Петро Гаврилюк зараз — молодший сержант 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ імені полковника Дмитра Вітовського. У цивільному житті — інженер, музикант та театрал. До повномасштабної війни працював у Києві. А 24 лютого 2022 року зустрів у відрядженні в Кривому Розі.
«Вранці подзвонила моя дівчина Ірина, котра залишилась в Києві. Вона була налякана, адже там стріляли. Я її заспокоював, що то на полігоні навчання. Коли в телефоні почув свист та вибухи, тоді зрозумів, що відбувається», — розповів Петро «Вікнам».
Повернувшись на Прикарпаття, працював інженером на «Промприладі». Регулярно проходив військово-лікарську комісію, адже був обмежено придатним. У серпні 2024 року час його війни настав.
«Спершу був навчальний центр на Рівненщині, де зустрів ідейних інструкторів. Ніхто ні над ким не знущався. Ці спогади — нереально забути», — пригадує співрозмовник.
Піхота плечима та розумом тримає фронт
Коли потрапив у Гуляйполе на Запоріжжі, почав вивчати та розпізнавати нові звуки — прильоти та вильоти.
«Я не був на «нулі», а максимум 5 кілометрів від нього. Займався забезпеченням, постійно виконував завдання і рідко мав вихідний, щоб поїхати в місто. Але, на щастя, такий колектив попався, що було цікаво. Зараз скучаю за ним», — ділиться молодший сержант.
Найважче — сприймати втрати у батальйоні, адже зранку людина ще є, а в обід — уже загинула.
«Позитив на війні — це дружба з побратимами: ми там, як брати. Ти можеш перших два місяці сваритись з ними, проявляти ненависть, а потім стаєте рідними, в куми один до одного ходите. Хороший колектив: люди тебе розуміють і кожен на своєму місці. Тоді не важливо, хто яке має звання», — констатує Петро Гаврилюк.
Боєць виокремлює степову природу Гуляйполя.
«Мені сподобалась батьківщина Нестора Махна. Степ, вольниця козацька — це щось неймовірне. Виходиш і просто рівнина — жовтий степ, синє небо та де-не-де кургани високі насипані», — зауважує боєць.
Петро Гаврилюк разом із військовим життям розпочав і сімейне. З майбутньою дружиною довго зустрічався, було заплановане весілля, а за місяць до початку повномасштабної війни пройшли згодини. Але офіційно оформили стосунки тільки, коли отримав повістку.
«Дружині важче, бо вона тут. Маю час подзвонити ввечері, а загалом часу на емоції немає, адже постійний екшн: десь прилітає, рух, робота. З війною прийшло більше цінування та розуміння, що є людина, яка тебе чекає. Хочу після закінчення цих жахіть більше часу проводити разом», — зізнається Петро.
За словами бійця, найбільший страх був тоді, коли дізнався, що настав час мобілізуватися. Для початку прийняв ситуацію, спробував адаптуватися, а з людьми поруч страх нівелюється. Загалом не зустрічав таких людей, які не бояться.
«Страх можна тільки намагатись перебороти. Ти знаєш, для чого перебуваєш в тому чи іншому місці, тому просто працюєш і не встигаєш або не хочеш думати про цей страх. І якщо не можеш повпливати, то навіщо перейматись», — ділиться військовослужбовець.
Упродовж кількох останніх місяців Петро Гаврилюк перебуває на лікуванні через проблеми зі спиною. Попри біль готовий повертатись і знову виконувати свої завдання.
«Я думаю, що в армії всі професії важливі, але для мене найважливіша — це піхота. Люди на позиціях своїми плечима та розумом тримають фронт. Це герої, котрі заслуговують визнання. Професій багато є, навіть кухар дуже важливий. Водії, діловоди, планувальники, офіцери — кожен має своє завдання, без якого армія не буде працювати. Це як у великій фірмі мають бути й офісні працівники, і назовні. Так і у війську потрібні як вмотивовані, так і спеціалісти», — просто пояснює Петро.
Ідея взяти позивний «Хмара» прийшла спонтанно під час навчання. Тоді пригадався полковник УПА, який мав таке ж псевдо.
Вистава про дівчину повстанця чекає свого часу
Петро Гаврилюк почав брати участь у сільській самодіяльності з 2004 року, коли на Різдво вперше був одним із трьох царів. Через два роки перейшов у дитячий вертеп і став Ангелом. За кілька років, у складі дорослого вертепу, виступав у Калуші та на київському Майдані. За ці роки, пригадує, тільки двічі пропускав прем’єри колективу з рідного Боднарова: коли хворів і коли воював. Хоча на «Маланку» командир на два дні відпустив додому.
Творчість передалась від мами, а теперішня художня керівниця Народного дому Надія Пукіш спершу запросила до участі в Хресній дорозі, а потім — у «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки».
«Найкраща роль для мене, напевно, у «Диканьці», де був кумом. Все вийшло натурально і людям було весело. Коли виступали в Калуші перед працівниками культури з усієї громади, то мав казус. Мені дали шаровари маленькі й за сценарієм, як чхнув, то вони репнули аж до колін. У мене кожух був великий, тому не відразу розумів — просто чув нормальну вентиляцію», — пригадує боєць зі сміхом.
Подобається брати участь в ігрових виставах, але хотів би зіграти щось драматичне або ж створити своє для інших. А перед врученням повістки хотіли з односельцями написати сценарій за розповідями старожилів про дівчину повстанця, котра, щоб не здатись «совітам», втопилась у криниці.
«У виставі про Марка Боєслава (Михайла Дяченка) я був головним повстанцем. Цей герой є моїм родичем по маминій лінії — рідний брат прадіда. Зараз живу там, де вони жили — пам’ятаю цю хату, про яку бабуся багато розповідала. Дядько пригадував, як він востаннє прийшов у село і сказав, що їде. Рідні до 1990-их років не знали його долю — чи вдалось через кордон перейти на територію тодішньої Чехословаччини, чи загинув. На жаль, підтвердилась остання версія», — розповідає боднарівчанин.
Петро Гаврилюк мріє про Перемогу, щоб можна було планувати не тільки короткі відпустки.
«Я б хотів, щоб настав мир і спокій, адже ніби непогано було до 2022 року. Гарна країна, міста, люди хороші, тільки розвиватись, будувати, планувати, мріяти, але сусідам не жилось спокійно і досі не хочуть заспокоїтись. Коли ми не будемо якимось чином дотичні до війни навіть у тилу, то є великий ризик, що вона буде ближче. Не можна забрати всіх людей на фронт. Лікарі, вчителі, сервіс, економіка мають працювати. Дуже сумно відкрити карти і, до прикладу, бачити магазин з позначкою «тимчасово зачинений», але насправді там уже міста немає і крамниця ніколи не відкриється. Я б не хотів, щоб воно так було на моїй малій батьківщині», — підсумовує захисник.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
