«Вікнам» через сотні кілометрів Едуард Дудкін розповів, як витягував захисників на своєму стабілізаційному пункті та поділився мріями.
«Спочатку я боровся за те, щоб бути корисним у цій війні. Пізніше — за кожного бійця»
«До повномасштабної війни закінчував медичну освіту, паралельно підробляв шеф-кухарем та займався доставленням їжі. Виховував сина. Ще у 2014 році зрозумів, що не хочу пов’язувати себе з Донбасом. Уже тоді підтримував своє місто як частинку України. В перспективі хотів би жити на заході держави».
У школі, згадує, вчився в україномовному класі, але до 25 років говорив російською. У березні 2022 перейшов на українську і ніби забув, як іншою розмовляти. Людей, котрі залишились на російській, не засуджує, адже оцінює за вчинками.
«26 лютого (2022 року. — Авт.) я пішов в ТЦК, де отримав відмову, проте наміру свого не залишив. Спонукав мене пост в Інстаграмі, де був зображений мертвий маленький хлопчик, що лежав під шифером в метро. Це був нестерпний біль, адже сам маю сина. Спочатку пішов у місцевий добробат, але не хотів гаяти часу, тому з іншим — без оформлення — поїхав на Запоріжжя і вже в березні почав рятувати людей. Незабаром просто на позиції мені принесли військовий квиток».
2022 рік, переконує хлопець, запам’ятався тим, що вся країна була об’єднаною. Тоді на фронті говорили: якщо загинемо, то за український народ, за дітей, бо разом — одне ціле. Втім, з кожним роком все стає тільки гірше, люди забувають, що відбувається в країні й кому треба дякувати.
«Найважче на війні — це втрати друзів та побратимів»
«Через годинку після приїзду на Запоріжжя привезли «300-го», але, слава Богу, легкого. Дуже нервував і боявся діяти, в голові було тільки одне: «Я повинен допомогти». Це був перший мій бойовий досвід. Ще такий випадок пам’ятаю минулого року. Тільки був сформований екіпаж з нереально крутих людей. Їх відправили на Донбас, у будинок влетів снаряд і вони загинули. Мені довелось обгоріле тіло без голови свого побратима класти в мішок, а іншого ми тривалий час не змогли знайти. Зайшовши в хату, що палала, я помітив невеличку купку з попелу — від нього залишилось два хребці», — зі сльозами згадує Едуард.
Найболючішим для співрозмовника був саме перший рік повномасштабного вторгнення.
Через місяць після випадку з екіпажем загинув його друг, з яким домовлялись поїхати в Курахове пити каву. Саме втрачати друзів виявилось найважчим.
«У 2023 був напрямок Кремінної. Там на визволенні Лиману ми втратили дуже гарну людину і лікаря. Після цього мені довелось бути одному. У голові для себе постійно повторював: «Врятувати, не показувати слабкість та страх». І це допомогло вижити та допомогти солдатам».
«Дуже сумую за сином, але розумію, що в інших також сім’ї»
Минулого року Едуарда перевели в зенітно-ракетні війська, де він п’ять місяців пробув в тилу. Проте рвався на передову, хоч тричі приходило відмови. Але хлопець не здавався, поки не перевівся в бойову бригаду.
«Потрапивши на Курахівський напрямок, побачив справжнє пекло, але ми повинні бути сильними та робити свою роботу. Стало дуже складно служити, адже багато було щойно мобілізованих командирів, котрі нічого не знають і не усвідомлюють, як діяти. І коли в тихому місці вони самостверджуються завдяки таким же мобілізованим, то на війні просто губляться. А якщо ти давно служиш, то тебе не люблять, не зважаючи на досвід».
Рідні переживають, але й пишаються військовим. Йому важко пояснити, що зараз мало таких, кому не все одно на поранених. Проте від цієї гіперопіки сам і страждає. Щодо сина, то він розуміє, чим займається тато, але дуже сумує і постійно питає, коли Едуард приїде.
«Те, що найдорожче мені на світі, я не можу побачити й обняти. Коли дитина каже, що мене любить, мені більше нічого не треба. Попри війну стараюсь показати йому щось світле та забезпечити всім необхідним. Батько не може бути батьком, коли кидає свою дитину — для мене він є стимулом життя».
Зараз медик займається стабілізацією «трьохсотих», тобто робить все залежно від поранення: знеболює, стабілізує, працює з переломами, виконує хірургічні та терапевтичні маніпуляції, тобто є медиком екстреної допомоги. А ще виконує функції реаніматолога, а до цього ще займався евакуацією.
«За фахом до цього я не працював, була тільки переддипломна практика: хірургічне, терапевтичне, реанімаційне відділення. Хорошу базу отримав в коледжі та університеті. Але це велика різниця — підтримка, додаткові спеціалісти у цивільній лікарні та коли на війні привозять пораненого і ти сам приймаєш рішення щодо його порятунку. На екстрених станах у мене досі не було практики. У 2022 році понад сотню евакуацій провів з командою, тоді я був старшим екіпажу і старшим напрямку. 2024 року з появою FPV-дронів з’явилося більше травматичних ампутацій. Наступи постійні, активні бойові дії, тому кількість врятованих швидко зростала».
Комплекс месії не давав думати про себе
Едуард Дудкін розповідає: коли відправили під Курахове, то не мав ніяких пластирів, бинтів, фізрозчинів. На місці по ниточці допомагали колеги-медики. За три роки врятував близько 300 життів, з яких понад сотня була важкою. Крім того, багато було оглядів, лікувань, тож разом дотягує до тисячі. На стабілізаційному пункті в Кураховому одна евакуація може захопити шість поранених. А на одного пацієнта йде до трьох годин.
«У мене комплекс месії. Хоча, коли людина гине, ніхто не винен, крім русні. Бійця було неможливо врятувати. Він помер у польових умовах, де немає обладнання. Була проведена серцево-легенева реанімація, але він просто стік кров’ю до того, як потрапив до мене. Ми з командою витягували те, що нереально витягнути. Намагаєшся водночас врятувати всіх, але це неможливо. Треба сортувати найтяжчих, до них першими підійти».
Едуард згадує, коли по рації почув про велику кількість «трьохсотих» і питав, чи потрібна допомога. У результаті, коли поїхали на «точку», то чекали там годину, хоча зазвичай потрібно максимум пів. Виявилося, що коли везли поранених, то БТР перекинувся і доводилось чути, як з десяти «трьохсотих» стає все менше. Коли вирішили поїхати на зустріч, то, перевантаживши хлопців, потрапили під обстріл.
«Я дивився на цих молодих бійців з панікою, не знав, з чого почати. Найважчого рятував у машині близько години. Інша історія — про порятунок мого «тезки» Едуарда, що було для мене символічним. У нього була артеріальна кровотеча, відкритий перелом ноги. Хлопець уже посинів, бо ще й холодно було. Під обстріли я його знеболив, наповнив рідиною, щоб серце функціонувало. І коли він відкрив очі й сказав своє ім’я, я спершу подумав, що він мене впізнав. Пізніше знову відкрилась кровотеча, військовий почав втрачати свідомість. Тоді я для себе вирішив, що не дам йому померти — і мені вдалося. Йому зробили операцію на ноги й він уже ходить».
Піклуючись про всіх, бойовий медик підірвав на війні своє здоров’я, бо через хворих не відпускав себе у відпустку.
«Знищив шлунок, підшлункову та печінку. Два місяці рятував життя, а не врятував своє здоров’я. Я перев’язував, зашивав, тампонував рани, а в голові був тільки біль. Коли уже знеболення не допомагало, мене примусово відправили до лікарні».
Христину Урду з Калуша вважає своїм Янголом
Волонтерку з Калуського «Союзу українок» Христину Урду (яка власне нас звела. — Авт.) Едуард Дудкін називає своїм Янголом. Дівчина допомогла йому врятувати багатьох військових.
«Після проходження ВЛК з бойової частини мене перенаправили у зенітно-рекетну — тилову. Я там просто ліз на стіни від того, що як медик тупо деградую. З одного боку, добре, що немає поранених і практично хворих. Але з іншого — я не міг там сидіти, знаючи, що десь ближче до фронту потрібна моя допомога. На моє місце прислали дівчину, і вона мене познайомила з Христею. Я їй написав і з цього дня отримав найкращого друга. Вона мене завжди підтримує, тож максимально їй вдячний. Тому у відпустку, в першу чергу, — в Калуш, до неї та її колег».
У медиків найбільша боротьба в армії — з керівництвом. У перших в голові єдина задача — це допомога «трьохсотим» і хворим. А деяким командирам у вищій ланці медичної допомоги важливо правильно написані папери та щоб був достаток.
«Я не можу відсторонюватись та не сприймати близько до серця те, що відбувається у моїй країні. Поки в мене є руки, ноги, я дихаю і знаю, що комусь набагато гірше, не маю права жалітись. Я не боюсь смерті, а боюсь не врятувати або не встигнути це зробити. Усвідомлюю, що в мене є дитина, але ті, що потрапляють до мене на стіл, також мають родину. Це свого роду самопожертва і з 2022 таких людей багато не залишилось. Тоді ми були об’єднані й пішли заради країни та народу. Зараз мобілізують всіх підряд».
«Мрію виспатись та переїхати на захід України»
Щодо мрій після подолання ворога, то Едуард хоче переїхати жити на захід України та створити родину. Попри здобутий колосальний досвід на фронті, в медицину не хоче повертатись, бо втомився від страждань. Також причиною є те, що у лікарнях 90% займає писанина і тільки 10 — лікування хворих.
«Я мрію, про те, щоб це закінчилось, та почати просто життя, лягти на мʼяке ліжко і по-справжньому виспатись. Ворогу хочу сказати, що ми — сильний народ, не тому, що беремо участь в битвах і перемагаємо. Ми сильні тому, що продовжуємо битись, навіть коли відчуваємо, що програємо».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
