— Під час одного з боїв наш командир роти отримав поранення, і хлопці визначили мене тимчасовим командиром, — розповідає «Хан». — У лісі я разом з особовим складом тримали оборону та не давали ворогу прорватися. У критичний момент узяв відповідальність на себе і ми втримали позицію. Так я став командиром відділення.
Пізніше був призначений командиром взводу й отримав звання молодшого лейтенанта, повідомляє 102 окрема бригада Сил територіальної оборони ЗСУ Івано-Франківщина.
Та справжнє випробування долі ще чекало на Михайла. У липні 2025 року він із групою з п’яти бійців знову зайшов у Малинівку, щоб стримати ворога та забезпечити нашим військам можливість пересуватися селом.
— Тримали перехрестя, щоб хлопці могли пройти низом одного з сіл. Раптом удар ворога з тилу. Були поранені, нам дали задачу допомогти їх евакуювати… Я разом з побратимом «Тохою» побігли прикривати відхід. Під час цього бою по нас почала бити ворожа арта. Прильоти накривали наші позиції один за одним. Ми отримали контузії. Мені посікло ноги. Але попри це, я ще чотири доби залишався на позиції та керував обороною.
Через деякий час відбулась ротація. Михайло вивів трьох своїх бійців, залишився сам із «Тохою». Та вийти відразу не вдалося — ворог густо накривав дронами й артилерією.
— Змогли вибігти тільки ввечері, — згадує офіцер. — Але під час руху біля моїх ніг стався вибух — це була міна з датчиком руху. Мені посікло обидві ноги, на лівій — перебита кістка. «Тоха» теж отримав поранення. Ми ще з кілометр відходили так самі, повзли… Їх знайшли суміжні підрозділи, надали першу допомогу. Вночі нас евакуювали. Хлопці несли мене на руках ще довго, але я вже не пам’ятаю цього — розповідали.
