Марина Зелінська з чоловіком Владиславом та доньками Олександрою і Софією, котрим зараз 11 та 7 років, приїхали у Боднарів з села Дар’ївка Херсонської області через два місяці після окупації — у квітні 2022 року.
«Ми виїхали з другої спроби, бо спершу зламалася машина, але потім і ворожих блокпостів було менше. Коли зібрались, не знали до кінця куди, не було думок, що нас чекає далі. Більше хвилювалися за дітей, бо по новинах чули, що відбувалось у Бучі та Ірпені. Було досить страшно. Сюди потрапили, бо мали знайомих», — ділиться Марина з «Вікнами».
Часто, пригадує, вдома навідувались з перевірками, особливо у мисливців вимагали документи на зброю. Також в чоловіків окупанти перевіряли фото, відео, записи та повідомлення в телефоні.
«Був випадок, коли їхала ворожа машина, її почали знімати на телефон і росіяни повернули дуло і вистрілили в цивільне авто. Снаряд пробив зупинку: мама згоріла, а сина люди витягли. У нас траса розділяє село, тому після цього, як йшли колони, ми перестраховувались і підіймали руки, щоб вони були впевнені, що ніхто нічого не фіксує», — згадує Марина.
На своїй батьківщині сім’я Зелінських проживала з батьками чоловіка. Марина працювала у Дар’ївському ліцеї №1 імені Андрія Шульги педагогинею-організаторкою та викладала хореографію у початкових класах. Зараз проводить заняття онлайн. Чоловік був водієм навантажувача на терміналі. Старша дочка ходила до школи, молодша — уже пішла тут.
«Сумую за усім тим життям, що було: робота, житло, сім’я, а тепер не знаєш, як далі. Ми звикли планувати, а зараз цього уже немає. Я не знаю, чи ми повернемось додому, бо місто дуже знищене. Давно над цим не замислюємось, але щоб потім не було сумно», — каже вимушена переселенка.
Батьки залишились вдома і через вісім місяців село деокупували.
«Під час окупації сильно не прилітало, бо по своїх не стріляли. Спочатку було тихо, бо ми посередині, а росіяни обстрілювали ті населені пункти, що ближче до річок. Пізніше добрались і до нас. Батька чоловіка вже немає — він загинув на війні. Мама тепер приїхала до нас в гості, щоб з онучками побути, бо залишилась сама», — зазначає Марина Зелінська.
Спершу херсонці думали, що Прикарпаття — це на два-три місяці. Після деокупації планували поїхати додому, але там ставало тільки гірше. Діти уже рідше згадують про дім, бо адаптувались у новій домівці.
Сім’я проживала у будинку, де ніхто не жив, й аж через півтора року коли облаштували прихисток — переїхала. Голова сім’ї пішов захищати країну через три тижні після приїзду у Калуську громаду.
«Чоловік пішов у військкомат ставати на облік, і коли дали повістку — пішов служити. Ми розуміли, що доведеться йти. А для чого чекати? Він в армії не був, адже вважався обмежено придатним, але придатним — у воєнний час. Зараз воює на Донеччині — якраз приїхав у відпустку. Намагаємось максимально всюди бути разом. Коли знаходишся на відстані, то розумієш, на скільки сім’я важлива і кожна хвилина, година — дорогоцінна», — розповідає співрозмовниця.
У Боднарові старша дочка пішла у школу, а молодша — спершу в садок. Мама розуміла, що далі все одно буде навчальний заклад і потрібно було знайомитись з дітьми, щоб пройти соціалізацію, бо не хотілося змінювати місце проживання. Тут їм більше ніж комфортно.
«Не думаємо, що буде завтра — просто пливемо за течією і все. Мені тут подобається. Ми підіймались на Говерлу, відпочивали у Буковелі, коли чоловік був у відпустці: тоді 100 сімей військових мали можливість 10 днів там побувати. Гарно, зовсім інша атмосфера. Кожен край по-своєму красивий, всюди свої принади», — зазначає Марина.
На майбутнє хотіли б побувати на озері Синевир, підкорити одну з вершин Чорногори — Шпиці — та відвідати історичну частину Чернівців.
«Я вчитель у крові, тому не сиджу на місці, працюю та навчаюся завжди. Минулого року три місяці їздила до Івано-Франківська на безплатні курси з англійської мови. Тепер вирішила стати водійкою. У мене була самопідготовка з теорії, яку успішно склала з першого разу. Попереду — найголовніше та найважче — вчитися кермувати», — ділиться героїня.
Каже, що завжди за кермом був чоловік, а вона — на пасажирському сидінні. Зараз прагнення змінилися.
«За кермом у мене відчуття прекрасні. Я ніколи себе не уявляла водієм, але тут хочу. Перший час буду їздити по селу, щоб звикати, бо кожна машина індивідуальна. У нас у Боднарові складна та небезпечна дорога — треба бути обережним. А коли наберусь досвіду, то поїду туди, куди діти захочуть», — впевнена Марина.
Також у селі Марина Зелінська долучилась до аматорського колективу. Згадала шкільні роки, коли часто брала участь у заходах та концертах.
«Не пригадую, як потрапила у театр. Був дзвінок з питанням, чи зможу, й одразу — я вже там. Перший виступ був минулого року — «Диканька», коли потрібна була заміна. Потім долучили до Хресної дороги, з якою їздили п’ять тижнів по інших селах. А відносно недавно у постановці про Михайла Дяченка «Марка Боєслава» мала одну із головних ролей — другої його дружини Ольги Чемерис», — розповідає Марина.
Вважає важливим бути активною у громаді, котра прийняла родину з Херсонщини. Це розвиток, зайнятість та соціалізація. Нині у Боднарівсьокму прихистку проживає сім сімей із трьох областей: три — з Донецької й по дві — з Херсонської та Харківської. За цей час стали родиною.
«Наша сім’я, як і інші, має кімнату, а кухня, туалет та душ — спільний. Є все необхідне для життя. Усі від початку тут проживають, щоправда, деякі діти виїхали. Уже звикли один до одного, стараємося разом збиратися, підтримувати при потребі», — ділиться співрозмовниця.
Щодо мрій, то хотілось би стерти з пам’яті все пережите. Але в реальності — це неможливо.
«Хочу, щоб настав той момент, коли ми не будемо згадувати ті страшні часи, щоб не було дуже боляче. Після Перемоги життя буде зовсім іншим. Хочеться, щоб ми змогли жити далі, але головне — щоб всією сім’єю. Треба більше уваги приділяти собі та рідним, відвідувати нові місця, відпочивати. Хореографічну постановку Перемоги поки що не бачу. Але, думаю, вона на емоціях «вистрілить» одразу, тільки б швидше цей час настав», — підсумовує Марина Зелінська.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
