Зараз дедалі популярнішими стають подорожі автостопом. Для багатьох сам процес “стопу” більш цікавий, аніж пункт призначення. Маючи кілька гривень у кишені, можна об’їздити всю Україну. Це добре відомо молодому калуському поетові Остапу Микитюку. Хлопець подорожує автостопом ще з 2006 року. Почалося все з мандрівок до Львова та Франківська. Відтоді громадський транспорт Остапові практично незнайомий.
Автостоп — дещо непередбачуваний та ризикований спосіб подорожувати. Однак — боятися не варто. Головне — спробувати, а далі піде саме собою. Зараз, стверджує Остап, водії зупиняються значно охочіше, аніж до війни на Сході України.
У дорозі автостопом часто зустрічаються цікаві попутники. Деякі — залюбки розкажуть історію свого життя, дехто — питатиме лише, чи музика не заважає.
— Минулої середи підвозив мене дядько до Моршина. Він, виявляється, в оркестрі Володимира Івасюка грав і шури-мури з його сестрою крутив. Дядько розповів купу історій. Каже, що зупинився мені, бо з вигляду я теж творча людина, — розповідає Остап Микитюк. — Хоча, переважно, водії не такі балакучі трапляються.
Обмежені фінансові можливості — не привід сидіти вдома. Подорожі автостопом — бюджетний варіант дістатися у потрібне місце.
— Якщо є наглість сказати водію, що ти подорожуєш автостопом і грошей не маєш, то, переважно, вдається добратися безоплатно, — стверджує Остап. — Водії, зазвичай, розуміють: піднятий угору палець означає, що ти “стопер”.
Нині, спостерігаючи за потоком автівок, можна зауважити, що за кермом чимало жінок. Остап каже, що траплялося, коли його підбирали типові “блондинки”. Та ще й грошей за дорогу потім хотіли.
— Одного разу везла мене панянка зі Стрия до Калуша. Ми з нею говорили всю дорогу. А коли вона зупинилася, то думала, що я їй гроші дам. Я їй: “А нема грошей”, — сміється мандрівник. — Якось теж “стопили”. Їде собі “Хонда”. Ми надіялися, що зупиниться, а вона проїхала. Потім чуємо свист: за метрів сто через подвійну суцільну “Хонда” робить поворот і під’їжджає до нас. Мені з другом треба було до Чернівців, а жінка-водій до Вінниці їхала. Каже: хочете — сідайте. Та й ми вирішили далі мандрувати з нею. Вона грошей не захотіла, зате ми її нагодували домашніми голубцями.
Оптимальний варіант — подорожувати удвох. Але Остап Микитюк, зазвичай, “стопить” сам. Зізнається, спершу було лячно, але з досвідом страх минув.
— Складається так, що я подорожую сам. Спершу було дуже страшно, аби не попався якийсь неадекват. Я ж маленький, “щупленький” — то не відіб’юся (сміється. — Авт.). Але це мене оминуло, слава Богу. Хоча багато досвідченіших автостоперів розповідають, що раз на тисячу кілометрів трапляються чуваки, від яких треба тікати, — зауважує Остап.
Коли збираєшся “стопити”, бажано заздалегідь порадитися з тими, хто уже тією дорогою їздив. Дізнатися, який де трафік. Якщо невдало обереш місце — можна і цілий день простояти з піднятим пальцем, а ніхто не зупиниться.
— Якось я дуже протупив, і став у Львові біля заправки, що перед мостом. У такому місці хіба що вантажівки зупинялися. То десь 4-5 годин там тинявся. А буває, що тільки вийдеш на трасу біля Калуша — і за кілька хвилин уже їдеш, куди тобі треба, — каже Остап. — Коли вперше йдеш “стопити” з собою треба брати… друга. Самому краще не ризикувати. Спочатку варто трохи набратися досвіду. Про всяк випадок з собою ліпше мати намет, бо хоч водії і добрі, але не знати, куди потрапиш. Звісно, треба мати воду та їжу. А ще — девайси з картами.
Комусь, може, й не до душі процес “стопу”. А от Остапові не подобаються поїздки громадським транспортом — це дорого і довго.
— Раніше я задумувався, поїхати мені до Львова чи Франківська “стопом”, електричкою чи автобусом. Тепер сумнівів не виникає — для чого тратити час і гроші? Мені в кайф стояти на хтозна-якій трасі, чекати на бозна-кого. Це дорога. Вона завжди десь починається і десь закінчується, — зазначає автостопер. — Бувало таке, що доводилося подорожувати геть без грошей. Тоді вигадував різні історії, і водії залюбки мене підбирали. Одного разу мене підвозив чувак зі Львова до Моршина і дав мені 20 гривень, аби я нормально доїхав додому. А я пішов купив собі хот-дог, поїв-попив. Тоді 20 гривень щось-таки значило. І до Калуша я добирався знову автостопом, бо їхати електричкою — нецікаво.
Остап має свій ритуал: це — запорука вдалого “стопу”. Хлопець виходить на автотрасу і каже: “Боги автостопу, гарної мені дороги і хороших водіїв”. Зазвичай, помагає, стверджує мандрівник.
950 КМ — ЗА 18 ДНІВ
Автостоп — не єдиний спосіб дешево і багато подорожувати. Альтернатива — велосипеди. Такий вид мандрів теж набирає популярності. Франківчанка Ірина Гищук — мандрівник зі стажем. Працюючи гідом, побачила усю Європу, займаючись альпінізмом — підкорила купу вершин, а на черзі — велотур Туреччиною вздовж Чорного моря.
— Чотири роки я працювала гідом у різних туристичних фірмах. Возила туристів і сама побачила світ. Крім того, займалася альпінізмом. Ходила в Карпати, Крим, на Кавказ. Була в Альпах і у Фанських горах в Таджикистані. Потім втомилася від екстриму, і в 2013 році ми з чоловіком вперше здійснили тривалу мандрівку на велосипедах: дісталися потягом до Одеси, потім до Ізмаїла, а звідти уже покрутили педалі до Вилково, і далі уздовж Чорного моря аж до Херсона. 950 кілометрів подолали за 18 днів, — розповідає Ірина Гищук.
На думку Ірини, мандрівка на велосипедах класна тим, що ти незалежний у пересуванні. Можна доволі швидко рухатися, притім — “проживати” місцевість, якою їдеш, відчувати її, спілкуватися з людьми, роздивлятися дорогою різні цікавинки, яких навіть не помітиш з авто.
— Збираючись у мандрівку, варто добре продумати маршрут, визначити, куди по дорозі можна заїхати, що цікаве побачити, — каже Ірина. — Трасою їхати некомфортно і не надто безпечно: дуже інтенсивний рух автівок. Ми обираємо другорядні дороги.
Подорожує Ірина Гищук, зазвичай, з чоловіком. Люди мають підбирати собі пару за тим, чи вміють вони разом відпочивати, вважає мандрівниця. Якщо удвох нудно проводити вільний час — то, мабуть, щось не так.
Цьогоріч пара збирається у Туреччину — проїхатися уздовж іншого берега Чорного моря. Трохи більше як 2 000 кілометрів планують подолати за два місяці.
— Ми вибираємось надовго. Маршрут придумую я, а по картах детально опрацьовує чоловік. Намагаємося уникати дуже розкручених туристичних місць. Хоча, звісно, якщо якась дуже цікава місцина, то не оминаємо її. Наприклад, у Туреччині їдемо не на Середземне море, де купа туристів, а на Чорне. Але плануємо зробити гак, аби відвідати Каппадокію, — ділиться Ірина. — Це щось геть унікальне.
Спеціальної фізичної підготовки для подорожі на велосипедах — не потрібно. Тим паче, у дорозі не конче ставити рекорди: втомилися — можна перепочити. Зрозуміло, що велосипеди мають бути справними, а велосипедисти — здоровими.
— Ми постійно їздимо на велосипедах, це — наш щоденний засіб пересування. Я у Франківську не знаю жодної маршрутки, — додає Ірина.
Звісно, у дорозі без несподіванок не обходиться. Приміром, коли веломандрівники поверталися з Чорного моря у вересні 2013 року, то кілька днів тільки те й робили, що клеїли колеса.
— На півдні України є така рослина — якірці. Її плоди — дуже тверді колючки. Ми про них ніколи й не чули. Аж раптом у мене в колесі — з десяток проколів за раз, — пригадує Ірина. — Я за все життя стільки не мала. Заклеїли, а за кількасот метрів — те саме, тільки вже на іншому колесі. Ми спочатку ніяк не могли второпати, що ж це таке — колючки обламуються і їх не видно. Нарешті одна колючка таки застрягла в дірці. Розпитали місцевих, придивилися до узбіч — а там тих якірців сила-силенна. Тоді залили в шини антипрокол. Але й він не дуже рятував, тому просто намагалися не їхати травою. Кілька днів тільки те й робили, що клеїли колеса.
Активний відпочинок відлякує багатьох відсутністю комфорту, та на думку Ірини, це лише питання пріоритетів.
— Коли їхали вздовж моря, на одну ніч зупинилися у моєї подруги в Южному. Помилися-попралися — і далі у дорогу. А так-то море для такого є чи річка. Звісно, побутові незручності існують. Очікувати у таких мандрах комфорту — не варто. Хоча мені в наметі інколи зручніше, аніж у готелі. Я легко переночую в наметі, автобусі чи на вокзалі заради того, аби побувати у цікавому місці. А для когось матрац важливіший. Коли працювала гідом, то в одному з турів група категорично відмовилася від нічного переїзду в автобусі, при цьому вони пожертвували відвідинами Праги та Кракова. Тобто, кожна людина має свої пріоритети. Для мене набагато виснажливіше провалятися два тижні на піску. Нудно до нестями! А коли постійно рухаєшся — бачиш багато цікавого, переживаєш різні пригоди, — зазначає Ірина Гищук.
У мандрах немає універсальних формул чи “залізобетонних рецептів” — все робиться на ходу. Часто доводиться діяти за обставинами. З досвідом до всього ставишся простіше, додає мандрівниця.
Останні кілька років Ірина організовує ще один вид відпочинку — подорожує з дітьми. Стереотип, що з малими дітьми нікуди з дому не виберешся, — треба руйнувати, адже дітлахи — ще ті мандрівники.
— Ти дивишся на їхню радість і сам заряджаєшся енергією. Останніх кілька років набираємо компанію дітлахів і ходимо з ними в походи — з наметами, наплічниками, все “по-справжньому”. У дітей більше енергії, ніж у нас. Ті, кому понад десять років, у день нормально проходять 10, інколи до 15 кілометрів. І ще потім лишаються сили подуріти. Якось ми прийшли надвечір до озера, вже всі добре були стомлені. Здавалося, діти ледь ногами перебирають… Ага. Я в озеро не полізла купатися, бо вода була холодною. А дітвора стрибала в те озеро, хлюпалася, бризкалася, пищала. Натішилися, повечеряли і потім вони ще півночі у палатках дуріли. Чесно, я їм трохи заздрила, — зізнається Ірина.
Зрештою, аби отримати безліч позитивних вражень та спогадів — не потрібно їхати за кордон. У нас під боком — Карпати, а це — ціла скринька незвіданих можливостей та прекрасних локацій, які по-новому змушують нас дивитись на Україну.
Мандрівники радять обов’язково підкорити гору Піп Іван, побачити водоспади Шипіт, Гук і Пробій, відвідати Замок Паланок, Невицький замок і палац Шенборнів, а ще — побувати на озерах Синевир та Герешаска.
