Багато дітей з окупації виходять на онлайн навчання
Катерина Коземчук 17 років працює в освіті. Зараз вона — заступниця директора з виховної роботи в одній із мелітопольських ліцеїв, який релокувався у Запоріжжя. Педагогиня онлайн навчає своїх учнів математики та інформатики. Збирає через Інтернет по всій Україні та світу. Значна кількість залишилася на окупованій території, але досі «відвідує» їхню школу.
«Я не можу «кинути» цих дітей. Багато з них три роки не ходили до школи, а це і загроза отримання свідоцтва про загальну освіту. Деяких навіть обшукували, забирали комп’ютери, погрожували через те, що не відвідують їхні заклади. Тому проводити в них уроки — це не тільки задоволення, адже учні дуже старанні, але й підтримка їхньої позиції та боротьби».
Щодо вчителів, то на них чинили тиск: окупанти змушували директорів шкіл відкриватись і вчити — мовляв, школа поза політикою.
«Я своєму татові пояснювала, що саме від школи він отримав знання про Леніна, Маркса. Для мене — це перший інститут, який навчає патріотизму, національної свідомості, мови. Також моя дитина вчилася національно-патріотичного виховання за програмою «Інтелект України», тому нам потрібно було якнайшвидше виїхати, щоб не стало гірше. Трьох директорок в один час росіяни забрали, а через кілька днів вивезли в поле за 20 кілометрів від дому».
О п’ятій ранку 24 лютого 2022 року у Мелітополі, як і в Івано-Франківську, ворог влучив в аеродром. Катерина і Ліза два тижні спали одягненими, щоб під час повітряних тривог бігати в підвал.
«Коли я зрозуміла, що не вийде ховатись, навіть від сусідів, почала задумуватись про виїзд».
До війни Мелітополь розцвітав у всіх сферах
Вороги прийшли в місто фактично з першого дня. Спершу здавались дуже чемними. На площі Перемоги повісили радянський прапор — схоже, як «зелені чоловічки» в Криму. До середини березня місцеві навіть мітингували, збирались попри відсутність зв’язку, а потім стало небезпечно — люди почали зникати.
«Коли на тебе направлений автомат, а ти з порожніми руками… Одного власника магазину за ДНК знайшли минулого року. Він постраждав тільки через те, що допомагав роздавати пенсіонерам продуктові набори. Також були проблеми із пенсіями, бо через пошту багато отримували. А щоб зняти з картки, треба було 40% від суми віддати, наприклад з 1000 — 400 гривень».
Активних боїв у місті не було, на краю Мелітополя постраждали кілька будинків, на околицях танк згорів. Але Катерина пригадала трагічну історію.
«Біля нас впала «Точка-У» (керована ракета. — Авт.), тоді загинув 18-річний хлопець, який був моїм учнем. У нього було поранення в шийні хребці, а в лікарню в Запоріжжя через бої не могли відвезти. Якби цей комплекс розірвався, то наслідки були б масштабнішими. Фронт за кілька днів закріпився за Оріховим».
Виїхати можна було через вайбер-групу місцевого волонтера Олександра Любишка, котрий зараз у Запоріжжі збирає на автомобілі військовим. Спочатку Катерина з донькою мали потрапити у загальний автобус, але в той час був референдум і людей не випускали. Тому знайшовся чоловік років за 50 і жінка стала його «племінницею». Для нього це також був спосіб покинути окуповану територію. Виїжджали під невеликий обстріл, на заправці потрапили під «гради», але пощастило прочекати тільки добу. Бо люди не могли виїхати тижнями. Понад 1000 кілометрів в Калуш приїхали до майбутніх родичів — батьків нареченої племінника. У Підгірках Катерина Коземчук з донькою прожили місяць, а згодом адаптувались та знайшли квартиру.
«У Мелітополі було налагоджене життя. Наша квартира — практично через дорогу від моєї роботи та навчання дочки. За 40 кілометрів, а це 40 хвилин часу, — Азовське море. Дороги — як в Європі, навіть найвіддаленіші вулички. Озеленення. Парк мав різні цікаві локації. Одна частина — як Велика Британія з Біг-Беном, телефонною будкою, велосипедами, фонтани. Плиткою викладена Алея вишиванки. Перед війною мали добудувати міні Пізанську вежу».
У грудні 2021 року у Мелітополі відкрили льодову арену, басейн, стадіон відремонтували. Навчальні заклади були після капіталовкладень, мали європейські стіни, меблі та техніку. Ідеї втілював тодішній міський голова Іван Федоров, який зараз очолює Запорізьку ОВА. Неподалік, у селі Приморський Посад, була ДТЕК, де на узбережжі побудували сотню вітряків. З мелітопольського колеса огляду можна було ввечері бачити їхнє світло. Неподалік — Кам’яна могила — диво серед степу. Світова пам'ятка давньої культури — це брили каміння, розміру невеличкої гори, а в печерах — тисячі унікальних стародавніх наскельних зображень — петрогліфів. Печера з такими доісторичними зображеннями є ще тільки у Франції. Пагорб, що тисячоліттями слугував людям вівтарем для відправлення язичницьких обрядів. У селі Терпіння, звідки родом співрозмовниця, розташовані цілющі джерела з температурою 13 градусів, яка не змінюється впродовж року.
«Загалом в Мелітополі, як в Одесі — можна все знайти. В Калуші доводиться багато замовляти. Ринки зачинялися хіба на Пасху та травневі свята, бо тоді містяни їздили на море, наприклад, за 90 кілометрів у Кирилівку. Нашу славнозвісну чорну мелітопольську черешню знали по всій Україні».
«Ми подорожуємо заходом України, Європою, а на батьківщину не можемо потрапити»
Зараз багато мелітопольців повернулись додому, бо там житло, а це для багатьох вагомий аргумент. Та й окупанти почали до квартир і будинків придивлятись, адже власників тривалий час немає, документи не переоформляють.
«Щоб продати квартиру, треба мати російський паспорт. Покупець знайшовся б, бо місто живе. Повертаються туди через Білорусь та Москву. Не всюди можна пройти фільтрацію, бо окупанти знають обіг твоїх карткових грошей, донати, навіть вибірковий контент на телефоні може «здати»».
Зараз поверхом вище живе перша вчителька доньки Лізи, котра спочатку тиждень гостювала у Коземчуків. Багато тут нових знайомств, зокрема, серед внутрішньо переміщених людей. З друзями з минулого зустрічаються за кордоном. Часто подорожують містами заходу України, Грофу підкорювали, а додому досі не можуть поїхати.
«У Калуші осінь, як в Лондоні»
Калуш, за словами Катерини, прийняв їх тепло: досі не траплялось якихось неприємних людей.
«У місті проводиться багато заходів, правда, зазвичай після обіду, в час коли я працюю, тому не можемо на більшість потрапити. Багато існує організацій, які підтримують переселенців. Дочка малює. Наприкінці грудня 2022 року у виставковій залі проводився майстер-клас місцевих художників. Там вона знайшла свою майбутню викладачку, з якою і досі працює — Ольгу Чолінську. Цього навчального року пішла у місцеву школу, хоч досі два роки навчалась онлайн. Калуш — невелике, комфортне містечко, компактне, всюди ти можеш пройти пішки, більш-менш спокійне».
Перший рік проживання, ділиться жінка, її дивувала кожна рослинка та листочок. Вона фотографувала усю природу довкола.
«Насичений зелений колір дерев — такі відтінки тільки тут побачила. У нас в червні уже сухі листки обпадали. Яскравий відтінок ялинки — на відміну від жовтих, змучених сосен півдня. Минулого року з квітня по липень вдома не було дощу, а спека 50 градусів — що там буде рости? А тут часті опади. У Калуші осінь, як в Лондоні. 3 березня 2023 року ми поїхали у Яремче — ця дорога, водоспад, краєвиди!».
Катерина вчила діалекти, щоб не потрапляти у смішні ситуації.
«Що таке баняк, пательня — знала. Дивним були слова «яфини», «слоїк» та «пироги». Останнє у всіх книжках трактувалось, як вареники. Ровер також зразу здогадалась. У нас на велосипед кажуть лайба».
«У вас більше традиційні та релігійні люди»
Катерину Коземчук у Калуші дивують перші страви на свята, бо у Мелітополі — це тільки на похоронах. Щодо Великодня, то на Прикарпатті більше релігійні люди й в кошик кладуть більше, ніж у Мелітополі.
«У нас кілька пасок, багато яєць, сіль, вино та воду святять. Курячі яйця можуть фарбувати, але мають бути виключно в цибулевому лушпинні. Останнім часом почали палицю ковбаси класти. Потім ми ділимось вмістом на церкву і на гроби несемо».
2023 року Катерина освячувала великодній кошик у Підгірках, тож почала також класти кілька різновидів ковбаси, солений сир (плесканку. — Авт.), хрін, але до бурачків (буряк з хроном. — Авт.) та масла ще не дійшла. Для доньки у кошик додає шоколадних зайчиків і яєць. Цьогоріч Ліза також розфарбовувала прикраси.
«Я тут помалу вкорінююся, але вдома завжди найкраще. Хочеться паску їсти за родинним великим столом у мирі».
Для читачів «Вікон» мелітопольчанка поділилася рецептом швидкої сирної паски.
Складники:
- Сир — 180 г
- Яйця — 2 шт.;
- Цукор — 100 г;
- Масло — 100 г (розтоплене);
- Борошно — 200 г;
- Щіпка солі;
- Розпушувач — 1 ч. ложка;
- Родзинки або в’ялена журавлину — 100 г;
- Апельсинова цедра.
Сир, яйця і цукор трохи зблендеруємо. Вливаємо розтоплене масло. Додаємо борошно, сіль і розпушувач. Секретний складник — екстракт «Дюшес», але може бути й екстракт ванілі. Тісту дати відпочити 10 хвилин і розкладаємо у форми. Випікаємо 40 хвилин при температурі 180 градусів.
«Вікна» спробували сирну паску і рекомендують рецепт від Катерини Коземчук з батьківщини чорної черешні, яку ще обов’язково скуштуємо!
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
