Наступного дня, 6 жовтня, «Вікна» побували на Алеї та поспілкувались з рідними тих захисників, котрих з нетерпінням чекають вдома.
На Пійлівській Алеї віри та надії, навпроти могили Січових Стрільців, із портретів дивляться на перехожих обличчя 11 військових, які вважаються зниклими безвісти. Це захисники різного віку та професій, але всіх об’єднує виконання громадянського обов’язку — захист своєї країни. Наймолодшому Миколі — до 30 років, найстаршим — під 60. На 10 фотографіях — жителі Пійла, а на одній — мешканець сусіднього Довгого-Калуського.
«Нам всім важко без Андрійка»
Світлана Павлишин — дружина зниклого безвісти Андрія. Подружжя уже 14-ий рік у шлюбі та виховує двоє дітей.
«У нас між сином та донькою два роки різниці. Нашу дівчинку чоловік порівнював із найдорожчою машиною — інфініті. Він дуже хороший чоловік та батько. Ми разом з ним і в магазин, і на город, і в гості… Тепер доводиться все самій», — ділиться Світлана.
Розповідає, що у 2024-му Андрій повертався з роботи у Закарпатській області і там зупинили їхній автобус. У нього в нозі металевий штир та проблема із зором, проте відправили на Рівненщину на навчання. Уже минув рік, як чоловік зник безвісти на Торецькому напрямку на Донеччині.
«13 вересня 2024 року Андрійко пішов на те злощасне завдання із сімома побратимами. Зранку ще зателефонував і я попросила бути обережним. Він заспокоїв, що все буде добре і при можливості вийде на зв'язок. Через чотири дні за тими номерами, що він залишив, відповіли: «Живий, здоровий, працює». І так кожного разу, до 25 вересня включно. А 30-го сказали, що не виходить на зв'язок. Першого жовтня нам зі свекрухою принесли сповіщення, де вказано, що він пропав ще 23 числа», — констатує дружина.
Зараз їм дуже важко, але вірять, що Андрій живий і повернеться додому, де в першу чергу матиме тиловий фронт роботи — зривати свої портрети на Алеї віри та надії в Калуші, а також у рідному селі.
«Алея потрібна, бо багато людей, котрі не стикаються з цими реаліями, — байдужі до війни. Рано чи пізно там буде кожен. Навіть у Пійлі не всі до вчорашнього дня (5 жовтня. — Ред.) знали, що їхні односельці воюють чи пропали безвісти. Для мене це додаткове місце, щоб з ним поговорити».
«Брат присвятив себе матері, але вона його не дочекалась»
На фото у першому ряду брат Наталії Мохорук, 38-річний Роман Хоміцький, від котрого вона ще з одним братом уже рік чекають звістки.
«Мій брат є щира, добра, жертовна людина. Він лишився доглядати хворих батьків, коли ми постворювали свої сім’ї. Пережив смертьбатька, маминого рідного брата і присвятив себе мамі. Коли його забрали на війну, то одразу їй не сказав, думав, що йому вдасться повернутись додому. Завжди при можливості телефонував. Проте, вона так його і не дочекалась, пів року, як померла», — зі сльозами на очах пригадує Наталія.
Спершу брат був на навчанні у Рівному та Житомирі, а коли його привезли на Покровський напрямок ближче до Волновахи, то на другий день зник безвісти.
«До смерті мами з’являвся у снах, ніби хотів про щось попередити. А тепер сниться, що повернувся додому і я не можу йому сказати, що мами уже немає, адже коли йшов — просив за нею доглядати. Він мав силу духу та віру, що принесе ту звістку Перемоги нам. А тепер ми віримо, молимось та надіємось на позитивні новини про нього», — підсумовує сестра.
«У нас є надія, що брат потрапив у полон»
Ще одна сестра, що чекає свого зниклого брата, — Леся Бринза. Андрій Федів на 4 роки молодший від неї, йому в березні виповнилося 43. 18 травня 2024 року чоловіка мобілізували. Місяць був на Рівненщині, у кінці червня поїхав навчатися в Німеччину, а по приїзду відправили на Запоріжжя.
«У кінці грудня брата перевезли на Авдіївку, Кліщіївку. 31-го він ще був на зв’язку. Мали з побратимами поміняти хлопців, але через сильні обстріли не вдалося потрапити на позиції. Попередив, що у них забирають телефони і він буде без зв’язку, тільки дав номер командира. 6 січня 2025 року до нас приїхали з військкомату і повідомили, що ще з 3 числа Андрій вважається зниклим безвісти, але командири сказали, що це неправда і через тиждень їх мають поміняти».
За словами пані Лесі, на одному з російських сайтів вона побачила фото з лікарні, де брат весь забинтований. Через це експертизу не можливо зробити, але сестра впізнала його по руках, вусі, бороді, губі та носі.
«Тоді були сильні обстріли і по телевізорі показували, як вивели росіяни з бліндажа наших трьох хлопців, одного зразу розстріляли, а двох забрали і доля їх не відома. Ми маємо надію на зустріч, чекаємо, віримо, що все у Божих руках, як він покерує, то так і буде. Війна — це болюча тема, і треба, щоб всі пам’ятали та знали, що ми спимо, ходимо до церкви, на роботу, в школу завдяки таким мужнім хлопцям на фронті».
10-річна Даринка досі питає, чи тата відкопають
Чоловік Ірини Гладенької — Михайло — підприємець, учасник церковного хору, а також батько трьох дітей. Його портрет — один із тих, хто додався незадовго до відкриття Алеї (Михайло Гладенький зник безвісти 13 вересня. — Авт.). Чоловік пішов служити на початку січня цього року. Його після військової частини відправили на Харківський напрямок.
«У Вовчанську на позиції Михайло пробув 57 днів і вночі, коли подзвонив, то я й не повірила, що це його голос. Там жахіття, немає жодного вцілілого будинку, сиділи в підвалах, вийти через російські дрони було неможливо і тільки вибралися тоді, коли у чергового дрона сіла батарея. Доставляли їжу їм дроном «Баба Яга». Проблема була з водою, бо з висоти пляшки розбивались», — пригадує розповіді чоловіка.
Після відпустки Михайло Гладенький знову повернувся до побратимів і на ті самі позиції. Жінці важко без сліз передати ті життєві емоції, коли постійно думаєш, молишся і не знаєш, що чекає його, де він, що з ним.
«Командир відписував тільки: «Все добре», або «Живий». Це тримало… Пройшов місяць, я цей день не забуду ніколи. Коли мені спершу подзвонив невідомий номер і сказав, що потрібно зустрітися. У грудях почало все пекти, я відчула страх та щось недобре. А потім під’їхав на роботу працівник ТЦК із тією маленькою карточкою і повідомив, що чоловік пропав безвісти. Я це не могла прийняти, навіть через крик та стрес не пам’ятаю всього. 10-річна дочка досі питає, чи тата відкопають».
Жінка розуміла, де перебуває її чоловік, але надія, що він повернеться додому, була завжди.
«Ніхто не каже повну інформацію. Один з інструкторів повідомив, що їх було троє на позиції і в них поцілив «Каб». Важкопораненого відкинуло далеко і, напевно, його змогли врятувати інші військові. А мого чоловіка зі ще одним молодим воїном — присипало. Через російські дрони туди не доберешся, а чи їм вдалось вибратись — невідомо. Хочу знайти рідних того побратима».
Ірина Гладенька вважає, що така алея потрібна, адже це місце, куди можна прийти, поплакати, поговорити, помовчати. Бо невідомість між небом та землею — це дуже важко.
«Ти кожен раз встаєш зранку, заходиш у гардеробну, бачиш його речі, чуєш запах і хочеш зберегти його якнайдовше. Важко дитині пояснити, що з татом, коли і сама нічого толком не знаєш…».
«Поки будемо щомісяця молитись за повернення наших героїв»
Староста Пійлівського старостинського округу Галина Гелега розповідає, що на початку серпня до неї звернулися дружини, доньки, сестри військовослужбовців, які зникли безвісти, з ідеєю облаштування Алеї віри та надії в селі, адже до Калуша не часто у всіх є змога добиратись.
«Кожного болить серце і хотілось, щоб всі знали, на кого ми чекаємо. Ми почали з вибору місця, а далі спільно кожен крок пропрацьовували. Звертались до громади, збирали гроші, матеріали, просили техніку. Чи метал зварювати, чи заливати стяжки — це все було дружньо і ніхто не відмовляв. Ми швидко з цим впорались. Ці хлопці — наші герої. Вони надихають на волонтерство, на моральну підтримку та спільну молитву», — констатує співрозмовниця.
Першочергово, пригадує Галина Гелега, зробили розбивку місця, далі опалубку, порозчищали, привезли ґрунтосуміш як основу для майбутнього газону та зелених насаджень. Встановили чотири лавки, розширили алею і, щоб інша частина не була у майбутньому пустирем, посадили замість паркану там ялинки. Більше ніж 100 рослин тепер прикрашає це місце.
«Надіємося, що хлопці повернуться, познімають свої банери і в майбутньому розмістимо тут, до прикладу, пейзажі нашого села. Ми починали з 9 зниклих безвісти військових-односельців, а в процесі роботи додалось ще двоє. Зараз є ідея раз у місяць збиратися тут після недільного богослужіння та спільно молитися за повернення наших захисників. Молитва — велика сила та підтримка для родин».
До слова, з Пійлівського старостинського округу, куди входять села Пійло та Довге-Калуське, воюють понад 50 воїнів. За час повномасштабного російського вторгнення своє життя віддали за мир троє Героїв: Василь Юрчишин з Довгого-Калуського, а також Олег Перегуда та Василь Кохан з Пійла. Зараз громада очікує радісних звісток про повернення зниклих безвісти 11 своїх військовослужбовців-героїв.
Нагадаємо, у неділю, 5 жовтня у Пійлі відкрили Алею віри та надії, яку упорядковували два місяці.
У Калуші таку Алею відкрили на бульварі Незалежності в травні 2025 року. Тоді на ній розмістили понад 80 фото військових із Калуської територіальної громади, які зникли безвісти чи перебувають в полоні. На майбутнє там мали бути ще портрети захисників із сусідніх громад.
Нещодавно жителі громади зустрічали двох військових, які повернулися з російського полону. На Алеї віри та надії Андрій Біник зняв свій портрет, а Ярослав Гелем — іменний шеврон. Ще одне фото захисника було забрано з Алеї, адже після обміну тіл підтвердилась його загибель.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
Кароліна МАЗУР, операторка-монтажерка
