ІХ
Фосфоричні очі іншого незмигно продірявлювали Миколу. Якась велика собака, кентавричний вовкопес стояв навпроти нього. Від нього віяло церберською енергією. Напевно, такі пси оточують концентричними колами царство мертвих. Їх винаймає на роботу сам господар підземного царства — брат Зевса і Посейдона, великий трупознавець Аїд.
Може, це сам триголовий Цербер хоче забрати тебе, Миколо, до царства мертвих, посланий Трупознавцем, чи то Аїдом, чи Сталіним, вже неважливо? Хоча між ними двома ти би таки віддав перевагу Аїду…
І ти скнієш тут, одинокий, на помежів’ї життя і смерті, вірячи, що відданістю свого серця зберігаєш Україну від здичавіння. Ти кожної хвилини дослухаєшся до шурхотів навколо і у своїй голові. Давно відчуваєш себе мертвим для світу, лісовим схимником, схибленим на ідеї самостійної держави , якої, як тобі не раз починає здаватися останнім часом , вже ніхто не хоче в УРСР, крім тебе. Ти –останній українець, що не боїться СРСР, живучи всередині нього.
Твої друзі вже мертві. А населення, український народ, як часом зверталися упівці у пропагандистських листівках до людей, вірячи ( лицарі і донкіхоти, що вірили нещасному плебсу!), що ті розуміють і оцінюють їхню жертву і їхнє зречення від земних, навіть найелементарніших, радощів.
А український народ переважно думає про те, як вижити, вірить, що осьо після війни настане мирне прекрасне життя. А українському народу похір те, що він живе в УРСР, урИ-серИ, в оскверненій більшовизмом Україні, бо український народ хоче тільки, щоб було чим сцяти і срати, а також повеселитися під веселі, замогильною для українця веселістю, чужинецькі пісні, як, до прикладу, розтлінника душ Георга Отса:
— Я люблю тебя, жизнь, я люблю тебя снова и снова!
Микола гіркітливо посміхнувся, бо його самітництво таки має свої переваги. Йому важко десь почути ці пісні, бо здається , роздер би і співака, а особливо тих, хто його слухає із захопленими, повними раболіпної слини, губами. Не так гидкий цей злоякісний радянський король пісні, бо він лише виконує свою роботу, як гидкі тупі безсловесні раби, які шарахаються повстанців.
Степан Процюк. Фото: Сергій Якунін
А частина навіть готова здати їх за винагороду. Ще можна зрозуміти, коли бояться за своє життя, свою, нікому не потрібну, рабську шкуру! Але коли вони ще хочуть заробити своїх тридцять срібняків, то навіть у лицаря без страху і догани гірко защемить на серці…
Також у лісі не зустрінеш ні радянського прапора, ні серпа із молотом. Ліси і яри ще зберігають якусь цнотливість своїх первісних душ. У них ще залишається незнищенним дух первопочатку, есенції життя, із яких вони виникли. Ліси ще зберігають дівочу незайманість і відпірність від радянської зарази, що заполонює собою кожен клаптик нашої землі, занечищуючи її так, що, подумав Микола, це може привести до повного переродження. Принаймні нащадкам доведеться довго мордуватися, зіскрібаючи із своїх сердець цю сатанічну червону заразу.
А ті, що закордоном, ох, ти все розумієш, але зневажаєш їхній павучачий вибір, бо вони там імітують якусь боротьбу , пишуть один для одного якісь тоненькі брошурки про те, як треба здобувати самостійну, впереміж між чорною кавою і бутербродом, чи як ця хірня називається, що і хліб, і овочі , і м’ясо (Микола уникав довго думати про їжу, бо вже н е пам’ятає, коли був останній рік ситим, відколи він майже не бачить людей, скитаючись лісами і ярами).
Таким чином вони заспокоюють свої серця, зажирілі від перших дотиків до побутового комфорту. А коли воїн починає цілуватися із комфортом — він пропав!
Микола не знав, що відбувається з Іваном Дудочкою.Теж хороший, відданий солдат України. Звісно, що є ще кілька, а може і кілька десятків, бо він не може із цього лісу бачити всіх і все. Згадав, як, два роки назад, він з Микитою та Іваном поклялися на вірність Україні. Поклялися кров’ю.
…Недавно, всього трохи більше, ніж півстоліття, кров’ю клялися ще братчики-тарасівці, з романтичним поривом юних ідеалістів. Вони ще не знали, скільки треба страждати за Україну, не усвідомлювали , як багато людей вважає їх Велику Матір бездержавною примарою, небажаним фантомом, дебілкуватим скупченням небагатьох людей, схильних до анархії та руйнації світопорядку, непотрібним жодній країні окремим утворенням, почварою, кривенькою качечкою на бенкетах великих держав…
А вже у кінці сорокових, а він в УПА був від 1943-ого, ставало чимраз важче дихати. Радянська пропаганда працювала на повну потугу. Використовували будь-які підступи, будь-яку брехню, навіть найнеймовірнішу. Микола подумав, що людина хоч і часто не вірить неймовірній брехні, але залишається якийсь гнилий осадок. Його наче нема, але він є. Так неймовірня брехня розтлінює душі…
Кагебісти (чекісти, енкаведисти — суть одна), із диявольським розумом їхніх кращих психологів, що вірнопіддано працювали на імперію, конструювали неймовірні театральні трюки…
Були такі в’язні, на яких не діяв ні страх смерті, ні тортури. Тоді чекісти придумували театральну виставу. Таких в’язнів начебто кудись перевозили. Дорогою на них нападали «упівці», відбивали полоненого. Ті «упівці» добре говорили по-українськи, навіть часто і з усіма діалектними особливостями. Вони були перевербованими агентами, учасниками псевдобоївок, які дискредитували нашу армію безчинствами і злочинствами разом із зрадниками (які не витримували загроз життю рідних чи тортур — Микола розумів, що при певних обставинах величезний відсоток людей міг би зламатися; отже, їм більше пасувало слово «зламані», ніж «зрадники»).
Найжахливішим було те, що герої, яких було неможливо розколоти, попадалися на довірі до псевдобоївкарів… Вони розповідали їм усе, що знали. Тоді на «боївку» нападали знову, користувалися навіть курячою кров’ю, були поранені і «вбиті». Потім страшні психологічні вистави, щоб отримати інфу будь-якою ціною, закінчувалася.
До речі, при нагальній потребі, чекісти могли насправді пожертвувати кимось із своїх , навіть не перевербованих, не завжди тих, яких зневажали, а іноді і «подельниками», із якими ділили «горбушку хлеба».
Нещасні українські військові, часто жінки, але траплялися і чоловіки, коли розуміли, що обманом видали все,що лише знали, бувало, божеволіли, бо вчинити самогубство у камерах, де їх тримали, було неможливо: за цим слідкували спеціально…
Агентів, подвійних агентів, ще якихось розполовинених душ і розчахнутих на багато правд сердець ставало чим раз більше. Служба безпеки не завжди могла відрізнити зерно від полови. Бувало, що гинули невинні, віддані патріоти — а залишалися жити витончені хитруни, із подвійними, потрійними шухлядками всередині власних душ…
Відчуття поразки, важкий сопух безвиході деколи ламали навіть стійких. Самогубства, героїчні смерті і втечі закордон відданих розмивали повстанський рух до останку… Гинули найкращі, світлі уми, що вселяло зневіру або відчай у тих, що залишилися, крім найстійкіших самітників-самураїв.
…Солдати японської імператорської армії після розгрому у 1945 році, хто залишився живим, лісами ховалися, не робили собі харакірі, сподіваючись на відродження японського війська. Окремі із ним прожили в лісах багато літ…
Радянська пропаганда, підкуп, політика пряника, що теж щільно використовувалася для відступників, посилювали відчуття всемогутності державного колоса, із яким, як уже здавалося, будь-яка боротьба приречена на поразку…
Фосфоричні, якісь справді мовби потойбічні очі вовколюдини чи якогось лісового перевертня, що спостерігав за Миколою, все більше запалювалися недобрим вогнем.
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
Третя частина роману за посиланням.
Четверта частина роману за посиланням.
П'ята частина роману за посиланням.
Шоста частина роману за посиланням.
Сьома частина роману за посиланням.
Восьма частина роману за посиланням.
