Василь Мельник відійшов у вічність учора, 22 червня. Про це повідомив Музейно-виставковий центр Калуської міської ради.
Народився Мельник Василь 10 травня 1947 року в селі Добринів (Рогатинщина). Навчався в Яворівському художньо-ремісничому училищі за спеціальністю художня різьба по дереву й столярна справа (1962–1965 рр.). Вчителював у с. Кропивник (Долинщина) та Калуському ПТУ №19. Проживав у Калуші.
Автор орнітологічних об’єм них різьблень таких як: "Сова", "Орел", "Пташка", Барильєфна різьба "Самотність" (вовк в горах на тлі нічного неба), "Герб України".
Художниця Вікторія Гречко написала про Василя Мельника текст під назвою "Його проводжали липи":
"Коли з церкви виносили домовину Василя Мельника, прикарпатського живописця, різьбяра, Митця з великої літери, липи, що росли довкола, ніби затамували подих. Їхній солодкуватий, п’янкий аромат оповив усе навколо, наче сама природа пригорнулася востаннє до свого сина. Шелест листя звучав, мов молитва — прощальна і вічна.
Його життя було, як той різьблений шматок дерева — грубий на дотик, але тонко відчутний у кожній деталі. Василь Мельник володів унікальним даром бачити красу там, де інші проходили повз. Його руки створювали речі, які несли тепло — не лише фізичне, бо дерево пам’ятає дотик майстра, — а й душевне. Люльки, шкатулки, декоративні композиції й картини розлетілися світом: Європа, Азія, Америка, Японія… Кожен виріб — немов лист із дому, де пахне деревом, свіжою фарбою й горами.
Василь Мельник був постійним учасником щорічних виставок в Івано-Франківську та в рідному Калуші. На цих подіях його завжди чекали. Його творчість викликала повагу, зацікавлення, а ще — надихала. Бо за кожною роботою стояло не тільки вміння, а й дух.
Окрім мистецтва, він по-синівськи любив землю. Працював на ній — не з обов’язку, а з внутрішньої потреби. Обробляв, доглядав, слухав її. Знав цілющу силу трав, розрізняв аромати квітів, милувався кожною рослиною й щиро гордився її красою. У ньому поєднувалося тонке мистецьке чуття з первозданною любов’ю до рідної землі. Такою, яку мають тільки люди, вирощені на ній, із неї, в ній.
Його мистецтво було без слів, але глибоко промовисте. У лініях різьби — терпкий біль, радість, гумор, туга за втраченим і любов до справжнього. Василь ніколи не поспішав. Він уважно вдивлявся у форму, у людину, у світ. І, можливо, саме тому в його роботах було щось, що зупиняло час.
Його знали як скромного, доброго чоловіка, з відкритою душею, теплим усміхом і щирим серцем. Він міг говорити з будь-ким: з дитиною, старим, митцем чи чиновником — і завжди залишав по собі світло. Його майстерня була схожою на храм. З особливим запахом смоли, фарби, терпкого карпатського повітря й тиші.
Тепер замовкла різьбарська стамеска. Засохли пензлі. Але його голос — у роботах, у тих, хто мав щастя знати його, в учнях і колегах, які надихалися його прикладом. І в липах, які першими почули, що його серце зупинилося. Але не згасло.
Його проводжали липи. А разом із ними — ми всі. З вдячністю. І з великою любов’ю".
