Попри свою непублічність, через відстань та брак часу бойовий медик все ж знайшов можливість відповісти на запитання «Вікон».
«Я не ділю життя на цивільне і військове — воно в мене одне»
Володимир Кіндрат народився 11 березня 1989 року. Вчився у шостій та сьомій калуських школах. З раннього дитинства любив малювати й рибалити.
«З сьомого класу займався спортом, найбільше — метанням диска та вільною боротьбою. Зараз теж тренуюсь, свого роду фітнес допомагає. За чотири роки були: перекладина, бруси, штанга, гантелі, біг... — те, що можна зробити залежно від умов, в яких перебував. Для мене це, як читання книг», — ділиться військовий.
З уроків найбільше вдавалася біологія. Чому обрав медицину, для нього самого досі загадка.
«Якось в сьомому класі тато спитав, ким я хочу бути. Моя відповідь була без роздумів — лікарем. Не знаю чому, але це озвучив природно і без сумнівів. Він мене ще перепитав, чи добре подумав, що я знову підтвердив. Тоді тато сказав: «Добре» і пішов, а я продовжив свій день. Потім були додаткові уроки з біології та хімії. Всім своїм вчителям та репетиторам, які вклали в мене зерна знань, дуже вдячний. Батькам, бабусям та дідусям також. Вони старалися мене добре виховати, любили й водночас не дуже розпускали», — пригадує ті часи.
Вищу освіту Володимир Кіндрат здобув в Івано-Франківському національному медичному університеті. Потім була інтернатура в Калуській ЦРЛ та Івано-Франківській обласній клінічній лікарні. Переконує, що не був взірцевим учнем, студентом чи інтерном.
«Вдячний кожному, хто вчив мене лікувати. Мій керівник на інтернатурі Ігор Гуцул без слів показав мені: щоб оперувати — потрібна сміливість. Дмитро Жабровець (нині — завідувач хірургічного відділення Калуської ЦРЛ. — Авт.) навчив думати виважено та вдосконалюватися. Зрештою, в кожного з колег, з ким ти пліч-о-пліч, можна і треба черпати знання. Тепер біля мене є мій напарник Юрій («Червоний»), в якому я бачу надійне плече, і коли щось не вдавалося — він допомагав і я віддав тим же. У нас, на щастя, тут «якісні» люди».
Щодо хірургії, то обрав її через динаміку — в жодній іншій галузі медицини такої немає. З усіх сфер улюбленою є невідкладна допомога. А найбільше базових навичок здобув у своїй рідній лікарні.
Співрозмовник своє життя не ділить на цивільне та військове, бо воно в нього одне.
«Вперше по-справжньому заболіло за країну, коли побачив, як б’ють студентів під час Революції Гідності, у якій мав честь взяти участь спільно з нашими медиками із Калуської ЦРЛ. Думаю, саме це стало для мене відправною точкою в моїй українськости як свідомому виборі», — пригадує.
«Я б збрехав, якби сказав, що фізухи чи менталки не вистачило»
У січні 2015 року Володимир мобілізувався до лав ЗСУ. Спочатку був навчальний центр для лікарів, потім — 1 ОТБр (зараз — 1 окрема танкова Сіверська бригада. — Авт.), в якій вперше надавав у складі команди медиків допомогу пораненому. «Зустрівся» з війною під обстрілом. У квітні 2016-го демобілізувався і продовжив працювати хірургом в Калуській ЦРЛ.
З початком повномасштабного вторгнення 23 травня 2022 року мобілізувався в 63 окрему механізовану бригаду («Сталеві леви»), де й досі служить в медичній роті. За ці роки із побратимами та посестрами надавали допомогу пораненим під час евакуацій, на різних стабілізаційних пунктах і як передова хірургічна група працювали з різними підрозділами сил оборони. Переконує, що медицина динамічно змінюється і стає кращою.
«Зараз я служу лікарем та керівником на стабілізаційному пункті. Першочергово нашим завданням є якомога якісніше і швидше надати допомогу критичним і важким пораненим. Також останнім часом, багато забирає логістика еваків — через щільність ворожих БпЛА, але бригада нам максимально сприяє у РЕБах, ППО тощо».
Найбільше впродовж доби на їхньому стабпункті було понад 250 пацієнтів. Серед яких велика частина — важкопоранені.
«Тоді були залучено чотири операційні з бригадами медиків, увесь пункт працював конвеєром. На щастя, успішно впоралися. За чотири роки були періоди, коли, окрім основного, хотілося пити й спати, часом — лише спати. Та я б збрехав, якби сказав, що фізухи чи менталки не вистачило — Бог добрий».
Часто військовий медик згадує фразу колишнього завідувача хірургії в Калуші Ярослава Кущака: «Я командний гравець». Вони повністю характеризують і його участь у невідкладній хірургії та невідкладній медицині. Констатує, що на фронті його колеги часом «вигризають» поранених у смерті.
«Переконаний, що чим сильніший кожен в команді, тим вона якісніша. Мене навчив побратим Андрій, що потрібно вміти делегувати відповідальність, тоді люди ще більше через закладений потенціал проявляють свою силу. Доводилось бачити, як інженер справляється з всіма обов’язками медбрата не гірше, ніж професійні медсестри. Юрист качає під час серцево-легеневої реанімації не гірше анестезіолога чи хірурга. Так з’являється бажання працювати, бо довіра надає відчуття відповідальності за свою зону в спільному результаті».
Володимир Кіндрат разом із колегами надають допомогу як українським захисникам, так і цивільним та військовополоненим. При цьому присутнє чітке розуміння, що лікувати треба так, як би хотів, щоб лікували тебе. І байдуже, хто на операційному столі.
«Для мене кожен, хто стоїть поряд, є членом команди. Також українські волонтери — це одна з опор, на яких ми тримаємося. В роботі найважче — поранені, котрі помирають, а також, коли доводиться рятувати дітей. Останнє болить по-особливому».
Лікар переконаний, що смерть — це не кінець, але наша реальність, про яку варто пам’ятати. «Сильна, як смерть — любов», але й «любов — сильніша смерті», — наводить цитати.
Чому у 2015 році отримав позивний «Спокій» — тримає в секреті.
«Бог мені дуже допомагає — безперестанку»
«У голові при наданні допомоги має бути поранений — і думки треба спрямовувати туди. А спокій і мир всередині потрібно зберігати, щоб можна було рухатися в правильному напрямку. Наша служба, в першу чергу, полягає в тому, щоб виконати задачу і вберегти людей. Я вважаю, що дії повинні бути ширші, і слова «Всім дякую за роботу» є виявом внутрішнього бажання після надання допомоги. Мабуть, щоб це пояснити треба це пережити тому, кому пояснюєш. Хоч можу помилятися».
Щодо страху не допомогти, то він зникає одразу, коли включаєшся в роботу, бо тоді думки спрямовані на те, що маєш виконати, — ділиться Володимир Кіндрат.
«Вдома чекають дружина, діти, батьки, друзі, рідні й дорогі мені люди. Їх підтримка дуже важлива — це частинка того, чому я тут. Нагородою для мене є чисте сумління і те, що ми маємо свою країну. Мрії — це те, що не завжди треба розказувати. Бог мені дуже допомагає — безперестанку. Він є тим, без кого все інше втрачає сенс», — завершує свої відповіді Володимир Кіндрат.
Нагадаємо, 26 лютого члени Регіональної ради Івано-Франківської області визначили цьогорічних кандидатів для участі у всеукраїнському конкурсі на здобуття відзнаки за професіоналізм та милосердя — «Орден Святого Пантелеймона». Як відомо, проєкт відзначає найкращих медичних працівників за високий професіоналізм, відданість справі та вагомі досягнення. Окремо акцентували на ролі військових медиків, які щодня виявляють мужність у боротьбі з російським агресором і рятують життя побратимів.
У 2026 році конкурс об’єднає сім номінацій: п’ять — у розділі «Цивільний медик» («Найкращий лікар — еталон професії», «Серце медицини», «Новатор року», «Взірець служіння суспільству», «Фортеця здоров’я») та дві — у розділі «Військовий медик» («Опора на лінії життя», «Герой медичного фронту»).
У номінації «Герой медичного фронту» рада висунула Володимира Кіндрата — начальника медичного стабілізаційного пункту 63-ї окремої механізованої бригади ЗСУ, учасника Революції Гідності та АТО, лікаря-хірурга з надання невідкладної допомоги хірургічного відділення Калуської ЦРЛ.
Бойовий медик є внуком інваліда Другої світової війни Івана Ардана, який відмовився від медалі Путіна.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
