Іван Зарічний родом з Івано-Франківська. Половину життя прожив на Луганщині, оскільки його дружина зі Старобільська. У мирні часи заробляв на будівництві, ремонтував квартири й машини, трохи був зварником і навіть займався торгівлею. Та вже в 2015 році разом із швагром подався до армії услід за тестем, який став на захист рідної землі роком раніше, інформують "Вікна" з посиланням на Івано-Франківську ОКЛ.
Іван жартує, що "влюбився в армію або вона в нього", бо вперше військову форму одягнув на свято закоханих, 14 лютого. Служив у прикордонних військах. Каже, що коли почалася повномасштабна, то саме прикордонники "о 04.15 получили першими так, що нічого не хотілося".
У 2022 році воїн отримав перше поранення, рівно через три роки — друге.
"Ракета прилетіла, — розповідає поранений. — Отак сидів, попив кави, покурив, чашку поставив — все, темно... У нас бетонний ангар там здоровезний був, від ангара нічого не залишилося. Дві ракети прийшли до нас в гості й сказали: ну все, ми вас виселили! Мені ще повезло, що лиш руку розірвало. А чотирьом не повезло — "двохсоті" зразу"".
За словами Івана, руку нижче ліктя йому просто розірвало, але від шоку йому було "якось фіолетово". Коли накладали перший турнікет, той розірвався, бо був китайський. Потім знайшли і поставили нормальний турнікет. Іван готовий був до гіршого, думав, що в нього руки вже взагалі не буде. Та коли його привезли в лікарню і лікар побачив, що він пальцями поворушив, сказав, що рука має жити.
"Лікарі почали "ліпити" руку. Трошки одну кістку зліпили, зараз м'які частини ліплять. Попробували один варіант — не підійшов. На днях будуть радитися й робити другий варіант. Хлопці казали мені, що лікарі тут хороші. Значить, зліплять", — говорить поранений.
Іван тримається бадьоро. Каже, по-іншому ніяк. Якщо розклеїться, буде мучити і себе, і дружину. Хоча зізнається, що зриви бувають. Бо рука вже ніби зросталася, вже міг вставати, а тут знову кладуть у ліжко, й починаються операції по-новому.
Чоловік каже, що його найбільше "вбиває", коли він лежачий, прив'язаний до ліжка. І надіється, що нога, з якої лікар-комбустіолог Роман Скалій брав "запчастини" для руки, тижні за два заживе, він зможе вставати і ходити, а там і психіка попустить.
Івано-Франківська обласна клінічна лікарня — уже четверта, де йому довелося лікуватися впродовж майже чотирьох місяців після поранення. Спочатку лежав у двох лікарнях в Києві, потім — у Калуші. Не скрізь йому подобалось, але у Франківську, каже, все нормально. А от у Києві були інциденти. Рука боліла так, що здавалося зараз відвалиться, а коли він попросив, щоб зробили укол, у відповідь почув: "А у вас є обезболюючі? Бо в нас немає". Він тоді зателефонував хлопцям, і вони за добу знайшли ліки і передали з Краматорська у Київ. Тепер у нього, навченого гірким досвідом, завжди є з собою і уколи, і таблетки на всякий випадок.
Іван Зарічний показує, як може ворушити пальцями. Мізинцем і безіменним найважче, трьома іншими трошки краще.
"Ну нічого, зараз лікарі зліплять, і буде все добре, — надіється він. — Правда, лікар каже, що назад мене вже не пустять, що ось тепер назад мені дорога вже закрита".
Але попрощатися з фронтом Іван Зарічний не готовий. Його тягне назад в армійське середовище. Бо, мовляв, за всі ці роки приживаєшся там, і побратими як рідні, як сім'я. Там вони всі на одній хвилі, з півслова один одного розуміють, а тут, в мирному житті "людей важко зрозуміти, і вони не розуміють нас, військових". А надто на заході країни, де так далеко до фронту і до реальної війни.
В його великій родині, крім дружини Марини і вже покійної її мами, всі військові. І тато, і чоловік, і три рідні брати і дві невістки. Вони — не професійні військові, але пішли в ЗСУ, коли почалася війна. Першим це зробив батько ще в 2014-му. Через сім років він звільнився з армії, але з початком широкомасштабної російської агресії вернувся у стрій, хоча у квітні 22-го йому виповнювалося 60 років. Коли мобілізовувався, сказав, що 60 йому ще немає і воював до листопада, поки не додивилися в документи і його не звільнили.
