Згодом чоловік планує поставити біонічний протез. Зараз ветеран адаптовується до життя без правої руки — водить авто, готує їсти, миє посуд, а також лівою рукою випалює картини по дереву, повідомляє сайт "Суспільне".
"Воювали, як дикі"
У перші дні повномасштабного вторгнення РФ Юрій Николюк вступив добровольцем до війська. Виконував бойові завдання на Миколаївщині, Херсонщині, Донеччині та Луганщині. Боронив країну в складі 63 окремої механізованої бригади.
"Донеччина для мене — як друга домівка. Ми майже два роки воювали на одному напрямку, зокрема в Серебрянському лісі — "лісі чудес". Правда, лісу там, як такого, не було. Тільки на під'їзді до нього росли дерева, а ближче до зони бойових дій — лише стовбури, випалена земля та пісок. Багато хлопців ще тоді лежали, ми їх забирали. На початку 2024 року нашу групу перекинули до бойового батальйону. Тоді вже почалося справжнє життя. Воювали, як дикі", — розповідає Юрій Николюк.
"Відчув страшний холод і зрозумів, що поранений"
5 листопада 2024 року під час бойового завдання в Серебрянському лісі Юрій Николюк отримав поранення внаслідок скиду з дрона.
"Ми поїхали на завдання, вийшли з машини, "послухали небо": ніби чисто, ніхто не стріляє. Тільки підходжу до багажника, беру правою рукою рюкзак і прямо переді мною спалах. Мене відкинуло на метр. Під час падіння бачив ще два спалахи. Влучило прямо в машину. Я не розумів тоді, що сталося. Відчув дуже страшний холод й зрозумів, що поранений. Руки теж не відчував", — пригадує ветеран.
Побратим встиг взяти у полон російського "зека"
У той день побратим Юрія Николюка загинув, решта отримали поранення. Один з них взяв у полон російського солдата.
"Мій побратим Паша був "трьохсотим". Він надав собі першу домедичну допомогу, сховався у лісі й наступного дня взяв у полон мо*каля. Коли ми дізналися — сміялися. Виявилося, що той сам підійшов до нори, де ховався побратим. Почув, що там хтось є, і сказав: "Все, я здаюся, беріть мене у полон". Це був старий "зек", який не міг воювати. Паша вів його під прицілом, поки не натрапив на наш "евак". Зараз побратим — живий, здоровий, служить", — говорить Юрій Николюк.
"Немає що рятувати, відразу — різати"
Ветеран розповідає, що евакуація тривала дві години. Частину шляху йому допоміг подолати водій, а коли машина заглухла, зустріли побратимів, які поверталися на ротацію. Вони й довезли Юрія до першого стабпункту.
"Мене, як колоду, закинули в машину. Було важко, кричав, бо рука і вся права частина тіла дуже боліли, але я був при свідомості. У лісі мене прийняли лікарі, довезли до першого стабпункту, поставили шину. Потім поїхав у більший "евак" у Лимані. Я тоді вже зрозумів, що багато уламків. На місці руки щось висіло, було видно кістку. На кисті маю тату герба. На тому місці була наскрізна діра. Побачив ще обручку і сказав хлопцям: "Зніміть перстень". Вони зняли його й одягли на ліву руку. Коли мене поклали на операційний стіл, краєм вуха почув, як лікар сказав: "Тут немає що рятувати, тут одразу різати". Тоді я зрозумів, що моя служба закінчилася", — каже Юрій Николюк.
"Коли я наважилася зробити тату, Юра був у Бахмуті"
Схоже татуювання у вигляді герба під час війни зробила й дружина Юрія Валентина Николюк.
"Коли я наважилася зробити тату, Юра служив у Бахмуті. Тоді були дуже важкі бої. І мені хотілося мати якусь його частинку. Особливо його татуювання. Воно для мене мало велике значення. Хотіла такий самий герб, але вирішила його обіграти, додала листочки та ягоди калини. Тепер, коли Юра втратив руку зі своїм татуюванням, воно стало символічним й назавжди залишилося зі мною", — розповідає Валентина Николюк.
Її чоловік каже, що один з уламків зрикошетив від жетона, який подарувала дружина. Тепер ветеран носить його, як оберіг.
"На жетоні з одного боку зображена Богородиця, написані прізвище, ім'я, по батькові, дата народження та група крові. По ньому прилітало, уламки покоцали. З іншого боку вигравіювано: "Ти — моє серденько, я не можу жити без серденька". Жетон я носив всю війну. Він врятував мені трішки тіла й життя. Тож ношу його й далі, як згадку про ті події", — говорить Юрій Николюк.
Ветеран також зберігає речі, які були в рюкзаку під час поранення. А ще чоловік має кілька нагород, серед яких — "Золотий хрест".
"Маю павербанк, який мені довго служив, але в нього влучило під час мого останнього поранення. Від нього майже нічого не залишилося. Але ще є земля з "лісу чудес" — запах зберігся, тримаю ці речі в пакеті. Ложка є, навушники, записник, де я занотовував думки під час останніх бойових дій. Прапор є, він був зі мною ще з Миколаївщини. Я залишив речі в окопах, сам пішов на завдання. В окоп прилетіла міна і все спалила, посікла. Що я зміг забрати, це — прапор", — каже ветеран.
Саморобний протез і життя з однією рукою
Після ампутації руки, щоб полегшити собі життя, Юрій змайстрував саморобний протез з чотирма насадками — гаком, виделкою, гайкою та затискачем для зварювання. Це — тимчасове рішення, адже механічний протез йому встановлять у вересні 2025. Згодом чоловік планує поставити біонічний пристрій.
"Ідея виготовити такий протез в мене виникла вночі. Подумав, як мені зробити якесь полегшення для життя. Це — металева конструкція. Вирізав її з бляхи, зробив обхват, щоб трималося. Причепив його на плечовий ортез. Приварив гайку, до якої можна кріпити різні деталі. Перша — "піратський крюк", який купив у будівельному магазині. Ще придбав шпильку і до неї приварив гайку, така ж "приспособа" є з виделкою і зварювальним затискачем. Протез я зробив для того, щоб довести собі, що зможу щось робити й мені буде не соромно", — говорить Юрій Николюк.
Його дружина Валентина розповідає, що зараз Юрій самостійно миє посуд, готує їсти та всіляко допомагає їй по дому.
"У перші дні, коли він повернувся додому, було важко фізично і морально. У нас двоє дітей, і виходило, що чоловік — як третя, бо його треба було одягати та взувати. Але з часом Юра почав пристосовуватися до побуту. Він пробував мити посуд. Коли я побачила це вперше, плакала, бо мені було дуже приємно. Є чоловіки, які з двома руками посуд не миють, а він з однією рукою декілька годин сам мив весь посуд. Юра також пилососить, миє підлогу, готує їсти: варить борщ, супи, олів'є. Робить це набагато довше, але робить", — каже Валентина Николюк.
"Без руки їхати — це майже те саме, що з рукою"
Юрій Николюк за кермом авто з 15 років. На війні він мав позивний Руль, адже не уявляв свого життя без автівки. Коли повернувся додому, спробував водити однією рукою. Спочатку їздив на "механіці", згодом перейшов на "автомат".
"Після поранення мені довелося якось пересуватися. У магазин по продукти треба було їздити. З січня сів за кермо. Я вже нормально їжджу, спокійно. До всього звик, тим паче досвід водіння є великий, їздив на різних машинах. Щодня їжджу з ранку до вечора: лікарні, ТЦК, ринок — усюди, куди мені треба. Щодня їжджу в село — це сім кілометрів. Без руки їхати — це майже те саме, що і з рукою", — каже Юрій Николюк.
Окрім ампутованої руки, ветеран мав й багато інших уламкових поранень. Юрій каже, що дивом вціліло око — уламок пролетів на кілька сантиметрів вище і розсік брову. Частина інших й досі — у тілі. Проте чоловік з гумором ставиться до цього і жартома показує сину, як на його тілі тепер тримаються магніти.
"У мене ще багато уламків в потилиці, деякі всередині, деякі назовні вивалюються. Ми їх самі витягали. Деякі стирчать, і ми не знаємо, що з ними робити. Але жартуємо, прикладаємо магнітик до шиї й він тримається, гойдається, як дзвіночок, якщо шиєю рухати. Це — наша теперішня розвага. Син каже, що в нього тато — "Магнето", — розповідає Юрій Николюк.
Випалював картини під час війни на Донбасі
Перед повномасштабною війною Юрій Николюк опанував нове для себе заняття — випалювання по дереву. Продовжив створювати картини й під час війни. Випалювач, дощечки, олівці та папір для ескізів на фронт йому передавала дружина. Зараз чоловік тренується випалювати картини лівою рукою.
"Першу картину розпочав 5 червня 2023 року в селі Ставки Донецької області. Пам'ятаю добре, як випалював її. Тут написано: "Завершено 30 серпня 2023, 18:41, Донбас". Мав деколи вільний час, хотів чимось корисним зайнятися. Коли зрозумів, що в мене вільного часу не буде, передав картини дружині, попросив полакувати. Одну ми віддали для аукціону. Її придбали за 30 тисяч гривень. Тепер, на жаль, немає правої руки. Вчуся випалювати лівою. Треба ще практикуватися, але вже потрохи виходить", — говорить ветеран.
Про реакцію соціуму на людину з ампутованою рукою Юрій Николюк каже так:
"Деколи ходимо вулицею, й оці погляди людей — це треба перебороти. Суспільство ще не звикло до того, що можуть йти люди без рук, ніг, можуть бути важко поранені. Надвірна — велике містечко, але мало таких людей. Є один з протезом, інший — без ноги. Я ходжу без протеза. І кожна друга людина такі погляди кидає. Я все це бачу. Мені якось ніяково. Трошки б'є по самооцінці. Знаєте, не хочеться, щоб на тебе кожен отак дивився".
