Ігумен Іоанн (в миру — Василь Гринюк. — Авт.) народився 9 лютого 1965 року в селі Яківка на Тлумаччині Івано-Франківської області. У миру його ім'я було Василь. Хлопець зростав поруч зі своєю мамою Анною та її сестрою. Дуже любив їх обох, допомагав та підтримував. У малого Василька завжди було багато друзів, бо його неможливо було не любити. Василь закінчив Яківську школу та вступив в училище. Потім юнак іде в армію, де як справжній чоловік виконує свій громадянський обов'язок.
Саме там Василеві сниться сон, наче чоловік з рідного села слізно просить його найняти Службу Божу за упокій. Питання — напрочуд важливе. Тож Василь знаходить таку можливість і приносить щиру молитву за свого односельця й уже наступної ночі той уві сні йому дуже дякує. Як стало відомо згодом, саме в той день чоловік помер.
Солдат починає відчувати чіткий зв'язок з вічністю. Трохи згодом стається трагедія, де він разом з побратимами опинилися в танку, охопленому вогнем. Тоді Василь дає обіцяє піти в монастир, якщо Господь врятує його життя.
Після служби в армії працював на заводі зварювальником, мав золоті руки. Дуже часто до нього за допомогою звертались односельці, жодному з яких не відмовив. Оскільки був красивим, мужнім, статним та комунікабельним, легко знаходив спільну мову з дівчатами. Один з його керівників хотів бачити Василя своїм зятем. Але майбутній монах усім казав: «Не шукайте мені того, що не моє». А маленьким хлопчиком, разом зі своїми однокласниками відвідуючи Манявський монастир, говорив : «Колись я буду тут жити».
Василь виконав свою обіцянку перед Господом і після закінчення духовної семінарії здійснив монаший постриг — так народився ієромонах Іоанн. Господь за його молитвами зцілював хворих та одержимих.
Був дуже слухняною дитиною та хорошим товаришем
За словами Ярослава Гуменюка, Василь Гринюк був старшим на два роки. Чоловік пригадує, що у селі 49 хлопців були ровесниками.
«Зналися ще у школі, а потім, як він вчився у духовній семінарії, зустрічалися у студентські роки. Я тоді проживав та працював у Івано-Франківську. Пам’ятаю ще в юності, як робив на заводі. Він у кожній компанії знаходив друзів, ні з ким не мав ворожнечі, а навпаки хороші контакти».
Василь Федорак з майбутнім ченцем вріс з дитинства, хоч той був на три роки старшим.
«Багато було всього доброго. Пастушили разом. Він був лідер, ми його слухали. Добрий чоловік, зараз його не вистачає», — зі сльозами на очах пригадує співрозмовник.
Василина Вівчарук познайомилась з хлопцем, як він ходив у 10 клас, адже саме тоді прийшла жити по сусідству.
«Коли народився, казали лікарі, що богатир, бо важив 5200 г, — так розповідала його мама. Її сестра його доглядала, бо та змушена була ходити на роботу. Вона тяжко працювала на фермі. А люблячий синочок брав книжку в руки або пластилін і біг до своєї рідної. Він робив на «Сільмаші» і майстер часто брав його додому, бо вмів зварювальні роботи виконувати й сантехніку ставити. Але це все було приводом, щоб посватати до дочки. А Василь сказав: «Такого не буде, бо я до цього не покликаний». І мамі говорив: «Не шукайте мені того, що я собі сам не шукаю».
Додому навідувався з подарунками для рідних. Востаннє приїжджав 26 лютого 2002 року, а через місяць — помер. Тоді ж і сказав чоловікові Василини, щоб він подбав про його маму, бо сам скоро буде відходити до Бога.
Зцілював людей, але сам дуже важко від цього відходив
Митрофорний протоієрей, настоятель храму Преображення Господнього у місті Бурштин о. Ігор Тичинський з ієромонахом Іоанном знався зі студентської лави.
«Після закінчення семінарії дружби не втрачали. Я поїхав на Миколаївщину — служив у владики у соборі, будував там церкву. Коли приїжджав сюди, ми зустрічалися. Коли остаточно переїхав на Калущину, зразу не було парафії, то приїжджав до нього в Копанки. Кликав він мене служити разом. Я відправляв службу, а він мав вичитки екзорцизму. Для мене був, як брат. Ми тісно дружили, відвідував мій дім в Калуші, проводив час з моїми дітьми. Одна грала у мене на скрипці, друга на фортепіано — він сідав з ними й співав. То сусіди питали, хто це. Потім у моєму будинку він більше як половину квартир посвятив».
Згадуючи ті роки, важко стає на душі, чому Господь покликав його до себе в молодому віці.
«Він би мав бути тут, багато допомогти людям, але на все є воля Божа, а не наші бажання. Покликаний, напевно, більше там потрібний. У мене було двоє доньок і народилась третя у 1999 році. Коли я приїхав з Миколаївщини, їй було пів року. Іоанн глянув з дверей на дитину, все обличчя у струпах — неможливо було дивитися (від комара, напевно, така реакція). Він взяв з Почаєва єлей, мастив та помолився. Зранку дитина плаче, а обличчя чистеньке, відпало, як маска. Він мав дар прозорливості. У Миколаєві одна жінка віск зливала, а син потрапив у аварію під потяг і залишився інвалідом. Він запрошував посвятити хату, а мене щось не пускало. Я розповідаю отцю Іоанну. А він мені каже, як розміщені кімнати, де килим на стіні й під ним забиті чотири голки. «Їх заберете, покропите і все буде добре. За 1000 кілометрів він розповів так, як було».
У Копанки до ієромонаха приїжджали люди з Києва, Одеси, Чернігова, Херсона і з-за кордону.
«Приїжджали з різними потребами, хворобами. Він тяжко відбував після цього — потів, вся енергія виходила, багато молився, щоб далі допомагати. Ніколи не шкодував про свій вибір, про відречення від світського, земного життя. Людина була Богом покликана для служіння. За два дні до його смерті я був у Маняві. Він запросив у свою келію, щоб показати, як живе. «Ще раз зайди, бо більше не прийдеться». Він монахам казав, що його життя має закінчитись — мав сильне відчуття. Коли тепер приїжджаю на могилу Іоанна, молюся, розповідаю про дітей та онуків. Відтоді ніколи не снився. З ним кожен раз розмовляю в церкві на молитві й бачу його, та коли молюся. Вірю, що він тепер молиться біля престолу Всевишнього за нас».
Отець Іоанн передбачав свою смерть
Жителька Копанок Ганна Брусак пригадує, що в її будинку отець Іоанн живу п’ять з половиною років.
«Мій покійний чоловік був старостою церкви. Коли до нас прислали з Галицького району отця на парафію, то люди не дуже хотіли брати на квартиру до себе. Ми його взяли. Спокійний, невимогливий і багато нас з сусідами навчив, духовно підтримував, розраджував. Дуже начитаний, мав добру пам’ять. Його мама така була. Вчив свята святкувати, віддавати честь тому святу. Читати духовну літературу. Приїжджали до нього люди з різними проблемами — він відчитував над ними молитви. Запам’ятала випадок, коли на службу привезли жіночку. Вона була спокійною, але тільки побачила хрест — почала кричати. Іншого разу — чоловіка, котрому відняло ноги, занесли до нас в церкву на кріслі, а після молитви він встав і вийшов з підтримкою рідних своїми ногами».
Отець Іоанн з сім’єю Брусаків жив дружньо, чоловіка Ганни називав батьком, а молодшого сина духовно підтримував.
«Мені його бракувало, коли повернувся у монастир. Він передбачав свою смерть, казав, що до 40 років не доживе. Хотів, щоб його похоронили в Манявському скиту. Ми часто до нього їздили, особливо на свята. На його могилі зараз багато людей зціляються з усього світу. Вклякають, просять, обтирають хустинкою плиту. Спершу у нас він служив у старій церкві, де зараз колодязь, і відкривав нову. Говорив, коли розібрали стару церкву, викопати криницю, де стояв пристіл — там буде цілюща вода. Тепер приїжджають з Калуша по воду і вона не пересихає. У людей в селі немає, а тут завжди є, навіть бідонами набирають. Його мама розказувала, що снився перевдягнутим у білий одяг, з якого йшли іскри».
Владика Івано-Франківський і Галицький Іоасаф, архієрей Православної церкви України, пригадує, як вперше приїхав у маленьку церкву в Копанках, де служив отець Іоанн. Тоді нині митрополит був ще молодим єпископом.
«Отець Іоанн був священником від Бога. Коли я з ним познайомився близько, то сказав, що забираю і переводжу його в Манявський монастир. Інколи по слабкості своїй люди шукають причину відмовитись — усвідомлюючи нелегкий шлях на тому чи іншому служінні. Він, як істинний монах, сказав: «Як благословите». Перебуваючи у монастирі, люди до нього потягнулися, приїжджали на спілкування, на молитву не тільки з довколишніх сіл, а з різних районів області, сусідніх — Тернопільщини та Львівщини, бо він мав дар спілкування, який не кожний має. Людина від нього відходила умиротворена у душі й серці, спокійна. Мені самому було спокійно, спілкуючись із ним».
Отець Іоанн і келії та на території Скита Манявського. 2001 рік
Коли важко, владика досі сідає в авто і їде до монастиря. Розповідає, що бувало у черзі до отця Іоанна чекало і до 50 людей. Він міг відправити додому зі словами: «Все буде добре, ти тут не стій — їдь додому».
«Одна жінка каже: «Але ви не знаєте, з чим я приїхала». «Я не знаю — Бог знає», — відповідав. Люди на нього ображалися, що, мовляв, не хоче з ними спілкуватися. А приїжджали додому — і все, як отець благословив — іншим разом перепрошували».
Коли монах помер, то храм перебував на ремонті, тому тіло перенесли в місцеву церкву.
«З його смертю я втратив дорогу мені людину, бо таких людей ще треба пошукати. Монаший шлях — це не просто шлях парафіяльного священника — це шлях ангельського покликання. Людина мужньо відмовляється, в першу чергу, від самого себе та принад цього світу та йде за Христом. Цей шлях ніколи не був легким — це терниста дорога. Шлях покликання істинного душпастиря, який усвідомлює свою молитву».
Митрополит Іоасаф пам’ятає, що йому особисто Іоанн казав про скору смерть. А напередодні владика мав віщий сон. Вночі ж йому подзвонив зі скорботною новиною отець Дмитро з Раківця.
«Я молюсь за нього, часто підходжу до могили, знаю, що він мене чує — тіло в землі, а дух вічний. Отець Іоанн був натхненний тим духом святим, він знаходив себе в церкві та людях, а вони в його розраді та молитві. Пригадую, одна родина біля його тіла всю ніч провела. У чоловіка була сфабрикована справа — суд присудив до 5 років. Заборонив працювати по професії — він був юристом. Мама плаче, а отець обіцяє, що через три місяці син прийде. Так і сталося, а до року його відновили на посаді. На похоронних вінках були написи: польською, українською та російською».
Помер отець Іоанн 25 березня 2002 року. Він був справжнім пастирем і залишається на небі, спочиваючи вічним сном біля стін монастиря.
«Вікна» висловлюють подяку уродженці села Копанки Ользі Бойко за ідею й організацію публікації та відео.
Відео і текст: Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Монтаж: Олександр ЗАЛІСЬКИЙ
