Сергій Федьків народився 20 червня 1989 року. Тоді його батьки не жили в розкоші, адже бабусі та дідусі мали робітничі професії, розповідає батько Микола Федьків.
«Попри все ми раділи життю, появі на світ первістка. Сергій в дитячі роки був в’ялим та кволим, але з часом підтягнувся. Самостійно навчався боксу, а на війні був стрільцем. Прийшли 90-ті, я працював на молоковозі й часто синів брав з собою на роботу», — пригадує батько.
Згодом сини допомагали батьку в м’ясному бізнесі.
«Після того, як почали розпадатись фірми й пішли кооперативи, я займався м’ясом. Купував туші тварин і хлопці допомагали мені їх розбирати, щоб зранку було що везти на ринок. Так і годував сім’ю. Сергій був бойовий на відміну від Васі (молодшого брата. — Авт.) — той легковажніший. Всю вину завжди брав на себе. Людина чесна, роботяща, принципова. Після школи їздив зі мною на заробітки», — розповідає Микола Федьків.
Батько з синами — на захисті України
Коли почався Майдан, сини повернулись із Польщі. Батько уже був в АТО, то вони йому купили мікроавтобус. З 2017 року обоє пішли добровольцями у «Правий сектор».
«На початку ми були без матеріального забезпечення від держави. Харчувались своїм коштом, а з технікою та амуніцією допомагали небайдужі українці. Я був командиром і сини зі мною поруч. У мене довкола: воїни, бійці, тому не поділяв хлопців на своїх дітей та чужих, адже інші також мали батьків. До всіх ставився однаково, тому зараз себе картаю, що мало давав їм ласки — досі не можу собі цього пробачити», — зізнається батько.
До повномасштабного вторгнення разом із синами та іншими захисниками пройшли Луганщину та Донеччину, «як миші, облізли всі землі», коли виконували завдання в складі диверсійно-розвідувальної групи. Настав 2022 рік: Василь повернувся із-за кордону, а Сергій практично одразу приєднався до складу 79 батальйону 102 окремої бригади Сил територіальної оборони ЗСУ імені полковника Дмитра Вітовського.
«Іншим завжди допомагав, не стояв позаду. Коли мене не було, то керував побратимами. Завжди знав, що потрібно не підвести батька. Служили цей час ми пліч-о-пліч. Вася потрапив в інші ряди, то Сергій просив за ним дивитись, бо в нього сім’я, дитина. П’ятирічний Олександр був хрещеним сином старшого брата», — додає Микола Федьків.
Одружуватись у час війни Сергій не поспішав, адже не хотів нікого залишити. Завжди був акуратним, особливо коли виходив з бліндажа, пригадує батько. Аптечку перевіряв, а загинув несподівано. У ніч на 11 травня 2025 року він замість того, щоб відпочити, пішов на позицію до побратимів.
«Найрідніше для батьків — це їхня кровинка, дитина. Я картаю, що не зберіг його. Штурмовики о 2:30 поїхали забирати вбитих і поранених хлопців. Один підірвався на міні, тому евакуаційна група відправилась на порятунок. Сергій був там старшим. За ними дрони летіли… До кінця послідовності не знаю», — пригадує жахливу ніч батько.
Микола Федьків на багі евакуював двох поранених, але тоді не спитав, де його син. Коли дізнався, що у посадці, то в душі відчув тривогу. По рації також одразу не сказали правду.
«Вони, мабуть, боялись мені таке повідомити. Це сталося о 4:11, я молодшому сину сказав о 10, а дружині — о 12. Вибачався, що не зберіг… І досі відчуваю вину. Тіло побратими винесли зразу, хоч інші не могли забрати навіть після Сергієвого похорону. Чи з поваги до мене, чи до нього, чи зі страху… Далі я його сам взяв до позиції, що була за півтора кілометра, але поїхати забрати поранених у той час морально не зміг», — при спогадах у командира тремтить голос, його «душать» сльози.
Зараз син приходить у сни. Микола просить, щоб сказав правду, як все тоді сталося:
«Спершу були сині губи уві сні, а іншим разом приходив чистенький, акуратний та питав, чому плачу, заспокоював, що у нього все добре».
«Приголублюю тепер Сергія тільки на фото»
Командир відділення роти вогневої підтримки вважає, що Героями є ті, хто віддав життя, захищаючи свою землю та народ. Хоче, щоб за вчинки сина говорили інші, хоча для нього він, як і молодший Василь, — найкращий. Біль втрати не проходить — здається, що все наснилось. Тепер батько може поговорити тільки біля портрета, могили чи банера та погладити обличчя.
«Ми військові, тому подібні завдання — це наша робота. Важко, коли у тилу «воно» розповідає про війну, а передка не бачив, як своїх вух. Я завжди говорив гірку, але правду. Діти, чи мої, чи чужі, не йшли ні в бригаду, ні в батальйон, а до мене. Вони спілкуються, радяться, вірять у мене, а я — у них. Я там і командир, і батько. Ми в одній упряжці, тому зараз їх покинути не можу», — твердить Микола Федьків.
Командиру говорили, що він чужих дітей береже, а свого не зумів. На це не зміг нічого відповісти.
«Це також чиїсь діти. Для мене найбільша нагорода, коли вони прийдуть з війни додому і я вклонюся батькам за те, що їх виростили. Можливо, через те, що я хотів якомога більше знищити ворога, отримав таке покарання», — озвучує думки вголос військовий.
Щодо визнання Сергія Федьківа Героєм України, батько хоче, щоб люди підписали петицію, але нікого не може змусити.
«У мене такий девіз по житті: «Не кажи, хто ти, — хай за тебе люди скажуть». Багато людей підтримує, співчуває та дякує. Він для мене — Герой, бо то моя дитина, разом були майже 10 років на війні. Захищав Україну, землю, націю та народ. Горджуся своїми синами, але на людях — всі однакові бійці та захисники. Я б хотів, щоб він був живий, як і кожен побратим. Я вдячний дружинам, батькам, дітям, які виховали таких чоловіків, дітей, братів та батьків. На жаль, війна забирає кращих…».
Батько хотів би змінити ніч загибелі сина і проявити почуття та любов.
«Мені батьки інших захисників також дали своїх дітей в руки, щоб оберігав. Моя місія, як командира, — показувати приклад. Навіть хлопці, які мають причину для списання (з військової служби. — Авт.), або в крайньому разі могли піти в СЗЧ — про це ніколи не задумуються. «Ми тут, щоб боронити, а не гинути». Віра і патріотизм при них, на таких війна тримається і з ними можна йти в бій», — постійно твердить командир.
Вкотре під час розмови Микола Федьків наголошує, що не ділив своїх підопічних на своїх та чужих дітей. Але шкодує, що сини за цей час мало отримали батьківської ласки.
«Я себе зараз картаю, що не проявляв до Сергій та Василя достатньо батьківської любові. «Чому ти все робиш так, щоб було пізно? Чому до того це не робив?». Тепер приголублюю на фото. Для мене всі діти однакові. Найбільша нагорода — привезти живих воїнів додому з Перемогою. Наймолодшому моєму бійцю — 22 роки. А я тепер перший на черзі пенсіонер».
Проте співрозмовник зазначає, що готовий життя покласти на захисті України.
«Я захищаю свою землю та сім’ю, де я виріс, і готовий схилити голову в бою. Я до них у Москву не прийшов. На фронті зрозумів, що ніякі обладунки нас не врятують, крім щирої молитви до Бога. Мене сьогодні (22 серпня. — Авт.), виписали з лікарні, могла б ще бути реабілітація, але на наступний тиждень їду до хлопців, щоб вони могли підлікуватись», — твердо вирішив Микола Федьків.
Нагадаємо, назавжди 35-річний калушанин Сергій Федьків загинув 11 травня 2025 року на Запорізькому напрямку. Служив водієм зенітно-кулеметного відділення роти вогневої підтримки. Знайшов вічний спочинок 15 травня 2025 року на Алеї Слави у Калуші.
Підписати петицію про присвоєння звання Героя України Сергію Федьківу можна за посиланням.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Олександр ЗАЛІСЬКИЙ, оператор-монтажер
