Серед усіх підрозділів прикарпатської поліції батальйон особливого призначення стрілецький фактично безперервно перебуває на найгарячіших ділянках фронту. Зона їхньої відповідальності — знищувати ворога: на землі й у небі. Один із бійців батальйону — капітан поліції Віталій — спецпризначець і "очі піхоти". Він освоїв безпілотні літальні апарати й сьогодні успішно протистоїть ворогу у "війні дронів", повідомляє поліція Івано-Франківської області.
У 17 років Віталій свідомо вирішив стати поліцейським. А вже у 22 — у складі спецпідрозділу поліції особливого призначення вирушив на війну. Тоді він був одним із наймолодших бійців підрозділу тому й отримав позивний "Кадет".
"Я йшов у поліцію, щоб служити й захищати. Для мене це не просто обов’язок — це покликання. У спецпідрозділі ми всі як одне ціле, як сім’я", — розповідає Віталій.
На початку квітня 2022 року загін прикарпатських спецпризначенців звільняв київські міста й села від залишків російських десантників. Метр за метром, кожен будинок, кожен двір, кожне дерево й кожен кут потрібно було перевірити, виявити небезпеку й знешкодити її. Наслідки геноциду в Бучі й досі стоять перед очима.
"Ірпінь і Бучу забути неможливо. Ми ніколи не пробачимо того, що там відбувалося. Було все заміновано. Ворог, відступаючи, залишав розтяжки й міни під упаковками сухпайків, в помешканнях людей, в дитячих іграшках. Ти можеш просто зачепити будь-який предмет — і все. Поліцейські вибухотехніки працювали з нами пліч-о-пліч, щоб все зачистити і територія нарешті стала безпечною для людей", — каже боєць.
Потім були Сумщина, Харківщина, Запорізький напрямок, де Віталій вперше отримав поранення. А два роки тому разом із побратимами перейшов до новоствореного батальйону особливого призначення стрілецький. Війна ставала дедалі технологічнішою. Віталій опанував БпЛА та у складі екіпажу аеророзвідки вирушив на Донецький напрямок. Там йому та побратимам довелося протистояти ворожій групі "Рубікон", яка "полює" за українською артилерією та знищує логістику. До позицій екіпаж Віталія діставався пішки — щоразу близько 12 кілометрів.
Сьогодні його група аеророзвідки — очі піхоти. А кожен БпЛА має свою задачу: великі "бомбардувальники" — "Кажан", "Вампір" — доставляють допомогу, паливо, боєприпаси бійцям, що на землі, або ж масштабні, вибухові "подарунки" ворогу; маневрені FPV добре знищують техніку та ворожу піхоту; Autel, Matrice — "розвідувальники", які забезпечують цілодобове спостереження. Улюблений дрон Віталія — швидкий та компактний Mavic — вирок для окупантів, від якого ще нікому не вдалося втекти. На рахунку його групи — уже десятки знищених ворожих транспортів і більше сотні окупантів.
"Через це за нашими екіпажами БпЛА постійно полюють. Вони не шкодують нічого — ні КАБів, ні артилерії, ні FPV, ні "Молній". Якщо виявляють групу — туди летить усе. Ми відповідаємо за те, що відбувається на землі, і за тих, хто на передовій", — говорить Віталій.
Та найважчі моменти — не коли по тобі працює ворог, — зізнається Віталій, — а коли бачиш усе з неба і не можеш втрутитися, коли побратими поранені, без зв’язку, ховаються хто де від ворожих атак. У такі хвилини особливо гостро відчуваєш відповідальність — за кожен рух та за кожну хвилину в повітрі. Гаяти час не можна. Адже часто від того, як швидко відшукаєш з неба захисників та передаси інформацію командуванню, залежать їхні життя. Саме однією із таких найскладніших операцій була ротація суміжних підрозділів під Торецьком. Тоді під час виїзду транспорт з бійцями підбили.
"Ми бачили, як особовий склад вибігає — хтось поранений, усе горить, вони без зв’язку. А ти висиш у небі, бачиш усе й нічого не можеш зробити — лише передавати координати в штаб. Треба всіх швидко знайти. Батарейка за батарейкою, дрон за дроном, лиш би не втратити їх. Кожна хвилина — на вагу золота. І лише під ранок ми допомогли останнім вийшли з Торецька. Евакуація пройшла успішно", — згадує боєць.
За час війни сам Віталій отримав уже три поранення. Під час однієї з ротацій ворожий дрон теж поцілив у транспортний засіб. Автомобіль миттєво спалахнув, але водій не зупинився — так, у вогні, на швидкості вони дісталися безпечного місця. Лише згодом Віталій відчув осколок у руці. Після лікування та реабілітації він одразу ж повернувся до побратимів.
У четверту річницю повномасштабної війни Віталій знову на фронті. Найважче, зізнається, — бачити сльози дружини й маленького сина, які щоразу проводжають його. Та саме їхня безпека змушує рухатися вперед і разом із побратимами боронити країну. Попри все, Віталій не вважає себе героєм. Каже, що відчуває себе на своєму місці.
