З «Вікнами» жінка поділилася першими емоціями, коли побачила брата в Україні.
Між Анною та Володимиром — два роки різниці. Батько помер, коли жінці було 18, а її брату — 16. Матері не стало 11 років тому. Розповідає, що завжди раділа, що вони є один в одного, адже були дуже близькі та схожі. При потребі брат завжди підтримував та допомагав, навіть чужі люди відгукувались про нього позитивно. До фронту працював з машинами: переобладнував їх та шив салони.
«Коли він пішов служити, я думала, що все минеться спокійно. Найбільше боліло за дітей, які дуже до нього прив’язані. Він постійно був з ними. Вони страшно сумували», — розповідає Анна Пришлюк.
Володимир Федорич майже рік служив старшим солдатом у 24 окремій механізованій бригаді імені короля Данила. Був у Часовому Яру на Донеччині. Першого листопада сказав, що йде на бойове завдання. Можливо навіть таке, що і місяць не виходитиме на зв'язок. Наступного дня вранці зателефонував, що його повернули, але ввечері знову спробують прорватись на позиції.
Для Анни такі новини були шоком, бо до того по кілька разів на день спілкувалися. На всякий випадок залишив сестрі контакти побратимів. І вона через два тижні почала їм надзвонювати. Так тривало місяць.
«Мій чоловік служив на Запорізькому напрямку, їх там міняли через два-три дні, а тут я не розуміла, що відбувається. Я телефонувала з проханням, щоб його замінили. Мене постійно переконували: ситуація стабільна і з Володею все гаразд. Навіть записували його в рації й мені відправляли голосові повідомлення. 20 грудня було його останнє голосове».
А 23 грудня 2024 року, за словами співрозмовниці, прийшло сповіщення, що Володимир Федорич зник безвісти, адже 22 грудня після обстрілу з ним обірвався зв'язок.
«У мене був черговий шок від новин. Я надіялась, що він живий і от-от вийде на зв'язок. Сестра його дружини у Телеграм-каналі 26-27 грудня впізнала його серед полонених. Знову шок і подвійні емоції. З одного боку, переживання, що буде там з ним відбуватися, адже він із заходу України, а з іншого — радість, що живий, адже це шанс повернутися до дітей, які були у нього на першому місці. Якщо чесно, не думала, що він так швидко повернеться з полону, враховуючи, що хлопців ще не обміняли з 2022-2023 років».
Пізніше, пригадує сестра, дуже довго чекала, щоб отримати підтвердження, що брат в полоні. Воно прийшло на початку лютого 2025 року від Червоного Хреста. За цей час багато куди зверталась, телефонувала, писала, їздила до Івано-Франківська на акції та зустріч з Уповноваженим Верховної Ради України з прав людини Дмитром Лубінцем. Стукала в усі двері, щоб про брата не забули й не переставала молитись.
«Зранку 19 березня мені зателефонували, що Володимир поза списками потрапив на обмін. Здавалось, що це сниться. Одразу — сльози. Я не могла спочатку говорити, а потім — працювати. За три години мені написала незнайома жінка, чи можу вийти на відеозв’язок. І тут ми побачились! Обоє не могли говорити!».
Анна тим часом не могла оговтатись. Уже сьогодні (п’ятниця, 21 березня. — Авт.) — третій день, як брата повернули, а вона тільки починає приходити до усвідомлення, що сталося. Остаточно зрозуміє, коли побачить Володимира. Зараз живе тільки думками про зустріч.
«Він зателефонував у дорозі. Словами ця радість не передається! Хочеться, щоб кожна родина її відчула — не вибірково, а без виключення. Чекаю коли можна буде приїхати та нарешті обійняти його. Це справжнє диво, що брат уже вдома. У мене у житті їх два: Бог повернув з війни чоловіка та з полону брата».
Поки що Володимир перебуває на карантині. Колишніх військовополонених годують, дозволяють гуляти та говорити телефоном у будь-який час. Каже, що почувається добре — можливо, просто заспокоює сестру. Єдине, що поголений, а жінка звикла бачити його з волоссям. А худим він був і до полону.
Як раніше писали «Вікна», 33-річний Володимир Федорич, котрий зник безвісти у грудні 2024 року, родом із села Шевченкове Вигодської громади на Івано-Франківщині. Цю інформацію підтвердив староста села Богдан Прокопишин. Щоправда, чоловік уже 20 років як там не проживав, а останнім часом мешкав у Долині з дружиною, сином та донькою. Батьки його померли.
Нагадаємо, у середу, 19 березня, за словами Президента України Володимира Зеленського, відбувся найбільший обмін полоненими — 175 на 175. Серед звільнених — 10 прикарпатців, троє з яких — з Долинщини. Усі вони вважались такими, що зникли безвісти: долинянин Олександр Медвідь — із літа 2022 року, Роман Хомин зі Старого Мізуня — з осені 2024 року, а Володимир Федорич з Долини — з грудня. Коментарі їхніх рідних «Вікна» публікували вчора, 20 березня.
Більше — в публікації «Троє жителів Долинщини повернулись із полону: що відомо про захисників».
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
