З 2023 року в Україні 17 вереся відзначають День усиновлення. Це свято збігається з днем пам'яті святих Віри, Надії, Любові та їхньої матері Софії, що є символічним для теми родинних цінностей та турботи. День усиновлення покликаний привернути увагу суспільства до потреб дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування, а також вшанувати батьків-усиновителів, які дарують цим дітям родину.
«Вікна» відшукали одну із таких сімей у Калуші на Івано-Франківщині та на її прикладі хочуть донести: чужих дітей — не буває.
Калушанка Іванна Романів виховує п’ятеро дітей, котрі стали їй рідними. На зустріч із «Вікнами» на «Рубчакове озеро» жінка приходить із 11-річним Богданом, його 9-річним братом Іллею, котрих всиновила вісім років тому, та 5-річною Тетяною, яка зараз у них з чоловіком на вихованні. Діти граються біля водойми, милуються качками та час від часу підбігають у захопленні до мами розповісти, що їх оточує.
«Я до 30 років не знала, чи хочу народжувати дітей. Займалась кар’єрою в Києві, домашніми справами, але з часом зрозуміла, що в мене багато любові, яку не замінять матеріальні речі: чи це 40 сумок, чи відвідання всіх країн світу. Перші стосунки не склалися, а бути мамою хотілося. Я цим марила, тому взялась сама збирати документи», — пригадує Іванна.
Жінка повернулась в Калуш, влаштувалась на роботу і у 2017 році поїхала за майбутніми синами у Луганську область.
«Я йшла дивитися на дитину в Івано-Франківську, але переплутала будівлю міської служби в справах дітей з районною, а там якраз прийшли документи на моїх двох хлопців. Без вагань поїхала у Луганський дитячий будинок знайомитись. Іллі було рік і три місяці, а Богдану — три з половиною роки. Через місяць після суду забрала їх в Калуш. Дуже була вражена, коли почула, що я уже мама», — ділиться багатодітна мама.
Подолати майже 1500 кілометрів, щоб забрати хлопців
Іванна пригадує: бажання стати мамою та зробити дітей щасливими було дуже велике, тому вагання через те, що це не її рідні діти, навіть не виникало.
«Ми з теперішнім чоловіком Ярославом говоримо, що чужих дітей не буває. Вони його дуже люблять, особливо Таня, завжди сидить із татом в гаражі. Людям, які планують всиновлювати дітей, доведеться дуже важко працювати, бо їх треба не тільки виховати, а відлюбити та допомогти позбутися того негативного зв’язку, який вони пережили. Мої сини спершу були двома мауглі. Не пристосовані до життя — всьому доводилось їх вчити: їсти, одягатись», — пригадує Іванна.
Хоча дитячий будинок був хорошим, але хлопці перебували в стресі, в тому числі від пережитого у рідній сім’ї. Також у них тепер на постійній основі контроль з боку лікарів.
«Навіть усвідомлюючи ці нюанси, я не вибирала, кого усиновлювати. Вважала, що Бог дасть мені тих дітей, які мають стати саме моїми. Хоч по крові вони не рідні, але духовно та душевно — повністю. Я їх прийняла у всьому. У мене немає ніякого відторгнення до жодного з них», — розповідає калушанка.
Спочатку сини були гіперактивними та невгамовними, — каже співрозмовниця. Через це їх не запрошували у гості, бо могли наробити шкоди. Та й досі Ілля у школі не витримує увесь урок тривалістю 30 хвилин.
«Спершу я себе асоціювала з тим мультиком про маму-мавпочку і семеро мавпенят-діток. Коли забігаєш у магазин і не знаєш, де і що першочергово поскладати за ними на місце. Моя мама, яка приїхала знайомитись з онуками, за три місяці схудла на 15 кілограмів — вони її так виганяли. Багато довелось докласти зусиль, щоб сини стали спокійнішими та адаптованими», — каже мама.
Через підірвану нервову систему хлопці не могли заснути і їх потрібно було пильнувати й вдень, і вночі. Зараз з родиною проживають ще дві старші дочки теперішнього чоловіка Іванни — Ярослава. Повнолітня буває в рідному місті рідше, бо влаштувала своє життя в Івано-Франківську, інша — вчиться у коледжі. А два роки тому родина взяла на виховання трирічну дівчинку.
«Мої діти дуже добрі, у них великі серця. Коли прийшла Таня у нашу сім’ю, хлопці були радісні, проявили чуйність, турботу та ніжність. Зараз вони переодягають, купають її, постійно разом бавляться. Стараються все найкраще віддати для неї. Я не можу намилуватись, адже вони стали серйознішими та дорослішими», — ділиться Іванна.
Жінка не сподівалась, що на її шляху трапиться справжнє кохання, адже вимогою до майбутнього чоловіка було полюбити і її синів. Проте молодший Ілля дуже хотів тата, дім та собаку. Мама порадила йому молитись.
«Коли наприкінці 2022 року Ярослав познайомився з дітьми, Ілля сказав, що це його тато. Я трохи обережно була налаштована до цієї гучності, боялась поспішати, щоб не травмувати хлопців. Чоловік запевнив, що готовий прийняти цих дітей, як своїх. Так у нас з’явився батько, а на додачу — дім та собака. Дитячі мрії мають велику силу», — зауважує жінка.
«З ними зростала і я»
Мама ділиться, що хлопці їй допомагають по дому, дитячу кімнату завжди підтримують в охайному вигляді, з машини несуть продукти, проявляють галантність — подаючи мамі руку. Також самі готують кульки з молоком, миють за собою посуд, приймають самостійно душ. Тому Іванна більше має часу на свої справи, адже на вулиці вони уже самостійні й дивляться за сестрою.
Щодо спілкування з іншими дітьми, то, за словами Іванни Романів, Ілля часто підпадає під вплив у дворі, а вдома уже розуміє, що це розходиться з її вихованням.
«Ілля мені розповідає, що діти вчать говорити погані речі та ображати інших, в тому числі тварин. У них йде внутрішній дисонанс. Через це Богдан не хоче гуляти. Наприклад, коли чує «підемо щось вкрасти», йде до Тані та граються у саду чи в басейні. А Ілля прагне компанії, хоче бути там своїм і водночас слухати мене. Тому його часто цькують», — ділиться калушанка.
Іванна розуміла, що для синів стала цілим всесвітом. Були, пригадує, переживання, щоб не скривдила дітей, правильно їх настановила. Каже: не мусять бути професорами, але мають дати собі раду в житті. Ілля, наприклад, мив фари в машинах та збирав яблука, щоб заробити кишенькові гроші.
«Коли Таню забрали з лікарні, вона не посміхалась, але довіра в її великих очах — безмежна, і це інколи лякає... Ти ж не Бог і не ідеальний, моментами в пориві злості накричиш, а потім шкодуєш. Я дуже щаслива, що маю таких дітей. Це найправильніше моє рішення. Мій внутрішній стан підказує, що зробила найкращий вчинок у своєму житті. Я без цих дітей не уявляю свого життя. Жодного разу не пошкодувала, хоч неодноразово чула про випадки повернення», — зауважує Іванна Романів.
Жінка каже: в один момент зрозуміла, що реалізувалась у соціумі, тому прагнула подарувати дітям тепло, бути мамою, а не просто жити для себе.
«Уже впродовж восьми років кожен мій день цікавий, як «Форт Буаяр». Деколи думаєш, що пройшов все на світі, що міг, а виявляється — ні. Щоразу щось дивує. Є задачі, які виконуєш, а за ними новий рівень та нові етапи, які мусиш подолати. Діти мене дуже організували, дали мені вирости внутрішньо над собою. Без них я б ніколи не навчилась керувати машиною. З’явилася потреба часто їздити в лікарню до Івано-Франківська, а просити щоразу родичів чи знайомих стало незручно. Я буквально через сім занять сіла і поїхала», — ділиться мама.
Батьки вважають, що діти мають знати правду, як вони потрапили у їхню сім’ю, а не слухати різні версії від «доброзичливих» бабусь чи так званих друзів.
«Ми дуже любимо їх, цінуємо і говоримо, що пройшли важкий шлях, щоб сини з великого дитячого садка мали сім’ю. Коли Таня почне розуміти, теж їй розкажемо. Мені важливо, щоб суспільство їх не травмувало цими питаннями й вони могли дати відсіч», — переконана Іванна.
Щодо рішення взяти на всиновлення дітей, то вважає, що головне не фінансова сторона, а любов.
«Кожна дитина, як і людина, хоче любові. Бодя був дуже закритий спочатку: ми приносили великі картонні коробки, щоб міг адаптуватись. Він боявся дзеркала, не хотів фотографуватися, а тепер позує, любить переодягатися. Обнімає мене сотню разів на день та повторює, як сильно любить і яка я красива. У нас жодна дитина нічого не потребує. Іграшки, одяг, враження — присутні. Часто у кафе на піцу та коктейлі ходимо. Це найменше, що можемо їм дати», — розповідає жінка.
Іванна Романів пишається пройденим шляхом та його результатом. Хоче, щоб її діти виросли, мали хорошу роботу, знайшли своє покликання.
«Невролог та психолог у житті цих дітей тепер будуть присутні постійно. Богдану важче дається навчання через те, що пережив у попередній родині. Втім він дуже гарна няня: дивиться за Тетяною, турботливий та ніжний. Іллюшка — теж молодець: дуже шустрий, його всюди повно. Думаю, що багато чого подолає своєю впертістю. Таня також, за словами невролога, ще через рік не піде до школи, але я вірю, що у них все хороше — ще попереду. Коли я бачу, як діти розвиваються, стають особистостями, перестаю переживати. Дуже хочу, щоб кожен з них міг реалізуватися і бути щасливим. Але поки що страх протилежного мене переслідує»», — підсумовує усиновителька.
Що відомо про усиновлення в Калуській громаді
У Калуській громаді 41 дитина усиновлена у 38 сім’ях. Це означає, що деякі родини мають по двоє усиновлених дітей. Здебільшого це хлопці та дівчата, які виховувались у неблагополучних родинах і Служба у справах дітей їх вилучала, або ж від неї відмовлялись у пологовому, розповіла «Вікнам» начальниця служби у справах дітей Леся Дзундза.
«Служба у справах дітей надає висновок про доцільність та можливість усиновлення. Після цього громадяни, котрі стали кандидатами, звертаються до суду, який приймає остаточне рішення. Процедура, я вважаю, досить спрощена. Щоправда, зважаючи на воєнний стан в Україні, міжнародне усиновлення призупинено, але національне та внутрішньосімейне триває», — зазначає посадовиця.
Зараз на обліку є четверо кандидатів: три сімейні пари й людина, котра самостійно хоче всиновити дитину. Також на обліку є десятеро дітей віком від 9 до 14 років, які підлягають усиновленню. Восьмеро з них поки що перебувають у сімейних формах виховання.
«Ці сім’ї мають першочергове право на їхнє усиновлення. Двоє, на жаль, в інтернатному закладі — вони прикуті до ліжка. Якби дівчинку змогли забрати за кордон, то її можна прооперувати, а хлопчик — дуже важкий», — зауважує Леся Дзундза.
Щодо допомоги держави усиновленим дітям, то допомогу виплачують одноразово при народженні не залежно від віку — у розмірі 50 тисяч гривень.
Здебільшого, за словами Лесі Дзундзи, усиновлювачі хочуть маленьких дітей — віком до року, але такі трапляються дуже рідко.
«Два роки тому була одна покинута новонароджена дитина, а до того — ще у 2022-му. У громадах нашої області запитів є більше, ніж дітей. За час воєнного стану в Калуській громаді всиновлено семеро дітей. Але було таке, що судові процеси відбувались в інших громадах, тому таких дітей більше. Внутрішньосімейне усиновлення (коли чоловік усиновлює дітей дружини. — Авт.) в останні роки зростає. У 2024-му — таких дітей було 18», — деталізує співрозмовниця.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
