Так почалася історія військового медика, яка стала символом людської відданості, професіоналізму та самопожертви. На фронті Володимира почали називати просто — «Док». Позивний, за яким тепер знають його сотні врятованих бійців.
Перший фронт — медпункт у Новополі
У вересні 2023 року Володимир у складі зведеної стрілецької бригади прибув до села Новопіль, що на Донеччині. Тут створили тимчасовий медичний пункт, де приймали поранених із передової. Переважно надавали допомогу бійцям із легкими пораненнями. Тих, хто був на межі життя та смерті, евакуювали до села Темирівка на Запоріжжі, де знаходився основний стабпункт. Саме туди згодом переїхали й усі медики. І саме там почалося пекло.
«З шостої ранку до півночі — понад 50 поранених щодня. П’ять операційних столів, відсутність світла, гуркіт авіабомб, контузії. Ми трималися завдяки генераторам і один одному. Навіть коли стіни хиталися — ніхто не відходив від поранених», — згадує Володимир.
Життя на межі: смерть командира та диво спасіння
Під обстрілами, коли кожна секунда — золота, медики часто стають останнім шансом для поранених. Але не завжди цього шансу вистачає.
Одним із найболючіших спогадів для Володимира став випадок із його командиром роти. Той загинув від уламка FPV-дрона, який влучив у сонну артерію. Володимир з евакуаційною групою намагався евакуювати тіло ротного, але через роботу ворожої артилерії це вдалося зробити не з першого разу. Інша група забрала командира, коли артобстріли трохи стихли.
«На війні немає пауз. Операції відбувались навіть під канонаду. Це не фільм — це реальність, де смерть ходить поряд», — каже Док.
Серед тих, кого вдалося врятувати, є особливі історії. Одного з поранених — зовсім юного бійця — Володимир віз із важким уламковим пораненням черепа. Шансів майже не було. Але хлопець вижив, і сьогодні заново вчиться ходити й говорити. З родиною цього хлопця Док досі підтримує зв’язок.
«Це і є справжній героїзм. Не той, де багато пустослів’я і пафосу. А той, де юний воїн бореться за життя, тому що любить цю країну до болю», — говорить медик.
Бойова "Кнопка". Повага, що не має статі
На одному з виїздів, коли з рації надійшов наказ евакуювати поранених, Володимир став свідком сцени, яка його вразила до глибини душі.
«Я підбігав витягати побратима — і просто занімів на місці. Переді мною була тендітна дівчина, яка тягнула на собі пораненого чоловіка удвічі більшого за неї. Ми зустрілися поглядом. Я відчув повагу. Це був подвиг. Позивний у неї — "Кнопка"».
Чотири контузії, сотні врятованих і тисячі спогадів
За 19 місяців безперервної служби Володимир отримав чотири контузії. Через його руки пройшли сотні українських воїнів. І хоча не всі обличчя залишилися в пам’яті — їхні голоси повертаються.
«Буває, телефонує офіцер і каже: "Док, ти нас шикував краще за командира. Казав: я тут головний. А ми після поранення знову в бій хотіли. Дякуємо, що врятував"», — усміхається Володимир.
Після бою — до дітей
Сьогодні Володимир проходить відновлення. Він батько чотирьох дітей — двох синів і двох донечок. Після місяців війни хоче нарешті надолужити втрачені обійми, тишу родинного дому і просто побути поруч.
«Є час іти на ривок. Але має бути й час зупинитись, подумати про сім’ю», — каже сержант.
Герой, визнаний державою
За свою мужність, рішучість і професіоналізм сержант Володимир був удостоєний державної нагороди — орден «За мужність» ІІІ ступеня, почесного знаку Головнокомандувача ЗСУ «Золотий хрест» та медалі «За врятоване життя». Його галерея у телефоні — це не просто фото. Це обличчя тих, кому він подарував другий шанс. І час від часу він гортає ці знімки. Мовчки. Пам’ятає.
Надія БАЛАГУРАК, лейтенантка Повітряного командування "Захід"
