Степан Процюк

Публікацій: 63

Пальці поміж піском (роман)

Х

Вересень 1954 року аж захлинався від щастя для закоханих. Від 1 до 15 вересня дощ забув про столицю. Коли на небі ні хмарки, серце сміється частіше. Синє небо всмоктує нашу  тривожність, розчиняючи її у безбережному. Синє небо обіцяє нам щастя своєю спокійною присутністю.

Їм дуже поталанило. Клавдія з дочкою поїхали на два тижні на курорт, а на Віталія Никодимовича звалилося термінове відрядження до Казахстану. Теща була настільки меланхолійною, що її присутність у Києві не тиснула на Федора. Він підозрював, що тесть давно зламав її волю, зате засадив у золоту клітку.

Але це ще були не всі збіги! Тоді ж, колега, якому можна було найбільше довіряти, на тиждень відступив Федору свою квартиру. Все це відбулося саме тоді, коли було найнеобхіднішим!

Над столицею УРСР ширяли птахи, чорні крапочки на безконечному тлі. Неможливо уявити, що ці птахи сплять у якихось підземних печерах, міському таємному царстві мертвого і невільного птаства. Небо не буває радянським, подумав Федір.

Вільні птахи над Києвом нічого не знають про державні кордони. Їх не можуть зупинити ні молодики у темних плащах із найпересічнішими фізіономіями, ні автоматники на кордонах із безлицими лицями. Цей ворон, що допіру сів на гілку, міг недавно бути у Римі. Там стародавнє обнімається із сучасним, вільні жінки і чоловіки запалюють своїм сміхом суцільні радісні вогники. Федір недавно був у Римі, у складі радянської музичної делегації. Це було три дні, але то була казка .

Саме у Римі він вперше звернув увагу на птахів! Рим був начебто домашнім, але за тим затишком був захований тонкий аристократизм старовинної архітектури і делікатні нервові лиця нащадків римських сенаторів, які однак разом вбивали свого великого Цезаря Юлія.

У Києві було майже ніколи дивитися вгору. На птахів. До неба.

Погляд мимоволі сковзав донизу. Але птахи  не повзають як змії. Ворон сидів на гілці і дивився на Федора. Можливо, він заснув, адже птахи сплять на гілках, і кажуть, що тоді у них удвічі падає температура тіла. Між вороном і Федором раптом виник якийсь зв'язок. Ворон щось знав, щось передбачив. Федір позаздрив йому, бо  доблесні радянські чекісти ще не саджають птахів у тюрми. Ворон спокійно і підбадьорливо дивився на Федора, мовби хотів сказати:

— Все буде добре. Але ще буде дещиця випробувань. Витримай їх. А потім все стане добре, бо так є зі всіма і всюди.

Федір поспішав освоїти квартиру, яка весь тиждень буде у їхньому розпорядженні! Ура, товариші! І засміявся. Житло не в центрі, подалі від цікавих очей. Туди можна нанести продуктів і сім днів та ночей не виходити звідти, як робінзони.

Йому, за великим рахунком, нікого не треба, крім Оксанки. Хоча комфорт приносять інші речі…  «Комфорт зіткнувся із щастям. Йде непримиренний поєдинок», — наче жартома думав музИка. Але то був лише щит.

Таким щитом клоуни, іроністи та інші всілякі жартівники приховують свою розгубленість і ранимість. Сміх лікує душу, коли  його не експлуатувати щоразу чи щокроково. Тоді він стає брудним саркастичним ганчір′ям і вироджується.

Навколишня вереснева теплінь була ніжнішою від літньої спеки. А любов Федора і Оксани розквітала.

Степан Процюк

Було неможливо не думати про неї. Думки виникали десь на дні чи то серця, чи живота, як, здавалося би, вже назавжди затонуле воїнство, що раптом дивовижно оживає і шикується у ряди на поклик крові. Думки про Оксану приносили так багато радості, як це було ще у дитинстві.

Квартира знайомого ідеально личить для їхніх зустрічей! Небо чудове, погода як у раю. Федір бачить навколо залякані, підозрілі обличчя , невідповідні до його настрою. Але хто би думав про песимістів, коли починається – він деколи таки вірить у це! — золота доба соціалістичного українського щастя?!

Він би взяв Оксану за руку і вони так пішли.

Їм більше нічого не треба. Вони так ішли би вічність. Вони би народили дітей. А потім би дочекалися онуків і, можливо, правнуків. Патріархи майбутнього великого роду, що росте від любов його засновників, роду  із багатьма гілками та відгалуженнями, сонце і світло звідусіль. Вони йдуть і йдуть, їх деколи шмагає вітер, навіть кулі, але вони нетлінні, вічні Мати і Батько, суджені одне одному, 1:1, 100:100, мільйон на мільйон.

На їхній любові тримається ця земля. І буде триматися і нині, і присно, і вовіки віків.

Урочистий настрій, підкріплений щасливими піснями довкола, досягнув піку, і несподівано почав скочуватися донизу. Оксана мала прийти до входу  гастроному ще сім хвилин тому. Як він не любив ці її запізнення, ніби невеличкі смерті! Вони нечасто можуть бачитися, ті години лічені, а зараз наступив такий перший щасливий епізод, що можна бачитися майже тиждень і ще ночувати час до часу разом,не тільки вдень; а її нема… Вона не може нормально розрахувати свій час, розхлябана кохана жінка.

Думки плуталися, прискорювали свій біг, і перепліталися гривами, мов стадо роз’юшених коней, що б’ється копитами за своїх кобилиць.Проминуло вже 15 хвилин, Оксани нема. Він ніколи не запізнюється, хоча більш зайнятий від неї!

Тривога наростала. Напевно, щось трапилося. Він щойно думав про Рим і делікатні лиця патриціїв, а тепер підпливає потом перед сірою будівлею гастроному. Пафос переходив у трагікомедію. Урочистість прошкувала на відпочинок, викликаючи  істероїдність.

Так буває завжди, мУзико, у багатих і бідних, товстих і струнких, патриціїв та плебеїв, соціалістів чи капіталістів. Людина хитається між життям і смертю, радістю і тривогою, сміхом і плачем, любов′ю і ненавистю. Людина –це кораблик , що пливе посеред океану. Вона завжди очікує ліпшого, часто проходячи мимо свого можливого справжнього щастя. Вона завжди незадоволена, завжди стриножена своїми думочками та пристрастячками. На своєму кораблику, яким вона перепливає океан, майже всі прив’язані до щогли…

Федір чекав вже 28 хвилин. Хвилювання ставало щоразу глибшим, як невблаганний, хоч і неповороткий,  танк, що,  повільно і незворотно, розчавлює на своєму шляху все.

— Ось і я , Федю! Вибач, затрималася через Володимира Євлампійовича!

— Якого ще Ламповича !? — його лице було перекошеним чи то від люті, чи болю

— Та ж головного заступника головного, я тобі казала! Скільки позирала на годинник, а він то одне, то інше, то свої плани малює, я то червонію, то блідну, старий думає, що так захоплена його планами, нарешті просто сказала, що мушу до лікаря…

Танковий панцир нервів трохи послабив свої щупальця у його голові. Крім того, треба було швидко рухатися далі. У головні двері будинку заходили окремо, тобто , Оксана ззаду. Бо хтозна, хто може їх побачити?

Нарешті вони у квартирі. Федір повертає двері ключем до кінця і осідає на крісло. Якась порожнеча прилипла до його черепка і не хоче відпускати. 

Підбіг до вікна і відчинив:

— Тс-с! — до Оксани.

У кімнату вривалося життя, із його шумом та вуличними окриками, із веселим галасом школярок, замурзаних пломбіром, із красивим до мотороші голосом Юлії Аполькової із нової, на цей раз української, пісні на слова Сави Лимашка, над полем зарошені віти  зелене верхів'я звело. Пісня хвилювала, навіть поет видавався Федору якомось стихійно-порядним. Він знав його мало, але чув, що Лимашко, попри свої часті закоханості і любов до чарки (одне і друге прощається, ба більше! –негласно вважають невід′ємними рисами справжнього поета, бо звідки йому черпати силу для рядків, які чарують душі багатьох?), нікого не здав, н е переступив через елементарну порядність. Тому Федір по-особливому любив  пісні на його слова і музику Платона Майбороди, що поволі ставали популярними.

Щось поволі оживало в Україні після кончини вождя. В повітрі начебто  плавав натяк на майбутню велику радість. Мовляв, почекайте, українці, ще трішки, вже поплила у тартатари домовина із вусатим покійником, ще треба трошки часу, щоб природа повірила, мовляв, найстрашніше уже позаду. Уже починають частіше звучати  на радіо пісні вашою мовою. Ви маєте своїх талановитих поетів, хоча Сталін колись проронив, що той же Лимашко має талант лише для України, далі неї своїми віршами і піснями він не зачіпає радянських сердець.

Оцей натяк на майбутню велику радість будив душу, обіцяючи щастя Філемона і Бавкіди, нерозлучне старе подружжя, які так любили одне одного, що розчулені такою людською вірністю та відданістю боги дозволили їм померти в один день;  ті поклади щастя, можливого щастя для Федора та Оксани, що десь існує поруч, треба лише вірити і любити, треба бути готовим до голоду і холоду, навіть смерті за свою мрію, треба її так вимріяти всередині, щоб вона зацвітала на скелях і в ущелинах,  на верандах будинків, де живуть комуністичні фанатики, щоб ця священна мрія проростала  навіть із-під домовини вусатого вождя,

Треба заслужити дар господній, вічну любов на двох, з тобою у парі ми будем любити все те, що на серце лягло.

У чужу кімнату заходило світло. Всі речі в кімнаті переродилися, набравши чудодійних рис. Оксана і Федір забули про час і простір, ставши вільними від будь-якої мертвеччини думок про те, що було чи про те, що буде. Існувало лише світло і  вселенська радість.

Вони знали безліч камасутр і всі старовинні секрети даоських любощів. У тій кімнаті, наповненій світлом, вони кохалися 72 чи 108 годин на добу. Всі знання і всякі любовні практики зустрілися тут і зараз, під дахом звичайної київської квартири. Світло вибирає світло.

Речі літали приміщенням. Стіни квартири  вивищилися і розширилися такою кількістю разів, яку уявляє кожен із вас.

Також ліжко, на якому відбувалося дійство, раптом безшумно перетнуло стіни квартири і будинку. Ліжко із Оксаною та Федором перелетіло УРСР та СРСР. Воно трохи покружляло над Парижем і Римом. Закохані не помічали жодних переміщень, бо це не мало для них значення.

Оксана і Федір, переплетені і рідні, літали попід стінами країн і зірками Всесвіту. 

Замислений чорний ворон глянув на Федора, коли він, після  щасливого тижня з Оксаною, стрімголов біг до своєї квартири, глянути, чи не щезла вона під шаром пороху. Ворон раптом закрякав (Федір машинально обернувся, але цього разу не помітив свого тотема).

— Ну от, тепер кріпися, чоловіче. Але не журися. Спершу буде дуже важко. А потім все стане тихо і добре, бо так є зі всіма і всюди.

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.

Шоста частина роману за посиланням.

Сьома частина роману за посиланням.

Восьма частина роману за посиланням.

Дев'ята частина роману за посиланням.