У інтерв’ю «Вікнам» Ярослав Дмитрів розповів про свої віщі сни, чому повернувся з Польщі та яким би хотів бачити відношення суспільства до військових.
Ярославе, якими у Вас були плани на життя до повномасштабного вторгнення?
— За професією — викладач з фізичного виховання. Мрією дитинства, а потім і студента — мати свій спортивний комплекс, щоб допомагати іншим змінювати не тільки тіло, а й поліпшувати здоров’я. Раніше до мене приходили хлопці займатися. Я бачив їхній ріст: спочатку вони підіймали одну вагу, а через 3-6 місяців її збільшували, розвивали м’язи. Починали розуміти, що краще бути при свідомому розумі — не вживати алкоголь, не курити.
А щодо зайнятості?
— Я працював на різних роботах у Польщі та Чехії. Вирощував овочі, випікав піцу, займався переобладнанням автомобілів, зокрема, обшивкою, будував. Мені подобалось весь час змінювати та вдосконалювати себе. Тут вдома мене чекала моя сім’я, котру дуже люблю і ціную.
Де саме вас застало 24 лютого 2022 року?
— У Польщі ми тоді робили на дорогах захист від вітру. Мені уже тривалий час сняться свого роду віщі сни. Особливо люди, які тяжко хворіють, а через кілька днів після сну помирають. Так було й у 2022-му. За два дні до російського вторгнення уві сні я бачив людей у вагонах та в полі, багато загиблих солдат, і розумів, що це не до добра. Тої ночі поділився цим із дружиною Юлею. Ранок 24 лютого — це просто жахіття, хаос. Я пробудився о п’ятій годині й читав про вибухи. Пам’ятаю, як почали тремтіти руки.
Чи Ви одразу повернулись додому?
— Ні, тільки за вісім місяців, але з перших днів ми почали із земляками гуртуватись, щоб допомогти захисникам. У березні з допомогою поляка Даніеля, у минулому спортсмена, та його друзів відправили великий «бус» ліків для коломийської «десятки». Пізніше були тепловізори, біноклі, одяг. Кожен працював на роботі та віддавав більшу частину грошей, щоб допомогти. Тоді важко було придбати якісну військову річ.
А місцевих військових на початку було багато?
— Добровольцями одразу пішло чотири захисники з Пійла. Серед них — Микола Стасюк, який був у полоні, та Олег Перегуда, котрий, на жаль, віддав найцінніше — своє життя. Він ще в час АТО Олег думав в першу чергу про побратимів, в тому числі над їх реабілітацією. Його мрію втілює дружина Василина.
Я поміняв роботу — пішов на полуницю та кукурудзу. Щовечора ходив до храму молитися до Богородиці. Просив подати знак, бо три місяці війни пройшло, а що буде далі — невідомо. В той момент пропало світло. Коли побачив звірства Бучі, зрозумів, що нам потрібно боротись з темрявою, вірити та молитись.
Як ще старались, крім зборів, бути дотичними до рідної країни?
— На кукурудзі працювало близько 90 людей. Попри скептичні погляди, ми о восьмій ранку (в Україні — о дев’ятій. — Авт.) залишали робочі місця і хвилиною мовчання та молитвою вшановували загиблих українців. Пізніше поляки своїм тихим мовчанням до нас долучались. Вони на початку сильно нас підтримували, мабуть, розуміли, що можуть бути наступними. Але пізніше, коли побачили, як деякі українці чіплялись до умов проживання, не хотіли працювати, то і їхня довіра похитнулась.
Чим разом з однодумцями підтримували військових?
— Перший рік закуповували тепловізори, біноклі, якісний одяг. Знаходив у минулому військових людей, які їздили у Францію, Великобританію та привозили звідти речі. Спершу щось діставалось безплатно, а потім ми у них купували. Задурно тепловізор ніхто не дав. Він спочатку коштував 2-3 тисячі доларів, пізніше з попитом і ціну підняли. Захисники з Голиня, Кадобної, Калуша, Івано-Франківська, Києва також його отримали. Моя голинська тітка Марія Багринівська їздила з чоловіком Володимиром за тисячу кілометрів, щоб купити якісну річ, у поляка просила безплатно батарею.
Чому все ж повернулись додому, адже могли допомагати із-за кордону надалі?
— Завжди відчував провину, картав себе, що хтось воює за моїх дітей та сім’ю, а я спокійно працюю. Прийняв рішення повертатись додому. Ми спочатку всі думали, що війна ненадовго, хоча насправді вона триває уже 11-й рік. Я був далекий до повномасштабної війни — як до посильної допомоги, так і твердої віри. Як повертався у Пійло, організовував великий збір грошей, на які купив багато речей. Ми з братом дружини «Мерседес Віто» завантажили повністю.
Чи важко увесь час волонтерити?
— Важче емоційно. Нещодавно психолога відвідував, бо дуже «вигорів». За весь цей час пішло багато здоров’я доводити «диванним експертам» та критикам свою мету. Вони бачать готову та зав’язану цукерку, але не розуміють, як її важко було наповнювати. Потрібно відповідати за гроші, слідкувати, щоб закуплене отримав адресат. Люди обурені, що я нібито піарюсь в Інтернеті, але це пости подяки тим, хто донатить, і привернення уваги потенційним жертводавцям. При жодному своєму дописі не привласнював собі цієї роботи: завжди казав, що це спільне досягнення усіх людей, котрі весь час допомагають.
Так, є жителі Пійла, котрі уже мають громадянство США. Вони закуповували й передавали якісну амуніцію і не потребували розголосу. Після минулої коляди передали 3000 доларів, на які ми закупили рації «Моторола».
А бабуся Анастасія, їй за 80 років, яка з мізерної пенсії на Коляду дала 500 гривень. Боляче в неї брати гроші, але інакше образив би. Хлопці з фронту навіть подяку для неї присилали.
У чому часто Вас звинувачують, крім піару?
— Що я допомагаю одним і тим самим. Потрібно розуміти, що є військові на різних завданнях: в тилу, на ППО, дронах, відповідно, і потреби різні. Захисник, який увесь час у піхоті, завжди хоче зберегти найцінніше — це своє життя. Дехто дивується, що куртка коштує 10 тисяч гривень — «хіба вона така золота»? Але у 20-градусний мороз є різниця, коли ти вдягнув простий бушлат та бронежилет, а коли куртку, що допоможе після виконаної роботи повернутись із цієї позиції. Для когось отриманий з дому дитячий малюнок — це сенс боротьби. Попри все не шкодую про свій вибір, бо ми разом із небайдужими зробили дуже багато і не зупиняємось.
Чи бували, крім хейту, ще якісь прикрі випадки?
— Пригадую, як за запитом ми передавали допомогу нашим хлопцям на Донецький та Запорізький напрямки через волонтерів, а вони по дорозі залишали фірмове взуття іншим захисникам.
Який найбільший Ваш збір?
— Напевно, на Різдво. Ми ходили селом близько тижня з колядками. Перший рік понад 300 тисяч гривень вдалось зібрати, другий — 400 тисяч плюс пожертви «американців». Таким чином, у 2024-му допомогли 22 нашим захисникам, в тому числі родинам безвісти зниклих, а у 2025-му — 24. Разом порадились і вирішили, що це будуть індивідуальні потреби: комусь зарядну станцію EcoFlow, іншому — до «Бука» акумулятор. Ми не вимагаємо, а показуємо приклад — даємо зрозуміти, що це є наш обов’язок. Бо в тилу живемо біля своїх дітей, дружин, тому повинні пам’ятати про те, що чиїсь тато, мама, дідусь, син жертвують або вже віддали своє життя за такі, здавалося б, прості повсякденні речі.
Що Вас засмучує?
— Найстрашніше, що люди почали звикати. Потрібно святкувати весілля, дні народження, але не «кидати» в Інтернет, як ти вистрибуєш. Бо тут скачеш, а там — ллється кров. Я знаю проблеми військових зсередини. Наприклад, передали колеса до машини (вартість від 16 до 25 тисяч гривень. — Авт.), а через два дні вони були втрачені. Починаєш знову збирати, а люди не розуміють, чому на те саме. З автомобілями — така ж історія.
Чи волонтери плачуть?
— Буває, адже важко втрачати або ж не встигнути допомогти. Цього року загинув мій знайомий. Він був як друг і брат, хоч до війни ми не знались. Я з ним о восьмій вечора спілкувався, а на ранок дізнався, що він загинув і його досі не можуть забрати з поля бою. Коли мені робили операцію на грижу і відходив наркоз, я у сні «зустрівся» з тим воїном. Відчував запах, порох, дим, крики. З усіх сил намагався його звідти витягнути, але не зміг… Тоді зрозумів, через які страждання проходять наші військові. Треба за кожен прожитий день дякувати Богу і захисникам, що проводять безліч діб без води, їжі, сну... Вважаю, що суспільству треба вчитися розмовляти з захисниками, а не навпаки.
А від чого радіють?
— Нещодавно мав розмову із нашим пійлівським піхотинцем, котрий був на «нулі» 75 днів. Ми дуже переживали за нього, молились, шукали й чекали звістки. Це був такий радісний день, коли я знову почув його голос! Він розповів, що вивчив «Псалом 90» і весь час його молився.
Наші захисники зараз борються за правду і щоб держава існувала. Хотілось, щоб більше людей це розуміли та цінували їх. Коли проходите біля могили Героя, засвітіть свічку та при потребі покосіть траву. Ти маєш пам’ятати, що він виконав свій обов’язок — віддав життя. Елементарні речі: поважати військових, підтримувати всіма способами, щоб не відчували себе покинутими. Ми, наприклад, селом організували закупівлю дров для їхніх сімей. Радію також, що мої рідні мене підтримують, хоч і через мої емоції страждають. Дружина бере участь у різних благодійних заходах і зборах. Старший син Устим допомагав пакувати допомогу, особливо перед різдвяними святами, коли доводилось на пошту їхати по кілька раз.
Що є для вас найприємнішим на волонтерській ниві?
— Найбільша подяка — це коли військовий прийшов у відпустку і дзвонить, щоб побачити та обійняти тебе. Розумієш, що все недаремно. Є люди, які тебе критикують, а є які дякують, хоч дякувати треба їм. Хочеться сказати спасибі й тим людям, котрі постійно зі мною у зборах та закупівлях необхідного. Не можу не згадати Марію Гладеньку — сестру наших двох захисників. Вона від початку повномасштабного вторгнення шиє адаптивні футболки та білизну для госпіталів та лікарень. Таким чином допомагають тим, хто втратив кінцівки чи має апарат Єлізарова.
Якою зустрінете Перемогу?
— Перемогу я б зустрів словами вдячності. Зараз обурює, що суспільство з байдужістю ставиться до військових. Наприклад, у черзі до лікаря, коли видно, що захисник без кінцівки, але ніхто не здогадається його пропустити. Не тиснуть руку і не дякують за захист та сміливість. Визнати треба те, що ти в тилу, а він був у пеклі. У лікарні я побачив військового, який купував їжу, почав з ним розмовляти й хотів зробити щось приємне. Боєць відповів, що приємність — це те, що підійшов. В результаті я оплатив його покупки. Вважаю, що кожен може таким чином проявити свою повагу.
Дякую, Ярославе за це інтерв’ю, а найбільше за те, що робите разом з іншими для фронту.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
