Софія Калабайда до повномасштабного вторгнення працювала медсестрою у приватній стоматполіклініці Івано-Франківська.
«24 лютого 2022 року ми з чоловіком прокинулись у хаосі та паніці, адже епіцентр подій був поруч: стовп диму, страх, колапс у місті. Коли через кілька днів відновили роботу, то в нас лікували зуби військові, які ще були в АТО і знову збирались на фронт. У грудні того ж року я познайомилась з волонтеркою Кароліною Мазур. Так почали організовувати знайомому військовому перший збір».
«Чекаю весни, коли зможу відновити зустрічі з військовими»
Тоді дівчата доєднали небайдужих однодумців і 31 грудня приїхали до військових 53 окремої механізованої бригади на схід з ялинкою та різноманітними продуктами.
«Куплена на базарі ялинка всю дорогу була на рівні моїх очей і я переживала, щоб не дала мені по голові, — сміється співрозмовниця. — Також ми привезли з собою білі гриби, чому дуже зрадів захисник із Запоріжжя. Відтоді при можливості я завжди йому передавала цю смакоту».
У липні 2023 року кал ушанки разом відкрили благодійний фонд «Щит надії». Якщо спершу Софія гроші з сімейного бюджету витрачала на оплату бухгалтера, то тепер сама веде документацію — тільки річний звіт їй допомагають зробити. За цей час вдалося зібрати близько 8 мільйонів гривень. Колись 500 тисяч можна було за два тижні «закрити», зараз 300 — за місяць.
«Після першої поїздки усе «попливло»: там треба амуніцію, там — дрони, там — РЕБи. Єдине, що поки що не беремось за машини. Складно шукати за кордоном та переганяти сюди — для мене це у волонтерстві найважче. Інколи доводилось хлопцям просто привезти від інших по дорозі автомобіль чи забрати назад».
Тепер дівчата беруть офіційні запити від військових чи командування частин та стараються їх «закривати», підкріплюючи все документами: актами виконаних робіт та договорами з постачальниками військової техніки (Софія взяла на фільмування цілий стос документів. — Авт.), щоб, в першу чергу, перестрахувати себе. За цей період вдалось разом із небайдужими українцями охопити понад 25 бойових бригад.
«Люди думають, що починати збір дуже просто, бо ти тільки відкриваєш «банку» та постиш. Але це не так. Під будь-яку покупку товару маєш взяти рахунок на оплату, додаткову накладну, зробити акт на військового чи частину. Це все потрібно контролювати. Кароліна у нас — генератор ідей щодо благодійних заходів, ярмарок та мотиваційних відео. Також ми підключаємо ще приблизно 15 дівчат, які нам допомагають», — ділиться Софія Калабайда.
Здебільшого волонтерки купували на фронт: дрони, РЕБи, рації, ліки, захист, підсилювачі зв’язку, ремонтували машини. Генератори та екофло – це розхідні речі, яких вистачає на тиждень-два. Багато буває випадків, коли самі самостійно «закривають» потреби захисників. З останніх — за 28 тисяч гривень купили пневматичну гвинтівку Hatsan.
«Робимо багато розіграшів, тубуси малювали, ярмарку на 1 червня організували з автовиставкою в Калуші, з якої зібрали 46 тисяч гривень. У Івано-Франківську на такому ж Ярмарку зібрали 40 тисяч. Аукціони з військовою технікою, поетичні вечори... Найбільше тішусь відео звітам військових, де вони втомлені, але дякують. А ще потираю руки, коли завдяки купленій нами техніці — знищують русню».
Важко їхати за сотні кілометрів на останнє прощання
Багато подяк та шевронів з власної ініціативи передають фонду «Щит надії» військові. Коли Софія їм відправляє замовлене, то навзаєм отримує посилку. Один військовий їй подарував шеврон «Котусик».
«Найбільше запам’ятовуються особисті зустрічі з військовими. Зараз не маю такої можливості, але дуже хотіла б до них знову поїхати. Сподіваюсь, весною завершу грудне вигодовування. За ці роки втратила багато військових, з якими хотіла б особисто познайомитися, адже це були сильні люди».
Перше потрясіння сталось, коли волонтерка була на шостому місяці вагітності. Тоді прийшло повідомлення, що її хороший друг Ігор Дем’янов, з котрим були, як брат з сестрою, вважається зниклим безвісти.
«В мене руки трусилися. Дитина всередині б’ється, сльози горохом, а я не знаю, що в цей момент робити. Треба хоч дрон відправити, на який збирали, щоб побачили, що з тими хлопцями сталось, адже був сильний наступ, багато втрат у бригаді, безвісти зниклих. Ми тепер підтримуємо його маму — часто з нею спілкуємося, на свята вітаємо».
Наступною чорною звісткою прилетіла інформація про 24-річного загиблого Дмитра з 72 окремої механізованої бригади імені Чорних Запорожців. Вони познайомились через волонтерку, яка викладала англійську мову.
«Діма був заступником командира батальйону, майор, котрий в окопах себе розвивав вивченням мови та постійно стояв горою за побратимами, як і в останні хвилини життя. Дуже розумний, вихований та порядний, приклад справжнього сина та чоловіка, без шкідливих звичок — навіть жодного разу не матюкнувся. Я народила сина і назвала його Давидом — виявилось, у нього такий позивний. А потім, коли його тіло знайшли та привезли додому на Рівненщину, ми з чоловіком, сином та Кароліною їхали під білоруський кордон, щоб хоч так попрощатися. Кави так і не випили та в Карпатах Діма із батьками не побував», — зі сльозами на очах згадує Софія.
Коли підірвали Каховську ГЕС, то калуські волонтерки поїхали до хлопців, а місцевим взяли запаси води. На звороті додому мали забрати пікап.
«Машина іржава, розвалювалась, паливо текло, чек по дорозі світився і понад 50 кілометрів не їхала. Кароліні наречений зробив пропозицію, то на задньому сидінні величезний букет троянд, а у відкритому багажнику — тубус від «Джавеліна». Коли почався дощ, ще й двірники перестали працювати. У неділю на СТО ми провели ще п’ять годин, поки поремонтували автомобіль. Під час поїздок і під обстріл попадали, і часто машинапідводила, але не здавалися».
Мріяла бути військовою медикинею
Після звільнення зі стоматологічної поліклініки Софія Калабайда хотіла працювати медикинею на фронті, але завагітніла.
«Я щаслива, що маю таке щастя в хаті, і вже перелаштувала так своє життя, що можу навіть за наявності маленької дитини волонтерити, особливо, коли вона спить. Мій чоловік Назар також завжди підтримує, розуміє, що це тепер моя робота, хоч за неї я жодної копійки не беру з фонду. Гроші військових для мене — табу. Навпаки — часто ми свої сімейні вкладаємо на бензин, ремонт машин та закриття зборів. Інколи «прилітає», що я з накачаними губами у шикарному авто змушую когось донатити (губи не накачані, а машина — 2012 року, куплена давно. — Авт.), проте це мене не збиває з мети».
Навіть був випадок, що Софія свій домашній телевізор змусила чоловіка військовим (Дімі, що загинув. — Авт.) відправити на фронт для роботи. Також 70-кілограмові екофлоу він тягнув з пошти додому та віз на гравіювання. Стосовно ревнощів до воїнів, то якщо вони колись і були, то зараз Назар їй повністю довіряє, їздять разом на зустрічі-знайомства чи прощальні. Хоча бути водночас мамою та волонтером важко, бо біля дитини, пояснює маєш бути наповнена, радісна, щира, а після всіх новин – пустота та перехоплюють нерви, але розуміла, що не так все легко.
«Я ніколи не буду шкодувати, що почала волонтерити. Мрію вступити на факультет психології й допомагати військовим у реабілітації. Волонтерство — моє життя та дихання, спосіб робити безплатно добро для тих, хто віддає своє життя і здоров’я заради нас. Соромно, що під час АТО слухала російське та навіть відписувала комусь мовою окупанта. Тепер сина виховую виключно українською мовою. Він у мене жодної колискової не чув, я йому співала народні пісні, зокрема, засинав під «Довбуша». Нещодавно з чоловіком вибирав машинку, щоб на ній їздити, то привезли синьо-жовтий трактор. Та й військових, як мама, любить, — завжди до них тулиться».
Мінусами волонтерства називає те, що люди постійно думають, що все робиш для свого піару та вигоди. Але поширювати збори та донатити — це обов’язок кожного українця, адже військові також не зобов’язані захищати кожного із нас ціною власного життя.
«Ці роки благодійності показали, хто є друг, завжди підтримає та з тобою відкриє спільну «банку», допоможе, посилки відправить, відвезе, коли машина поламалась. Кому я можу довіряти, а хто — мені. Також наші РЕБи «живучі»: у 81 окремій аеромобільній бригаді уже четвертий місяць працює, а зазвичай дрони знищують до двох тижнів. Підсилювач сигналу для 95 окремої десантно-штурмової бригади також досі працює. Ми, цивільні, не маємо права забувати про те, що війна триває і кожну хвилину хтось отримує поранення, а хтось прощається з життям. Як би це жорстко не звучало, але Росія нам нагадує кожного місяця про своє існування, наводячи удари по українській території. Ми мусимо до кінця стояти та боротися, а відпочиватимемо, коли настане мир. Після Перемоги хочу зустрітись з кожним, кому допомагала», — підсумовує волонтерка.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
