У інтерв’ю «Вікнам» ветеран розповів про своє рішення і за чим насправді шкодує.
Іване, яким було Ваше життя до повномасштабного вторгнення?
— Сім’я, домашні справи. До цього працював на будівництві за кордоном: Польща, Чехія. Практично, як кожен середньостатистичний українець.
Де і як ви зустріли 24 лютого 2022 року?
— У мене була нічна зміна в Чехії на роботі. Першою прибігла дружина зі словами, що почалась війна. Був шок, а далі думки: «Треба збиратись та їхати, бо це наша країна». Змін виїхати через три дні, поки розв'язував робочі питання, бо ми там офіційно працювали. Також подзвонила невістка, що син також повертається в Україну. 28 лютого на кордоні побачив жахливу картину: великий наплив людей, всі в паніці тікали від війни. 60 кілометрів з Рава-Руської до Львова долали 4 години.
Приїхавши додому, що Ви першочергово зробили?
— Пішов у військкомат, де сказали почекати черги. Далі навідався в місцеве ТрО. 24-річний син Володимир приїхав із Франції, де був далекобійником, але також вирішив бути корисним своїй країні. У Польщі я його підібрав. Спершу ми разом почали займатись евакуацією людей. На своїх автомобілях з Харкова, Херсона та Києва возили в бік Закарпаття, на кордон. Інколи це були цілі сім’ї та ще й тварини. Неодноразово потрапляли під обстріл, але, слава Богу, свою місію виконували. На той момент постійно в автомобілі був бронежилет, каска, щоб якщо не на себе, то хоча б на когось одягнути.
Чи проходили Ви з сином строкову службу в армії?
— Я служив ще в радянській армії, в артилерійських військах в Хмельницькому, а син — ні. Він постійно був завзятим, патріотично налаштованим, прагнув допомогти іншим. Брав з мене приклад.
До якого часу Ви перевозили людей?
— До жовтня 2022 року. Потім мене дружина вмовила, щоб виїхав знову за кордон, але через місяць я повернувся. Не зміг просто там сидіти, тому тут почав гуманітарні перевезення. Знову ходив у військкомат і вдруге отримав відповідь почекати. Так тривало до 16 березня 2023 року.
Тим часом Володимир продовжував займатися гуманітарними перевезеннями та евакуаціями. Коли я повернувся, син пройшов ВЛК і йому дозволили виїхати, щоб продовжити працювати на міжнародних перевезеннях. Через два місяці він знову приїхав в Україну, але ми з дружиною вмовили повернутися. Разом із колегами він зробив збір, купив пікап військовим та допомагає «закривати» інші запити.
А що сталося після 16 березня 2023 року?
— Я втретє прийшов у військкомат, але зі словами: «Або забираєте, або я їду сам в будь-яку бригаду. Потрапив у 109 гірсько-штурмовий батальйон 10 гірсько-штормової бригади «Едельвейс». Ми два тижні були в Коломиї, а далі — Донецький напрямок, де бригада досі стоїть. Був оператором-стрільцем.
Що найважче для Вас було на війні? І чи знаходили хоч якийсь позитив?
— Найважче було переступити психологічний бар’єр — перший раз вийти на бойове завдання, на штурми. Тяжко говорити й про втрати побратимів. Щодо позитиву, то він однозначно присутній на війні. Адже гумор, жарти, підтримка, підказка один одному — без цього ніяк. Якщо усі завжди будуть похмурі, чи на бойовому, чи відведенні на відпочинку, кому від того стане краще? Зараз стараюсь допомогти побратимам — це моя друга сім’я.
Як і за яких обставин отримали поранення?
— 27 липня 2023 року я отримав осколкове поранення у селі Берестове Бахмутського району. Під час виконання бойового завдання відбувся приліт міни. Найбільше постраждала ліва рука. Розірвало судини, нерви, тепер зшивають, роблять імпланти, але щось вона не так працює. Немає чутливості: що в руку не беру, не відчуваю. Одна її частина тепла, а інша — холодна. Лікарі кажуть, що відновлення нерва, приживання імпланту — це тривалий період, мінімум до трьох років. Постраждала не тільки рука, багато осколків повиймали з інших частин тіла, але деякі залишились. Заступник командира роти отримав легке поранення, а решту побратимів, слава Богу, цілі.
Саме це поранення стало приводом припинення військової служби?
— У період війни пішла зміна фаху — на Сході я перекваліфікувався на сапера. Мені у цій спеціальності потрібно було дві руки, а одна не функціонує нормально. Просто заважати — це не вибір. Зараз підказую, консультую, допомагаю, постійно з побратимами на зв’язку.
Пройшовши все, чи хоч раз пошкодували про свій вибір?
— Жодного. Якби зараз довелося ще раз обирати, відреагував би набагато швидше. Якби не повернувся з Чехії, то мене б мучило сумління. Коли їхав додому, багато українців на фірмі кричали, що також повертаються, але коли о другій ночі сказав, що виїжджаю з гуртожитку — всі притихли. Через деякий час телефонують і питають: «Як там?». Кажу: «Приїдь — побачиш». Я приїхав — зробив свій свідомий вибір. Якщо не допомагаєш, не воюєш — мовчи краще, не заважай. Найгірше, коли людина на дивані коментує, розказує, хто як має зробити й чи правильно вирішуються питання. Я почав зневажати таких.
Після поранення, попри реабілітацію, Ви не припинили бути дотичними до військової справи — почали волонтерити.
— На Сході зустрів багато хороших молодих хлопців до 30 років. Одні — загинули, а хтось від початку — залишився. Я вирішив їм допомагати, бо з середини знаю, яка там ситуація. На початку до нас приїжджало сотні волонтерів, а тепер — одиниці. Більшість зробили документи й виїхали за кордон, хтось через гори покинув країну. Зараз війна дронів, тому і матеріальна допомога актуальна, і безпілотниками, і складниками. Зорганізувались зі звільненими побратимами, які мають знайомих, дотичних до військової техніки, наприклад, калушанин Андрій Лесів. Таким чином стараємось допомагати.
Чи багатьом вдалося допомогти і як обираєте військових, котрим це потрібно першочергово?
— По зборах у мене дружина, а я їй допомагаю. Коли плануємо поїздку, то завжди телефонуємо до командирів підрозділів та старшин, питаємо, що потрібно. Маскувальні сітки везли на Сумський, Донецький та Харківський напрямки. Коли їдемо, то веземо і смаколики, зимою передавали продукти, а зараз тепло, то може швидше псуватися. Також відправляли хлопцям поштою скиди для дронів. Раз на три місяці їжджу на зустріч із фронтовими, до операції бував частіше — раз-два на місяць. Востаннє — на Великодні свята. Тоді охопили: Запорізький Донецький, Харківський напрямки. Багатьох моїх побратимів, які воюють на різних напрямках і в різних бригадах, відвідали. Стараємось між усіма розділити допомогу.
Дружина Оксана почала допомагати моєму підрозділу, коли я воював. Пізніше згрупувалась з адміністраціями та волонтерами з Калуша й Івано-Франківська. Я зараз у неї «підсобник» (сміється. — Авт.). Я не помилився у своєму особистому виборі — ми непогано підтримуємо один одного і допомагаємо.
Як Ви психологічно справляєтесь з пережитим?
— Рік тому купив висловухого кота, який тепер мене також добиває (сміється. — Авт.). Займаюся лікуванням та реабілітацією. У травні має бути шоста операція — попередня була у вересні минулого року. Також в іншій області влаштувався на підприємство, що пов’язано з військовою справою. Події в країні мене не відпускають.
Про що мрієте?
— Звісно, як і всі, — про закінчення війни. За кордон, мабуть, працювати уже не поїду — хіба відпочивати. Хоча в Україні є досить багато гарних місць, де можна провести своє дозвілля. У 2024 році ми з дружиною на три дні їздили в Солотвино на Закарпатті й нам дуже сподобалось. Після Перемоги хочу залишитись працювати на підприємстві, бо на цьому оборона нашої держави не закінчиться.
А якого майбутнього хотіли б для нашого ворога?
— Вони його ніколи не мали й воно їм не потрібно. Майбутнє мали великі міста. Я у 1996 році побував у Росії, бо сам народився у Саратові, хоч тільки рік там прожив. Живуть великі міста, а 1000 кілометрів від Москви — занепад. І тоді так було, і зараз. Якби вони хотіли майбутнього, то не лізли б у кожну країну з війною.
А Ви з родичами звідти спілкуєтесь?
— З родичами по татовій лінії ми не спілкуємось. Коли почалась повномасштабна війна, мама зателефонувала і сказала, що прийшов лист від татового брата. Запрошували до себе. Вона це проігнорувала і навіть татові не показала. У Росії телевізійна та медійна пропаганда досить потужно працює. Не хочу зустрітись з тими родичами більше ніколи.
Чого бракує українцям, щоб перемогти?
— Нам бракує, в першу чергу, зброї. Людський ресурс також закінчується. Ми — не така велика країна, як Росія. На сході досі процвітав радянський стиль, було помітно, хто виїжджав за кордон, а хто — до сусіда-агресора на заробітки. Знаходили документи, що свідчили: батьки проживають у Донецькій області, а діти — контрактники РФ ще з часів АТО, коли ця територія була підконтрольною Україні. Кожна війна — це політика і бізнес, але не для нас. Гинуть прості, нормальні, хороші люди. Навіть поранені побратими кажуть: якби половина політиків була на фронті, то війна б закінчилася швидко.
Іване, дякую за захист, а також за те, що поділились своїм досвідом та думками. Одужання Вам!
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
