«Вікна» побачили перукарку за робочим процесом і дізнались мету її благодійності.
Четвер, 15 січня, 11.00. У перукарні на вулиці Хмельницького, де працює 41-річна Надія Яців, чекає на стрижку її постійний клієнт Микола Іващенко. Жінка пригощає військового чаєм та цукерками й допомагає зняти батник.
27-річний хлопець родом із села Яворів на Долинщині. У мирному житті грав у футбол та волейбол, а в останні роки шукав себе у столиці.
«Я працював на будівництві підсобником — ми робили укриття. У 2024 році мене мобілізували. При 80 десантно-штурмовій бригаді створилась окрема рота вогневої підтримки. Виконував завдання на гранатометах. Поранення отримав у квітні 2025 за кордоном (сміється. — Авт.) — на Курщині від прильоту міни. Не було часу роздумувати над втратою — потрібно було швиденько тікати звідти, щоб врятуватись. Ми з побратимом, котрий отримав осколок в стегно, довго виходили, але все ж таки вдалося зберегти життя».
Хлопець розповідає, що в київській лікарні йому ампутували праву руку по ключицю, а з червня перевели на лікування в Калуш.
«На війні дуже важко, багато смертей... Єдине, що мені там сподобалось, — єднання людей, хоча краще зробити в інший спосіб. Перший вихід — і одразу всі один за одного стають. Я воював не довго, але якби була можливість, то б вернувся до своїх хлопців, з якими стараюсь підтримувати зв'язок. Поки що час від часу ношу механічний протез, щоб звикнути. Частково почав займатися футболом, граю в теніс. Трохи вивчаю англійську мову. У школі добре знав математику, тому можу вчити дітей. Я знайду чим зайнятись. Ніколи не потрібно опускати руки. Стараюсь бути оптимістом, хоча буває, що стає важко, коли залишають на самоті зі своїми думками, які в голову лізуть», — ділиться Микола Іващенко.
Воїна підтримують три старші брати, двоюрідна сестра, друзі, з якими стояв на захисті України, однокласники. Коли в калуській лікарні дізнавався, де можна підстригтись, то соціальна працівниця сказала, що раз на два тижні буде приїжджати жінка.
«Два чи три рази мене стригла Юля, а потім приїхала Надя. Мені дуже сподобалось довіряти їй моє волосся. Вона досить швидко стриже, кілька слів перекинулись і тут я вже у дзеркалі бачу оновлену зачіску. Як людина для мене досить приємна, тому їжджу до неї в салон, коли, наприклад, хочу додому приїхати красивим. Телефоную — і Надя ніколи не відмовляє. Мені як військовому важлива підтримка. Спілкування — це уже повага, а коли на додачу тебе ще й пострижуть безплатно... Інколи люди дякують і це також приємно».
Під час стрижки перукарка і клієнт спілкуються на життєві теми. Надія дуже швидко наводить лад на голові у хлопця. Каже, що любить свою роботу, хоча почала стригти тільки у 38 років. За освітою — лаборантка хімічної промисловості, але довелося тільки рік попрацювати за спеціальністю. Також була кондитером та працювала на кухні, а коли вчергове шукала роботу, то знайома порадила спробувати у салоні й дала номер власниці.
«У мене троє дітей: два сини та дочка. То їх постійно сама стригла. Я ще в дитинстві хотіла бути перукаркою, але тоді не склалось. Коли прийшла сюди на роботу, то спершу було страшно: неодноразово хотіла лишати, але власниця Надія мене підбадьорювала та вселяла віру, що зможу. Свої навички я вдосконалювала на односельцях: половину села стригла безплатно. Дуже люблю оновлювати зачіски дітей, хоч з ними буває складно. Вважаю, якщо ти виконаєш свою роботу з любов’ю на максимум, то і клієнт повернеться знову».
Час від часу співрозмовниця потрапляла з дітьми чи сама в лікарню і бачила там військових. Її племінник працював барбером, а у вільний час — ходив стригти поранених. Якось Надія пішла йому допомогти.
«Я вирішила спробувати, бо хлопці тяжкі, і не знала, чи зможу. Тоді побачила, що потрібна їм — вони хочуть людської підтримки та спілкування. Згодом зрозуміла, що це моя місія. Інколи є лежачі, котрих все болить і вони не хочуть ні балакати, ні посміхатись. Але коли ми регулярно спілкувалися, то бачила позитивні зміни. Вони хочуть, щоб ними цікавились, а не просто постригли чи поголили. Є багато захисників з інших областей, до котрих ніхто не приходить, або дружини залишили, тому важливо просто вилити душу».
Жінка бере на роботі вихідний і ходить по восьми поверхах калуської лікарні із ножицями, машинкою та гребенем. Інколи також онкохворих стриже. Найбільше за один раз у неї було до 60 поранених клієнтів. Коли не встигає, то приходить і в наступні дні після роботи.
«Хлопці різні, тому і сприймають мене по-різному: з кимось жартую, з іншими — стараюся бути серйозною. Інколи важко емоційно пережити почуте та побачене. Але я не здаюся. Надалі хочу старатись більше допомагати, адже завдяки цим героям, що тримають оборону, ми тут працюємо. Пригадую Максима із Харкова, що у нас лікувався, а тепер за кордоном. Він завжди чекав, коли я прийду, бо тут не було кому. Ми досі з ним спілкуємося, відправляє мені відео, фотографії, як став на ноги, бо доти був лежачий, мав два апарати Єлізарова в ногах. Кожна історія бере за живе. Приходжу перший раз стригти й трапляються такі чоловіки, що голова чи інші частини тіла болять, вони стогнуть, але з кожним разом легше з ними працювати. Коли їдуть додому, то приходять в салон зі мною прощатися, цілують руки. Вони для мене, як рідні: цікавимось життям один одного», — ділиться благодійниця.
Надія Яців розповідає, що три салони стрижуть поранених військових безплатно, а сама власниця дуже багато допомагає, зокрема, купує продукти до церкви, де роздають людям у потребі. Перукарка до хлопців приходить також не з порожніми руками.
«Спочатку, коли клієнти у салоні лишали чайові, то було соромно брати і я віддавала. Одного разу моя дочка стала свідком цього. Каже: «Ти ходиш до хлопців, то купуй щось за ті гроші». То тепер я приношу серветки, памперси, солодощі, фрукти, щоб не прийти з пустими руками. Два роки підряд військовим, які лікуються в Калуші, організовувала свято Миколая. У 2025-му Наталія Ворона-Чолій їм заспівала. Цьогоріч пообіцяв Віталій з гурту «Бойки» зробити благодійний концерт. Я б хотіла, щоб якомога більше людей приходили в лікарню провідували захисників. Не обов’язково щось приносити, головне — поспілкуватися», — ділиться співрозмовниця.
Чоловік Надії Яців від червня 2025 року — також військовослужбовець. Інколи син Андрій допомагає їй стригти, а раніше був святим Миколаєм. Нині естафету передав молодшому Назару.
Нагадаємо, 5 грудня 2025 року, до Міжнародного дня волонтера, Надія Яців отримала від міського голови Калуша Андрія Найди відзнаку за підтримку поранених військових та активну допомогу.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
