Цікавлячись діями Організації українських націоналістів (далі — ОУН) у період польської окупації, зіткнувся з відсутністю детального їх опису і досліджень. Знайшов лише фрагментарні згадки в розповідях про окремих осіб, переважно записані Миколою Когутом. Тому довелося звернутись до архівних справ і, на моє здивування, виявилося, що польська поліція мала широку мережу платних агентів, так званих «конфідентів», з доносів яких я дуже багато довідався.
До слова, поліційні рапорти та звіти посилаються лише на клички агентів, але мені вдалося знайти документи про їхні імена, прізвища і по батькові, та навіть про розміри гонорарів. Гонорари були настільки великими, що ті агенти жили й утримували сім'ю на них, тобто вони були професійними «всипачами» на утриманні польської держави. Після першого приходу радянських окупантів більшість з цих агентів були арештовані. З них витрясли всю відому їм інформацію про ОУН та відправили на півроку-рік у систему ГУЛАГу на «перевиховання». Після цього їх амністували та працевлаштували за їхнім фахом — «агента-донощика». Тільки через відсутність польської держави працювали вже на СРСР. Частину з них відправили навіть за кордон: ними була напхана так звана «армія Андерса», звідки вони після війни перетекли в репресивні польські органи й продовжили боротьбу проти ОУН.
Хоча картина діяльності зрадників дуже яскрава, але й дуже бридка, тож розповідь розпочну не з цих глистів у тілі ОУН, а зі справжніх героїв, які пожертвували свої життя і здоров'я, а також добробут і майбутнє своїх родин заради здобуття незалежності, тобто, посвятили захисту і майбутньому своїх співвітчизників.
За дорученням окружного керівництва організації заснував ОУН у Калуському повіті уродженець Боднарова Олекса Луцький — майбутній засновник Української Народної Самооборони й Української повстанської армії в Галичині, а на той час — випускник Станиславівської української гімназії. Зібрана з різних архівів інформація про нього утворила біографію настільки великого об'єму, яку неможливо втиснути в газетну публікацію, а тому потрібне видання окремою книжкою. Та й був Олекса Луцький керівником вищого рівня, а моя розповідь буде про членів ОУН у Калуському повіті. Хоча з матеріалів польської поліції відомі імена 200 членів ОУН, але залишились невідомими ще багато підпільників, особливо з сільських осередків.
Розповідь про підпілля необхідно розпочинати з провідника повітової організації. Тож перша розповідь буде про першого провідника — Федора Давидюка, свідчення якого стали основою моєї попередньої публікації. [Дрогомирецький О П. 123 жителів Голиня померли від колгоспного голоду: свідчення пароха Федора Давидюка. / Олег Дрогомирецький // Вікна, 8 серпня 2025 року]
Федір Давидюк
Федір Давидюк був першим провідником ОУН у Калуському повіті. Восени 1932 року окружний організаційний референт ОУН Олекса Луцький призначив Федора керувати щойно утвореною повітовою організацією.
Федір Давидюк народився 17 серпня 1906 року в селі Грабівка Калуського повіту в будинку №96. Акушерка — Меланія Дем'янів. Того ж дня його охрестив місцевий парох Михайло Олексій. Батько Іван був рільником. Мати Параска була також донькою рільників Федора Романіва й Анни з дому Срібняків. Хресними батьками були Іван Срібняк і Олена Рибій. Через ведення записів про народження і хрещення латинською мовою, українське ім'я Федір записали як Теодор (Theodor). Проте в родині його називали Федором. Та й у документах підписувався тільки як «Федір».
Метрика хрещення Федора Давидюка
Після закінчення сільської школи навчався в 1918-1922 роках в Долинській приватній і Стрийській державній гімназіях. Від батька навчився малярства. У 1922 році прийнятий до п'ятого класу Станиславівської української гімназії. Вступив до Пласту — був учасником 11 полку (куреня) імені гетьмана Івана Мазепи, гурток «Пугач» (Станиславів). У 1926 році склав іспит зрілості.
Свідоцтво зрілості
Від 6 жовтня 1927 до 18 червня 1931 року навчався у Греко-католицькій духовній семінарії у Львові. Житло наймав приватно. За роки навчання померли обоє батьків — у 1928 і 1929 роках. Брав відпустки: 28-30 жовтня 1929 – на полагодження майнових справ і 19-22 лютого 1930 — на весілля сестри. Юнакові з небагатої багатодітної (крім Федора, в сім'ї було ще шестеро дітей. — Авт.) селянської родини за роки навчання довелося терпіти нестатки й залізти в борги. Проявилась анемія — доти відмінні оцінки погіршились при закінченні семінарії. У семінарії пройшов теоретично-практичні курси кооперативного книговодства. Товаришував із синами о. Андрія Бандери, заходячи до них в гості, так познайомився з їхньою сестрою Володимирою — своєю майбутньою дружиною.
Тож на день вступу в ОУН, восени 1932 року, Федір був неодруженим «абсольвентом теології» (випускником Греко-католицької духовної семінарії. — Авт.), працював у господарстві брата Миколи у Грабівці, а у вільний час спілкувався в колах української молоді. Вочевидь, саме так потрапив у поле зору Олекси Луцького, який оцінив розумові та психологічні якості парубка, залучив його в ОУН і довірив найвідповідальнішу роботу — бути провідником повітової організації.
Федір створив екзекутиву (керівний орган) повітової організації. Ця робота була дуже небезпечною тому, що необхідно було заснувати осередки з 3-5 членів у кожному селі, розпочати підпільну роботу та навчити членів умінню конспірації. З цим завданням Федір Давидюк впорався якісно: повітова поліція навіть не запідозрила створення організації та у своїх звітах писала про відсутність будь-якої роботи ОУН у повіті. Саме через ретельну конспірацію та через мовчання Северина Мади в поліції та на суді щодо ОУН у Калуському повіті нам про роботу ОУН того часу нічого невідомо, а судити можемо тільки з факту, що при розгортанні поліцією мережі конфідентів наприкінці 1933 року виявили розгалужену підпільну організацію. Спливла ж інформація про виконання Давидюком функції повітового провідника ОУН аж через 12 років — на допиті 11 липня 1945 року Олекси Луцького в київській тюрмі НКДБ.
Проте в роботу підпілля внесло корективу одруження Федора, адже йому надалі необхідно було закінчувати духовну освіту і ставати священиком, що вимагало перебування у Львові й унеможливлювало виконання ним обов'язків провідника в Калуші. Тож після півроку керівництва повітовою ОУН Федором той же Луцький призначив наступника — Северина Маду, якому судилося провідникувати удвічі менше — 3 місяці. Призначення Мади відбулося в день одруження Федора.
Хоча надалі Федір Давидюк не працював в ОУН, але й подальша його біографія є настільки ж яскравою та жертовною.
Свідоцтво вінчання
Перед одруженням Федір Давилюк отримав благословення Андрея Шептицького. Одружився 8 червня 1933 року в селі Воля Задеревацька з рідною сестрою Степана Бандери Володимирою Бандерою, народженою 10 березня 1913 у Старому Угринові, хрещеною і помазаною там же 12 березня 1913 року боднарівським парохом о. Володимиром Антоновичем.
Метрика хрещення Володимири Бандери
Через важкий матеріальний стан родин нареченого і нареченої весілля було скромним і малолюдним, та ще й було першим безалкогольним весіллям у Волі Задеревацькій. Отець Андрій Бандера взяв у Митрополичій ординаторії позику на весілля. У дні після одруження Федір жив і працював у господарстві тестя у Волі Задеревацькій. Був умілим пасічником.
Брав участь у реколекціях у Гребенові 4-8 вересня 1933. Першого листопада 1933-го подав заяву на висвячення.
1934 року склав іспити у Греко-католицькій Богословській Академії у Львові: Догматичної богословії — 7 березня, Святого Письма — 2 травня, Моральної богословії — 6 червня. Ще три (Церковного права, Пастирської богословії, Літурґіки) — 2 травня. Брав участь у реколекціях у будинку Духовної Семинарії у Львові 10-14 вересня 1934 року. Поставлений у чин: читця й інодіякона — 13 грудня того ж року, діякона — 16 грудня, архідіякона — 22 грудня. До слова, цим набув певних гарантій на старості, бо священникам передбачалась пенсія від єпархіального фонду у випадку нездатності до виконання обов'язків чи усунення з парохії — 30 золотих на місяць.
Свідоцтво зложених іспитів
З 1935 року був священником у селі Стільсько Миколаївського деканату. Тоді ж захворів на Базедову хворобу. Мав судову тяганину через несплату боргу 100 золотих за куплені меблі. Задля лікування виклопотав переведення у Брошнів.
У 1937 році став сотрудником у Брошневі — філії парохії Голинь Калуського деканату. В останні дні Польщі став політв’язнем польських тюрем — у Стрийській окружній тюрмі від 29 липня до 23 серпня. Вдруге був інтернований 1 вересня того ж 1939 року, але вийшов з в'язниці внаслідок падіння Польщі. Селяни Брошнева обрали Федора Давидюка головою громади, але радянська влада швидко утвердилась і після проведення Народних Зборів Західної України у Львові обраних громадами голів поміняла.
Від 7 лютого 1940 року — парох у селі Голинь. Роки першої радянської окупації видалися дуже тяжкими і голодними. А під час мітингу в Калуші з нагоди проголошення відновлення Української держави 1 липня 1941 року о. Федір Давидюк виступав на трибуні.
Через хворобу і великий розмір парохії з великим об'ємом роботи подав 13 липня 1942 прохання про переведення до меншої парохії — Нінів горішній і долішній. Але прохання було проігнороване.
У 1943 році в Голині насипали могилу героям, полеглим за Україну, освятили її на храмове свято. У 1942-1943 роках зводив нове приходство в Голині, адже попереднє ще в 1908 році було визнане непридатним, а до побудови нового не приступали через скрутне становище парохії. Мітрат о. Олекса Базюк 25 жовтня 1943 року клопотав про відкладення конкурсу на парохію в Голині до весни 1944 року задля завершення побудови приходства о. Федором Давидюком. Очевидно, клопотання знайшло розуміння, бо в 1944 році він залишався парохом у Голині та добудував приходство. Але ним як швагром Степана Бандери зацікавилося гестапо. І вже 16 травня 1944 року о. Федір Давидюк як завідатель парохії Голинь подав прохання про відпустку або переведення на Перемишльську єпархію. З ним ходив на авдієнцію до Андрея Шептицького, який порекомендував освященника єпископу Коциловському. Прохання задовольнили, тож надалі служив у тій єпархії — в селах Билич Горішній (1944-1945) і Тершів (1945-1946) Старосамбірського району та в місті Борислав тодішньої Дрогобицької області (січень-березень 1946).
Тим часом, удруге захопивши Галичину, радянські окупанти вже 10 листопада 1944 року завели справу на дружину Володимиру як сестру Степана Бандери. У травні-червні 1945 року о. Федір був ув'язнений у Дрогобичі. Його катували, вимагали інформації про ОУН і УПА, вербували на роботу сексотом. Зрештою випустили, вважаючи, що Давидюк на них працюватиме, але їм нічого не вигоріло.
8-10 березня 1946 року чекісти провели Львівський псевдособор і заборонили Українську Греко-Католицьку Церкву. Священників, які не погоджувались на перехід до російської православної церкви, арештовували. Отця Федора не раз арештовували: то поляки, то німці, то в 1945 році — енкаведисти, але згодом випускали. Але арешт 23 березня 1946 року в Бориславі для о. Федора Давидюка і дружини Володимири став останнім. Після катувань обох 7 вересня 1946 року засудили військовим трибуналом Внутрішніх військ МВС у Дрогобицькій області на 10 років виправно-трудових таборів і 5 років позбавлення прав з конфіскацією майна. Усіх шістьох дітей подружжя радянська влада відправила до дитбудинків, звідки їх позбирав брат Юрко.
Щодо скатованого і виснаженого Федора Давидюка, який нездатний був витримати й року в концтаборі, тюремний ескулап написав цинічну довідку до справи: «Придатний до відбуття терміну в таборі». Але під час перебування у львівській пересильній тюрмі о. Давидюка підгодовували церковні сестри милосердя — львівські черниці. Вивезли його етапами до восьмого з чотирнадцяти «лагпунктів» Потьми у Мордовії.
У концтаборі всі умови й порядки були неприхованими тортурами: голодом і непосильною працею в'язнів вбивали. Внаслідок таких умов о. Федір захворів ще й на туберкульоз на додачу до нелікованої базедової хвороби. Виснаження сягнуло такої міри, що важив лише 40 кг. Йому пропонували лікування, але тільки навзамін за службу на МДБ. Федір Давидюк відмовився від шляху зради.
Загинув о. Федір Давидюк 24 липня 1949 року між першою і другою годинами ночі на каторзі в мордовському концтаборі Дубравлаг, табірне управління якого знаходилося в селищі Явас Зубово-Полянського району Мордовської АРСР, а поштова адреса записувалася так: ст. Потьма п. Явас, п/я 385/9. Реабілітований у незалежній Україні 9 липня 1992 року.
Зрозуміло, що замордувавши священника, кати не написали правди. Навіть більше, по-садистськи закатували й завуальовано записали: «Помер від кахексії». Таким формулюванням замаскували жахливу смерть від комбінації непосильної праці, голоду, базедової хвороби та туберкульозу.
Катам вдалося вбити тіло, але не вдалося зламати духу о. Федора Давидюка. Його життєвий шлях і свідчення віри є прикладом витривалості, вірності Христові та жертовної любові до своєї Церкви й народу. Факт геройської практики чеснот праведника і смерті мученика за віру, який супроводжує жива пам’ять про подвиг праведника серед Божого народу, тобто слава святості, є підставою початку процесу визнання святим або канонізації. Цей процес щодо о. Федора Давидюка розпочатий Місією «Постуляційного Центру беатифікації й канонізації святих» Української Греко-Католицької Церкви, покликаної Синодом єпископів УГКЦ у травні 1992 року для допомоги Патріарху та місцевим ієрархам у проведенні процесів беатифікації й канонізації святих. Отець Федір Давидюк включений до переліку Слуг Божих під № 54. Однак безумовною перешкодою процесу є необхідність свідчень 8 очних свідків, які знали й суттєво описують життя і характер Слуги Божого. Адже минуло 79 років з дня смерті, і померли всі, хто дорослими знали його.
Кенотаф Федорові Давидюку. Фото надане Юрієм Давидюком
У радянських концтаборах місце поховання в'язнів ніде не фіксували, а на могилі не ставили жодної відмітки, та й могили часто були спільними для групи в'язнів, які померли одного дня чи навіть одного тижня. Все робилося для безслідного зникнення в'язня. Тож віднайти могилу окремої людини там зовсім неможливо. Тому родина поставила у Грабівці Федорові Давидюку кенотаф — символічну могилу. При встановленні пам'ятника на ньому позначили дату народження старшого брата Федора 21 січня 1905 року, який помер 6 квітня того ж року, — тоді побутував звичай давати ім'я померлого сина новонародженому за прислів'ям: «Бог забрав — Бог дав».
P. S. Окрема подяка Богданові Яневичу за допомогу при готуванні статті. Звичайно, я не міг довідатись усі важливі деталі життя о. Федора Давидюка, але сподіваюся, що читачі газети мене проінформують після прочитання цієї статті.
Олег ДРОГОМИРЕЦЬКИЙ, краєзнавець
