Степан Процюк

Публікацій: 60

Місяцю, місяцю (роман)

Валентин Мороз — історик, політв'язень, дисидент, автор понад 100 наукових праць

(Уривки із роману про Григора Тютюнника)

31

Першого вересня 1965-ого року в Івано-Франківську було сонячним. Місяць уже заховався у лабіринти галактичних покоїв, по-лицарськи розшаркнувшись перед Сонцем:

— Прошу!

Якби Велике Світило, однаково добре до праведників і грішників, втручалося у копошіння тих земних мурах, які називають себе людьми, воно би помітило, що у гуртожиток місцевого педінституту на вулиці Дадугіна зайшло троє озброєних людей. Непрохані гості не надто дбали, щоб їхніх пістолетів не було видно.  Троє молодих чоловіків, із лицями, не обтяженими тонкими іграми родової крові, сильно загрюкали кулаками у кімнату, де жив молодий викладач історії цього вузу Валентин Мороз, його дружина Раїса і їхній трирічний син.

Ввалившись, вони промимрили свої прізвища:

— Офіцери комітету держбезпеки Басистий, Науменко, Семенюк!

Хлопчик пронизливо заплакав. Хтось із доблесних офіцерів пригрозив дитині кулаком. Вони показали ордер на обшук:

— Нам доручено вилучити у вас антирадянські документи та зброю!

— На яких підставах? – несміливо запитував ще недосвічений молодий історик.

…якби він знав, що нині починаються його нові навчальні роки,  важка безконечна дорога, із злетами і падіннями, що триватиме до його смерті...якби він знав, що через кілька років саме йому буде суджено в атмосфері страху, запопадливості та імітацій стати живим смолоскипом боротьби , стати новим символом – нині , 1 вересня 1965-ого року він би нізащо не повірив- бо він не любить СРСР, але ще якоюсь волосинкою вірить, що після викриття сталінського культу неможливі грубі знущання над людьми, не вірить, що правові норми можуть далі нічого не значити, не вірить, бо він ще є борцем-дитиною, довга дорога якого лише починається цього навдивовижу сонячного дня, ніби сама природа хоче натякнути йому на свою відвічну непорочність , яку можуть споганити хіба люди, а не її споконвічні закони …

Свідком є комендант гуртожитку, переляканий до можливої втрати свідомості, впевнений, що органи знають про його переписку з сином, який живе у Австралії( але і комендант, і син люблять Есесер! Вони нічого н е порушували! Вони законнослухняні громадяни на комуністичному шляху!) і теж можуть заарештувати вслід за цим божевільним істориком, що не зміг жити , як усі люди.

 Комендант уже хоче впасти на коліна перед цими трьома опецькуватими хлопцями і просити помилування, але вони поки що не дивляться у його сторону, зайняті тим хворим, що не хотів бути звичайним радянським викладачем вузу, та ще й історичного факультету, де можна було отримати неабиякі привілеї.

Також є другий свідок. Це сторож, якого занесло сюди із чи то Донбасу , чи то Миколаївщини. Він тут, знаєте, має сім’ю. Він, знаєте , не любить бандерівців-, але намагається, там , де може і як уміє, розповідати про переваги радянського ладу. Під чаркою прекрасно получається у нього, панімаєте, про два світи-два образа життя. Без чарки йому , панімаєте, говорить важко, але возможно. А сьогодні оце він буде відданим хлопчиком-помагаєм трьом доблесним офіцерам  ідеологічного фронту.

Містом поповзли чутки про арешти по всій Україні. Як завше , змішувалося грішне із праведним .Одні  казали, що то два американських шпигуни і наш заокеанський запроданець десь звили собі гніздечко для підривної роботи, для диверсій проти молодої  Країни Рад.

Інші казали, що то лише кілька викладачів Івано-франківського педінстуту, таке собі націоналістичне гніздо, сини націоналістичних елементів, що вже самі стали елементами, закручували студентам і нестійким голови націоналістичної романтикою.

У місті були ще столяри і теслі, які насправді не відреклися від греко-католицької церкви, були тихі вчительки, які дітьми ще носили партизанам УПА їжу, було кілька жінок, які після відлиги повернулися до Станіслава ( потім стало Івано-Франківськом), звісно, без роботи, під постійним наглядом держбезпеки, із мордовських таборів,карцерів та малої колючої зони.

Зовнішній шар населення вже був  строкатим. Казали, що у 1946-ому році велику частину  Бельведерської вулиці, звісно, змінивши назву на Московську, заселили офіцерами та іншими ідеологами з їхніми сім’ями.

Поволі починали сипатися хиткі моральні та національні  устої, прищеплювані хатами-читальнями 30-их років, сподвижниками-письменниками та воїнами, які померли, та не здалися. Горілка була доволі дешева і бездефіцитна, як і сигарети, всілякі «біломорканали», «ватри» та інша трутка.

Знову ставали модними вільні стосунки між жінками та чоловіками. Вони обростали романтизацією і навіть побутовою героїзацією. Всілякі яскраві адюльтери тихенько, але докладно, переповідалися з уст в уста.

Раї Мороз було тоді 28 років. Вона викладала у місцевому педінституті німецьку мову.  Друзів її чоловіка почали без галасу, але методично звільняти з роботи. Всі вони працювали в педінституті, цьому тихому лакейському  відстійнику. Такими ж були вузи по всій УРСР.

Всі, хто ще міг горіти, мусив розуміти, що «пожежники» працюють безпощадно. Раїсу не звільняли з роботи, весь час натякаючи на розлучення із чоловіком. За національністю вона була грекинею, то ж пришити її український буржуазний націоналізм було трохи кумедно. Зрештою, якби  було дуже треба, то би пришили, вперемішку із якоюсь легендою. Але не квапилися. Раїса пізніше зрозуміла, чому вони були такими «добрими».

Комендант гуртожитку, майже місяць, цілими ночами і днями (що їм заважає заарештувати вночі?), тремтячи, чекає обшуку та арешту. Кілька разів він хоче піти з повинною до КДБ, розшукати когось із трьох опецькуватих молодих офіцерів і просити про пощаду. Але щось зупиняє коменданта. Потім він чує про арешт Валентина Мороза, тихесенько  посміхається, почуваючи безмежну вдячність радянській владі за її доброту і гуманність.

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.