Про супровід сімей, моменти, які суспільство часто називає «тягарями», велику сімʼю і звички, що зближують із дітьми о. Ігор розповів в інтерв’ю для Департаменту інформації УГКЦ.
— Ви — духівник і засновник спільноти християнських родин. Що це за спільнота і яка її мета?
— Багато років я проводив передшлюбну катехизацію на парафії. Якось до мене підійшла жінка і сказала: «Добре, що ви нас підготували до подружжя, але ми вже живемо разом рік-два і маємо нові виклики. Треба ці науки продовжувати». Ці слова стали для мене поштовхом рухатися далі.
Ми створили парафіяльну спільноту «Ковчег». З часом виробили ритм: друга і четверта неділя місяця. На 12:00 у нас є літургія, на якій молимося за сім’ї та родини, а після неї — зустріч. Ми збираємось без дітей. Задум полягає в тому, щоб подружжя мали якісний час удвох — поговорити дорогою до церкви, послухати тему, потім обговорити її чи просто поспілкуватись про своє, повертаючись. Зустріч триває півтори години: катехизація, чаювання, спілкування.
— Скільки сімей належить до спільноти?
— Активних родин є близько 30. Вони долучаються і до парафіяльного життя: доглядають квіти, шиють обруси, допомагають у передсвяткових приготуваннях. Завжди можу до цих людей зателефонувати і бути певним, що можу на них покластися. У нас близькі стосунки: збираємось за кавою чи піцою, святкуємо день народження одне одного. Тобто, це вже частина їхнього життя.
— З якими питаннями найчастіше приходять сімʼї?
— Питання різні: кризи після народження дітей, труднощі у спілкуванні, проблеми у відносинах батьків і підлітків, залежності (алкоголь, азартні ігри), втрати близьких — за різних обставин, супровід подружніх пар у складних періодах чи тих, у кого є зниклі безвісти, підтримка родин військових. Іноді треба «рятувати» шлюб, іноді — супроводжувати у горі. Бувають моменти, коли люди телефонують посеред тижня: «Отче, треба зустрітися». Є ситуації, коли вдавалося зберегти сімʼю.
— Ви є батьком шести дітей. Сучасне суспільство сприймає багатодітні сімʼї як певний виклик. Що допомагає Вам зростати в радості й не сприймати це як тягар?
— Коли ми одружувалися, то проговорювали з дружиною, що хочемо п’ятеро дітей. Але перших п’ять років дітей у нас не було. Сьогодні я розумію, що Господь нас готував і випробовував. Тому ми сприймаємо дітей не як тягар, а як благословення.
— Чи є у Вашій сім’ї звички або традиції, які особливо зближують Вас з дітьми?
— Ми намагаємося разом молитися і разом вечеряти. На сніданок чи обід зібрати всіх складно, але вечеря — майже завжди спільна. Раз на тиждень маємо традицію дивитися фільм із попкорном — це наш час рекреації. Діти вже знають: якщо тато приносить чипси чи кукурудзяні палички — буде кіно. До свят разом прикрашаємо ялинку, готуємо дім. Хтось допомагає, хтось шкодить — але важливо навіть не це, важливо, що ми разом. Також намагаємося бути разом на літургії, хоча не завжди виходить. Іноді з найменшим дружина молиться онлайн, а я старших беру з собою. Але, попри все, ми стараємося бути разом: їздити на відпочинок, наскільки це можливо «втиснути» в наш час і обставини.
— Що б Ви порадили подружжям, які мріють про велику сімʼю?
— Мені дуже подобаються слова святого Папи Івана Павла ІІ про те, що чоловік і дружина — це права і ліва рука Божа, які продовжують творити світ. Не треба «зв’язувати руки» Богові. Важливо знати себе і знати одне одного: ким я є, ким для мене є ця людина і ким ми можемо бути разом. І тоді — воно йде. Як зерно: ти садиш його, але не знаєш, як воно проросте й звідки бере силу. Так само і Бог — я не знаю, звідки Він бере для нас ресурси: фізичні, матеріальні, духовні, психологічні. Я не знаю цього всього, але я знаю Його. Він про нас дбає.
Детальніше — у публікації "Я не знаю, звідки Бог бере для нас ресурси, але переконаний, що Він про нас подбає" за посиланням.
