«Вікнам» багатодітна мама Оксана Грицьків розповіла про докладені зусилля на шляху повернення сина до життя.
З Владиславом Серманом, його мамою, а також Надією Яців, котра багато підтримує родину, зустрічаємось в одній із піцерій у центрі Калуша. Хлопець обирає піцу обов’язково із м’ясним складником, адже тепер це важливо для відновлення мозку. Поки її готують, мама розповідає про життя свого сина до коми.
«Владик був другим моїм сином — він на чотири роки молодший від старшого. Я пам’ятаю, як його чекала і дуже хотіла, щоб він народився 8 березня — так і сталося. Ім’я йому вибирала бабуся. Від дитинства він був мамин», — пригадує Оксана Грицьків.
Від маленького був дуже роботящий і ніколи нікому не відмовляв у допомозі. Ще школярем шукав підробіток, щоб бути незалежним від батьків.
«Працював у службі доставлення, на базарі вантажником — де міг, там і підробляв. Завжди казав: «Я майбутній депутат». Мені часто купував квіти — пригадую його великий букет із перших зароблених. Також пробував грати на гітарі, яку йому подарувала дівчина. У нас, як із рештою дітей (а у мене чотири хлопці та наймолодша дочка), дружні відносини».
Владислав вчився у Калуському ВПУ №7 на столяра, але через хворобу не зміг закінчити. До вересня 2025 року проблем зі здоров’ям у хлопця не було — ходив у спортзал.
Владислав Серман до хвороби. Фото: з архіву родини
«Я лежала з молодшим сином, що має епілепсію, в Івано-Франківську. До мене телефонують зі «швидкої», що у Влада також приступи. Я відповіла, що у нього епілепсії немає. Через 15 хвилин передзвонюють, що приступи ще сильніші. Через пів години, коли його привезли, у нього уже була кома 2-3 ступенів. Лікарі не знали, що з ним».
Це сталося близько 22 години 29 вересня 2025 року, коли хлопець після роботи провів дівчину додому. Пізніше виявили, що стався крововилив головного мозку, адже у нього вроджена аневризма судин — аномалія, про яку досі ніхто не знав. Владиславу зробили дві операції, останню — в січні 2026 року.
«Я привезла на операцію майже мертву дитину — медики казали, що в такому стані не виживають. Я просила врятувати мою дитину, головне — щоб він жив, а прийму його будь-яким. Лікар нічого мені не гарантував. Після 15-ї доби реанімації дитина пішла на покращення: включився у свідомість і його тоді перевели в дитячу реанімацію, а звідти «витягали» по реабілітації. Прогнози були невтішні: що ні сидіти, ні ходити дитина не буде — тільки лежати…», — пригадує жінка.
Після останньої реабілітації у Модричах на Львівщині хлопець почав приймати реальність та самостійно ходити.
«Уже говорить «мама», «тато», «дай», але і це треба витягувати, бо мозок ще не спрацьовує так, як у здорової людини. Щось показує руками. Права майже не робоча, ліва — повністю відновилася. Він читає, розрізняє кольори, а писати й рахувати ще не вміє. Живою залишилася третя частина мозку. І ми хочемо, щоб він запрацював хоча б на 80%. Я як мама зроблю все для своєї дитини, щоб його врятувати й він став повноцінним. Вірю, що ходитиме на роботу та матиме сім’ю — тільки зараз потрібно багато працювати. Йому легше відновитися завдяки тому, що організм молодий».
Оксана Грицьків переконана, що увесь цей час їй допомагав Бог, котрий посилав небайдужих людей, які робили пожертви для відновлення її дитини.
«Великі гроші йшли на лікарні та реабілітації. За ці пів року витратили понад 400 тисяч гривень — це великі кошти для багатодітної сім’ї. Я вдячна за кожну гривню — хай ваше добро повертається сторицею, — звернулася мама Влада до благодійників. — Мені потрібно було у Модричі 155 тисяч заплатити. За два дні до поїздки не вистачало 60 тисяч, але саме ця сума вчасно прийшла на картку. Та попереду у нас ще не одна така реабілітація, щоб якомога швидше відновити сина».
Надалі родина чергуватиме державну та приватну реабілітацію, адже бачать її позитивні результати. А спочатку син психологічно замикався і відмовлявся пробувати щось нове.
«Зараз він частіше посміхається, показує палець уверх, що у нього все добре. Зранку встаємо, миємось, переодягаємось, проходимось по дому, пробуємо щось підіймати з підлоги, щоб згинався та були навички руху. Сам їсть, але у стравах суттєво змінились вподобання. Колись дуже любив вареники — тепер обов’язково має бути м’ясне, щоб мозок відновлювався. Став впертішим. Наново вчимося ходити в туалет, митися та вдягатися. Я пообіцяла, що його витягну, але щоб він мені в цьому допомагав. У лікарні замість реабілітолога витягала його ліву сторону. Він у мене руку, ногу підіймав, їсти навчила, давала хліб з маслом, щоб вчився жувати».
Жінка розповідає, що вона дрібна біля своїх синів — Владислав має 186 сантиметрів зросту. Він не одразу всіх пригадував — тільки її, чоловіка та пізніше — старшого брата.
Владислав з меншою сестричкою. Фото: з архіву родини
«Коли народилась Софійка, була вагою півтора кілограма, бо була семимісячною. Владик брав її на руки й називав «Моя кнопочка». Він допомагав за нею доглядати, дуже її любив. Та й усім не відмовляв у помочі. Його дівчина також провідує його, коли має вільний від роботи та навчання час, у реанімацію приходила, плакала. Я її заспокоювала, що все буде добре і ми до цього поступово йдемо», — підбиває підсумок розмови жінка.
Незнайомі хлопці підтримали Владислава у піцерії
За час перебування Владислава Сермана у піцерії до нього підійшла познайомитись та поспілкуватись компанія підлітків, яка сиділа поруч. У хлопця відразу змінився настрій — стало тепло на душі.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
