Цю історію Роп'яник Ігор – український художник-живописець, журналіст, фотограф, блогер. Член Національної спілки журналістів України оприлюднив у соцмережі:
"Раніше – для дітей, потім – для онуків. Причому, бували роки, що робили спільне родинне свято з отим «пришестям святого». Найменшим пояснювали: Миколай не має часу ходити по всіх домівках, попросив зібратися всім в одному домі. Вірили, звісно. Отож, приходили до нас діти, онуки, племінники з дітьми – повна хата. Спільно вечеряли, діти гралися, веселилися, а в якийсь момент я непомітно зникав, перевдягався і через якусь мить вже чувся довгожданий стукіт у вікно…
Особливо запамʼятався ось цей день, що на світлині. Стою я знадвору на високій драбині, постукав у шибку, бачу, як заметушилися діти, заплескали, біжать до вікна. Хтось із дорослих відслоняє фіранку, і всі бачать «святого Миколая» з білою бородою (більш подібного, зрештою, на Санта Клауса). Відчинили вікно, я подаю великий міх з подарунками. Діти не зводять очей, аж роти пороззявляли, їх зараз цікавить навіть не стільки міх, як сам «святий» (адже, як правило, він приходив посеред ночі, і ніхто його ніколи не помічав, або ж стукав у двері, залишав подарунок й утікав). А тут – ось він, справжній-справжнісінький!
Я ще встиг на прощання щось гукнути – «угу-гу-ууу!» (так, щоби не впізнали мого голосу), - а тоді… щось пішло не так. Я втратив рівновагу і разом з драбиною різко віддалився від вікна. Виглядало, наче відлітаю. По-справжньому, лиш не на оленях… Добре, що під вікном була велика кучугура снігу, куди й приземлився, лиш трохи побивши боки.
Потім ми переглядали відео (хтось знімав усе це зсередини). Чути, як діти в один голос збуджено: «Полетіііів!». І тільки моя мама ойкнула: «Ах, упав!..»…
