Калушан просять береги пам'ять про тих, хто поклав життя на вівтар незалежної України. Фото: Калуська міська рада На відкритті директор ліцею №3 Михайло Коротич зазначив, що слова Гімну України: «Душу й тіло ми положимо за нашу свободу» стали святими для випускників навчального закладу, зокрема і для Віктора Паньківа та Ігоря Чошка.
«Коли діти закінчують школу, ми кажемо: «Повертайтеся до нашої школи, діліться своїми здобутками, радощами». Так, сьогодні випускники повернулися до нас, але на щитах слави та подвигу. Школа добре пам'ятає цих випускників. Це учні, які були приладом у навчанні, спорті. Не випадково, коли почалася війна, вони сміливо і мужньо пішли захищати державу. Вони не чекали коли їх покличуть, а самі стали добровольцями. Я хочу схилити голову перед родинами, які виховали таких відважних синів».
У коментарі «Вікнам» Михайло Коротич зазначив, що всього на війні з росією вже загинули 12 випускників ліцею.
Віктор Паньків народився 24 січня 1986 року в Калуші. Навчався у Калуській ЗОШ №3, згодом — в Івано-Франківському університеті Короля Данила. З дитинства мріяв стати поліцеянтом. В 2011 році розпочав свій службовий шлях — від снайпера штурмового взводу до командира взводу. Отримав чимало нагород, медалей, подяк за сумлінну службу. Колеги називали його «батьком», адже завжди у всьому допомагав та підтримував. А ще був вимогливим як до себе, так і до підлеглих.
Війна прийшла в життя Віктора Паньківа у 2014-му. Пекельне горнило боїв на сході України неабияк загартувало тіло і сильний дух молодого бійця: звільняв від терористів Слов’янськ, дивом вижив на горі Карачун, отримав осколкове поранення під час мінометного обстрілу. Неодноразово рятував життя побратимів, допомагав евакуйовувати вбитих та надавав медичну допомогу пораненим. Але, не зважаючи на складні обставини, Віктор ніколи не скаржився. Бути першим із перших — було його непорушне правило.
З коханою дружиною Оксаною мріяв про щасливу і міцну сім'ю, хотів дітей. Його хобі були мисливство, рибальство, підводне плавання. А ще займався паверліфтингом, став кандидатом в майстри спорту.
24 лютого 2022 року Віктор Паньків був в повній бойовій готовності. Калушанин був одним із перших, хто зголосився вирушити на передову. Спершу командира взводу №2 роти поліції особливого призначення Головного управління Національної поліції в Івано-Франківській області відправили на Київщину, а звідти — на бойові завдання у Запорізьку область. 22 травня під час масованого ракетного обстрілу Віктор загинув разом з іншими спецпризначенцями.
Президент України Володимир Зеленський нагородив спецпризначенця, капітана поліції Прикарпаття Віктора Паньківа орденом «За мужність» III ступеня (посмертно). Звання капітана йому також було присвоєно після смерті.
Сестра Тетяна поділилася спогадами про брата. Каже, що честь та гідність були притаманні Віктору з дитинства. Завжди приходив на допомогу рідним, побратимам, близьким. Його кредом були слова: «Справедливості немає, але це не означає, що за неї не потрібно боротися».
«Про нього можна говорити годинами, сміючись і плачучи. Але коли згадуєш, це завжди про щось світле та позитивне. Важко відчувати і усвідомлювати, що його немає», — зізнається сестра.
Достойною, позитивною та незламною людиною назвали Віктора колеги — начальник Головного управління поліції Івано-Франківщини Сергій Безпалько та інспектор роти поліції особливого призначення Роман Кузенко.
Ігор Чошко народився 17 лютого 1977 року. Закінчив Калуську ЗОШ №3. Відвідував секцію рукопашного бою, захоплювався малюванням. У 1997 році був призваний на строкову службу. Так, на одному із навчальних занять юнак, упавши з висоти, отримав травму хребта. Від інвалідності врятували добре натреновані мꞌязи. Проте надалі службу продовжити не дозволили.
Відтак вступив до Коломийського економіко-правового коледжу. Згодом познайомився з дружиною Тетяною. В щасливому шлюбі народили трьох синів: Віталія, Володимира та Назара.
Як патріот своєї держави не міг сидіти спокійно вдома, спостерігаючи, як Україна переживає важкі часи. Брав участь в подіях Революції Гідності, де отримав поранення, кидаючи в «беркутівців» коктейлі Молотова та бруківку. Згодом — воював на Сході України. Нагороджений відзнаками за сміливість, мужність, патріотизм.
З початку повномасштабного вторгнення росії 24 лютого 2022 року пішов добровольцем на російсько-українську війну (позивний «Цербер»). 6 березня подзвонив востаннє. 7 березня під час виконання бойового завдання загинув поблизу села Слобода-Кухарська Житомирської області.
Син Віталій зазначив, що тато боровся за незалежну Україну:
«Мій батько дуже любив Україну. Вірив, що Україна буде вільна і незалежна держава. Він завжди ставав на захист своєї країни. Батько знав, що Україна не впаде на коліна перед нападником, а дасть відсіч і буде вільною країною».
Товариш загиблого Тарас Драган відзначив, що Ігор Чошко був прикладом для наслідування. Калушанин звернувся до молоді, щоб цінувала той подвиг, який щодня здійснюють військові, зокрема, Ігор Чошко. Адже кожну хвилину військові жертвують своїм здоровꞌям і життям заради того, щоб цивільні люди мали можливість жити, працювати та займатися своїми буденними справами.
Нагадуємо, цифрові пам'ятники встановлені з ініціативи громадської організації «Спогади України». Щоб побачити живу історію загиблих Героїв, достатньо навести телефон на пам'ятну таблицю чи інший архітектурний об'єкт з QR-кодом та перейти в додаток «Bank of memories», завдяки якому можна переглянути відео в режимі доповненої реальності.
Ірина БОРАЧОК, журналістка
