Дитинство та юність Ігоря Бойковича пройшли в центрі Калуша, де він народився та проживав на нинішній вулиці Грушевського.
«Я не екскурсовод, але непогано знаю наше середмістя і трохи є краєзнавцем. Коли пригадував історію, то акцентував на тих нюансах, які не всім відомі. Тут, на площі, колись була мармулядова фабрика, де виготовляли соки, води, мармелад та повидло. У 50-60-ті роки магазини називали іменами колишніх власників або продавців. Там, де тепер «Букініст», були канцтовари, де продавав пан Гуль. Він був колоритним: вищий від мене, мав довгі ноги, завжди спокійний. Нижче, де «союзівка» (філія «Союзу українок». — Авт.), шашлична чи пельменна. Далі — взуттєвий магазин Матковського», — пригадує корінний калушанин.
Тут раніше була мармулядова фабрика, де виготовляли соки, води, мармелад та повидло
На вулиці Костельній був фотосалон. А коли на місці «Галичанки» кран руйнував будинок, посипалися гроші, — пригадує Ігор Бойкович. Вітер їх розвівав, а люди — збирали.
«Золота лихоманка» на місці «Відродження»
До свого ювілею художник другу серію картин «Дворики старого Калуша» з 20 полотен. У планах — двоповерховий будинок, який був на місці кінотеатру «Відродження».
«Пам’ятаю, як почали будувати «Відродження», ми, дітвора, бігали по тих будовах. Тоді була «золота лихоманка», бо хтось ніби знайшов гільзу із золота, і всю ту глину у пошуках скарбу пересівало багато рук. Також на пустирі проходили битви старших хлопців дерев’яними мечами, а ми, дошкільнята, приносили щити, наприклад, з маминої виварки. Там, де зараз готель «Калуш», а раніше — «Прикарпатський» та «Асторія», колись у довгому великому приміщенні були старі лазні. Вулиця Підвальна мала ім’я Жданова і в пам’яті виринає, як рили котловани для побудови двох червоних будинків», — ділиться спогадами митець.
Попередньо калуський художник створив 25 картин серії «Дворики старого Калуша», щоб показати дух та характер міста зсередини, а не за фасадом. Усі викупив один колекціонер.
Колись, згадує Ігор Бойкович, старі будинки мали ґалєрії, тобто балкони, відкритий ґанок. Де вони були металевими, то жили багатші містяни. Але в основному ґалєрії були дерев’яними. А входили у помешкання не через під’їзд, а по стіні — дерев’яними сходами. Так економили житлову площу.
«Треба у середмісті залишати стару архітектуру, а якщо будується щось нове, то воно має бути «прив’язаним» до того, що є. У Коломиї більше збережено історії й це впливає на туризм. Багато уваги треба приділяти реставрації. Графіті — це не мистецтво, а дикість», — вважає корінний калушанин.
Йдучи теперішньою площею Героїв, заходимо у двори, де проходило дитинство Ігоря Бойковича.
«Тут поруч мого дому — єдина вулиця в Калуші, що складається з одного будинку. Колись вона називалась Артема, 1, тепер — Нечая. Біля нього стояла колонка з водою, де прали речі та набирали для побутових потреб», — ділиться знавець історичного Калуша.
Вулиця міста з одним будинком
Ігор Бойкович показує будинок, в якому пройшли його дитячі роки
Середмістя, зі слів пана Ігоря, було єврейським та польським. А містяни жили на Загір’ї та далі від центру. Зазвичай сюди приходили на продуктовий ринок збувати свою продукцію або ж на роботу. Коли отримували зарплату, то зупинялись на площі у чайній або ж повертали у «Лесину волю», про яку розповімо далі.
Ігор Бойкович почав малювати, відколи себе пам’ятає, — робив це вдома чи школі, а також багато читав. На вулиці Шевченка, де розташований колишній районний будинок культури, колись була бібліотека, в якій часто брав книги. Батько був знаним муляром, пічником та кахлярем. Він і будував тодішню лазню, що позаду зупинки з однойменною назвою.
«Далі — котельня для бані, і ми через вікно бачили, як одного разу там зірвався котел і вікна повибивало. Позаду неї дітлахами грали у футбол. Поруч і досі ростуть дві яблуні, які ще з дитинства були такої ж висоти. На місці третьої — зараз горіх. Пам’ятаю смак яблук, напівдичок: одна — кисло-солодка, інша — більш солодка», — згадує співрозмовник.
У дворі Бойковичів лунали постійні крики та шум, адже завжди збиралося багато дітей. Далі — будинок на ямі, де хлопці з дівчатами грали монетами у трясучки, в стінку на гроші та бігали покурити.
«Там був гуртожиток четвертого училища. Недалеко було щось схоже на альтанку, де ми часто грали у доміно. Дерев’яні зашиті балкони так і збереглись. Внизу завжди сиділи бабусі. Тут, де зараз приватний будинок, мешкав пан Зайдельман — відомий жіночий суперперукар, футболіст, потім — футбольний суддя. Але жили вони затаєно», — пригадує Ігор Бойкович.
Де тепер багатоповерхівка — був гуртожиток контори глибокого буріння. Виходимо на вулицю Підвальну. У двоповерховій будівлі, де зараз управління освіти Калуської міської ради, у 50-ті роки розташовувався пологовий. Коли Ігореві було два роки, народився його брат Василь. У теперішній будівлі «швидкої» був відділ поліції. Навпроти неї тепер випікають печиво, а в ті роки — булочки. Позаду, зі слів художника, тепер «неймовірний хаос», проте він також потрапив під його пензель.
У будинку на вулиці Підвальній був пологовий будинок
«Тоді булка була дорога і білих майже не було. Ми бігали й просили й пекарів винести їх, бо вони тоді нам здавалися надзвичайно смачними. Коли зняли Хрущова (Микити Хрущов — радянський державний діяч, перший секретар ЦК КПРС у 1953-1964 роках. — Авт.) і став Брєжнєв (Леонід Брежнєв — радянський державний і партійний діяч, Генеральний секретар ЦК КПРС у 1966-1982 роках. — Авт.), у 1964 році в Калуші з’явився білий хліб. До того в основному продавали кукурудзяний чи гороховий — чорний та глевкий. Сірий також значно пізніше ми спробували. У школі давали білі булки по 4 копійки, але такі малі, як тепер часникові. Я купляв дві, бо одну — ніс брату», — зауважує герой «Вікон».
Червоні ліхтарі «Лесиної волі» та «Куряча лапка» на Загір’ї
Як спускатися на Загір’я, то з правого боку колись була «Лесина воля». Спершу назву «прив’язували» до Лесі Українки, але не має підтвердження. Потім краєзнавець дізнався, що в Івано-Франківську «Зосиною волею» називали вилицю червоних ліхтарів. Тут у роки його дитинства ремісники, які жили на Загір’ї, коли повертались з роботи, випивали «сто грамів» та зазнавали любовної втіхи. Можливо, там «особливою» була Леся, але поки що це непідтверджений факт.
Тут у Калуші був малий міський ринок
«Назва «Куряча лапка», на мою думку, має два можливі варіанти. Перший — розгалуження доріг у такій формі. Одна йде на Загір’я вниз, інша — на Грушевського і третя — до парку. Також «за Польщі» на місці районного побуткомбінату був малий продуктовий ринок. На ньому містянам жителі Загір’я на продаж приносили продукцію, в тому числі курей та яйця», — додає Ігор Бойкович.
Тут співрозмовник часто взимку катався з друзями на санчатах, адже снігу було вдосталь. Територія була широкою, а не так забудованою, як зараз, бордюрів не було, машин — практично також. Хоч і губи розбивали, зате були щасливими.
Підіймаємось вгору вулицею Грушевського. Тут було училище, а «за Польщі» — готель та ресторан. Тир, де пулька коштувала 3 копійки. А ще — рибний магазин та ще одна пиріжкова.
Будинок, де жила Івановна, яка торгувала соняшниковим насінням
На місці ательє "Оксана" була пиріжкова
Поруч жила Івановна, яка соняшникове насіння продавала. Великий згорток коштував 10 копійок, а маленький — 5. Трохи далі праворуч — дорога, що веде до парку. У кінці був молокозавод, де робили морозиво та масло. Поруч — пожежна частина.
У кінці вулиці був молокозавод, де робили морозиво та масло
Дворики на площі Героїв — душа міста
Завертаємо з іншого боку у двір, де минуло дитинство Ігоря Бойковича. У будинку проживали ще чотири сім’ї. Внизу був підвал, у якому на зиму зберігали буряки та картоплю.
«Пригадую 60-ті роки, коли проїжджав через Калуш другий секретар комуністичної партії України Щербицький (Володимир Щербицький — український радянський партійний і державний діяч, перший секретар ЦК КПУ, двічі Герой Соціалістичної Праці. — Авт.). Була ціла колона з машин, які зустрічало багато людей. До нього підійшла одна жінка, що з двома дітьми жила у підвалі. Тоді казали, що потім їм дали квартиру. На площі, де зараз клумба та флагшток із прапором, колись була чайна, де ремісничий народ пропивав зарплату. Далі збоку сквер, пам’ятник спершу Сталіну, а потім — Леніну. Останній пізніше «переміщався» по площі. Вишку металеву, скільки я живу, стільки її пам’ятаю», — ділиться Ігор Бойкович.
У той час на теперішній площі Героїв їздили машини, а діти батярували. На розі Грушевського та Бандери, де тепер магазин з продуктами, колись продавали у бідонах молоко.
«Біля магазину «Букініст» на площі хлопці взимку розчовгували доріжку до скла і самі ставали на дорогу, щоб загородити прохід. Людина падала, ноги догори та молоко розливала, а всі реготали. Тут багато цінних дерев росло, наприклад, ліани. Фонтан тоді спершу з чаплями був, яким повідбивали хвости та пофарбували — так вони перетворились у буськів», — пригадує калушанин.
Вхід у сквер був через бетонну чи цегляну арку, яка нагадувала, букву «М», як у «МакДональдзі». Клумби з квітами та дві гіпсові фігури — піонер та спортсменка. На місці Калуської РДА — одноповерхові будинки. Де банк — був гастроном.
«Колись не було черг, а гранди. Цукор чи рис давали в одні руки, то мама мене тримала за руку, а брата — на руках, бо нам також давали торбинки. Ці крики в пам'яті досі. Тоді першим був кінотеатр Шевченка — на місці нинішнього концертного залу, потім — «Відродження» та «Аврора». Ще ходили в кіно у теперішній «Мінерал», тодішній клуб калійників», — завершує Ігор Бойкович, коли зупиняємося там, де розпочинали екскурсію.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
