Спогадами про свого вуйка-Героя, чоловіка маминої сестри поділилась з «Вікнами» Іванна Розвора.
Племінниці Ігоря Лавріва — зараз 28, а вона пам’ятає себе 10-літньою, коли тільки тета Галина (тітка. — Авт.) вийшла заміж за Ігоря.
«Я вже себе тоді вважала себе трохи дорослою, тому не могла казати йому вуйку, а просто Ігор. Моя молодша сестра Анна-Марія завжди називала його «вуйчику». Пам’ятаю, що десь до моїх 16 років ми були, як одна сім’я, приїжджали до них на вихідні, свята, бо тоді жили в Калуші. З нетерпінням чекала народження його сина Дмитра, а потім донечки — Софії. Допомагала їх бавити».
За словами племінниці, дядько дуже любив полювання, практично щонеділі ходив до лісу, а потім готував страви із дичини. Каже, що досі пам’ятає їхній смак.
«Ігор вчив мене стріляти по пляшках. Також мав окремих мисливських собак, з якими ходив на здобич. Не пригадую, щоб він колись сварився чи кричав, завжди був веселим. Щонеділі любив ласувати варениками дружини. А із солодкого — тортом «Мурашник».
Іванна Розвора з тіткою та вуйком Ігорем
Іванна випікає солодке на замовлення, а для родича його улюблений торт, пригадує, виготовила на три кілограми, щоб взяв з собою у військову частину на Закарпаття.
Дітей жінки — Устима та Ксенію — Ігор також дуже любив. Завжди з ніжністю носив на руках та цілував.
«Перед тим, як пішов на війну, працював на пекарні, то з роботи нам привозив гарячий хліб і булочки, а дітям на Великдень — пасочки. Часто приходив до нас на озеро ловити рибу, а я йому виносила каву».
Іванна пригадує і відношення Ігоря Лавріва до її тітки Галини. Він дарував їй великі букети квітів та вибирав на подарунок такі речі, які зазвичай не притаманні чоловікам.
Увечері 15 січня до її чоловіка Тараса хтось зателефонував і сказав, що у селі говорять про загибель Ігоря. У це, звісно, не хотілось вірити. 18 січня прийшло офіційне підтвердження з військкомату.
«Тоді я з мамою прийшли підтримати тету та їхніх дітей. Ніколи не забуду той біль і плач його дочки, яка просила, щоб це була неправда. Я не уявляла, що може так бути боляче, але пройшов рік, і мій біль не зменшився. Радше — навпаки. Перед річницею загибелі Ігоря раптово померла моя мама… Я просто вчуся жити з тим, що рідних людей уже не повернеш. Час не лікує…».
Зараз, за словами Іванни Розвори, її мама Олександра та дядько Ігор поховані поруч, тому вдвічі тяжче приходити на цвинтар.
«Одного разу він мені наснився, був веселим та щиро сміявся. Я думаю — йому там добре. Мої діти будуть памʼятати вуйка-Героя. Вони знають, що він загинув за нашу свободу через наказ путіна воювати з українцями», — підсумовує Іванна.
Як попередньо писали «Вікна», тужилянин Ігор Лаврів (позивний «Шеріф». — Авт.) загинув під час мінометно-артилерійського обстрілу між населеними пунктами Іванівське і Кліщіївка Бахмутського району на Донеччині 15 січня 2024 року, не доживши півтора місяця до свого 42-річчя. Він був головним сержантом, командиром 1 штурмового відділення, командиром машини 2 штурмового взводу штурмової роти. Захисник — шваґро старости села Тужилів Василя Лазаря.
Нагадаємо, 18 січня 2025 року у центрі села до річниці загибелі Героя було відправлено поминальну панахиду та посвячено пам’ятний меморіал.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
