Валерію Горбатюку — 26 років. Родом із Городенківщини, він свідомо обрав військову справу ще у підлітковому віці, вступивши до Надвірнянського військового ліцею. Далі була Національна академія Національної гвардії України та служба у 50 полку імені полковника Семена Височана. Там за ним прижився позивний "Форд". Сьогодні він — командир роти оперативного призначення, офіцер, який пройшов бойові дії та добре знає ціну кожного рішення, повідомляє 50 полк імені полковника Семена Височана НГУ з посиланням на "Репортер".
"Я ніколи не шукав легкого шляху. Хотілося бути там, де ти реально потрібен і можеш захистити інших. Саме тому обрав службу в Національній гвардії", — говорить офіцер.
Повномасштабне вторгнення застало його вдома — Валерій попросив вихідний, аби вшанувати пам’ять померлого батька. Але вже за кілька годин після приїзду додому пролунав дзвінок із частини. Слів було не багато — і всі зрозумілі.
"Сказали просто, вертайся, бо війна. У той момент уже не було часу на емоції чи сумніви. Було чітке розуміння — треба діяти", — згадує Форд.
Перші бойові завдання офіцер виконував у Серебрянському лісі. Саме там, у 22 роки, він уперше очолив взвод, у якому служили бійці старші за нього і з більшим життєвим досвідом. Довіру доводилося здобувати не званням, а власним прикладом — у боях, під обстрілами, під час складних виходів.
"Спочатку було непросто. Але, коли люди бачать, що ти поруч, не ховаєшся за спинами й відповідаєш за кожне рішення, тоді починається справжня робота однією командою", — каже Форд.
Найважчими стали штурмові дії в лісовій місцевості. Постійні артилерійські обстріли, мінометний вогонь, напруження і нестача сну змінювали страх холодною зосередженістю. У бою доводилося думати швидко і чітко — кожна помилка могла коштувати життя.
"Перед штурмом страх є завжди. Але коли починається бій, ти про нього не думаєш. Є завдання, є люди поруч і є відповідальність", — ділиться гвардієць.
Під час одного з бойових виходів офіцер сам отримав поранення. Обстріл був настільки потужним, що навколо буквально вибухав ліс.
"Було відчуття, що все навколо розривається — сосни злітали в небо. Але тоді головним був не я, а хлопці, яких потрібно було вивести", — згадує він.
Після лікування та реабілітації Валерій повернувся до строю. Сьогодні він особливу увагу приділяє підготовці особового складу: тактичній, медичній і психологічній. Командир переконаний, що саме навчання, дисципліна і взаємна довіра дозволяють виконувати завдання та зберігати життя.
"Я завжди кажу своїм бійцям, що головне — повернутися живими. Усі завдання можна виконати по-різному, але життя — безцінне. Коли підрозділ згуртований і довіряє один одному, ми стаємо значно сильнішими", — наголошує Форд.
Попри все пережите, Валерій не втрачає оптимізму та віри в перемогу. Він бачить, як зростають його бійці, як вчорашні новобранці стають впевненими воїнами, здатними діяти самостійно і відповідально. Саме такі командири й формують кістяк сучасної Національної гвардії України.
Історії на кшталт цієї — не про війну заради війни. Вони — про людей, які тримають стрій, бережуть своїх побратимів і щодня наближають той день, коли українське небо буде мирним, а сосни хитатиме лише вітер, а не вибухи ворожих снарядів.
