувати тему про оптоволокно з дронами, ми про це не знали. Зараз вони вже активно на цьому літають, а ми — програємо. Треба думати на крок вперед, бути креативнішими та хитрішими, адже людським ресурсом ми програємо».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
