Про свого кума та друга «Вікнам» напередодні розповіла Оксана Савчук, яка із дружиною Ігоря Лавріва Галиною познайомилась ще в студентські роки. Пізніше була дружкою на їхньому весіллі, а коли 17 років тому народилась донечка Софія — стала кумою.
«Галя в той час була двіжова, енергійна, весела. У нас хороша компанія склалась. Коли разом ходили на дискотеку в Тужилів, я в неї ночувала. З Ігорем також там познайомились — вони жили з майбутньою дружиною за 10 хвилин ходу. Коли у Галі помер батько, він її підтримував, адже мама на той час була за кордоном, а сестра — заміжня. Потім хлопець зробив пропозицію і вони одружилися. Я пам’ятаю, на весіллі мами не було, а сестра все організовувала з чоловіком — нині старостою села Василем Лазарем. Саме швагро став підтримкою та опорою, господарську частину взяв на себе», — пригадує Оксана Савчук.
Спершу в молодої сім’ї народився син Дмитро, а пізніше — Софійка.
«Вона чутлива, щира, патріотична, спортивна, компанійська дівчина, але дуже скучає за татом. Часто у соціальних мережах постить спогади, а коли приїжджає з навчання з Івано-Франківська, обов’язково йде на цвинтар, щоб поділитись хвилюваннями та успіхами. Для неї контакт з татом був надзвичайно важливим», — ділиться Оксана Савчук.
Ігор Лаврів з донечкою Софійкою
Співрозмовниця пригадує, що її кум, з одного боку, був, як їжак, колючим, а з іншого — надзвичайно добрим. У нього не було ніжних слів чи зайвої лірики, але вчинками проявляв своє ставлення.
«Сина виховував строго, а дочку надзвичайно любив. Віддзеркалення себе бачив у Софійці — вона і зовнішньо на нього схожа. До дружини відношення проявлялося у турботі та сімейному затишку. Вдома ніколи не байдикував, а ґаздував. Ігор любив гостей. На дні народження, свята чи просто у вихідний — завжди радий компанії. Його хобі було полювання. Зброя — окремий ритуал підготовки та незамінний вірний друг собака у цей час були в пригоді. Вставав у будь-якій годині, їхав навіть у сніги по коліна. Таке хобі було частиною його життя», — розповідає Оксана Савчук.
За святковим столом часто була впольована качка, яку дружина смачно готувала, або заєць. Авторитетом для Ігоря став швагро, кум Василь Лазар, з якого він брав приклад.
Ігор Лаврів (справа) зі швагром Василем Лазарем
«Ігор розвозив людям хліб, щодня забезпечуючи села найнеобхіднішим. Робив це сумлінно й відповідально, як усе в житті: тихо, без нарікань, знаючи, що від його праці залежать інші. А коли прийшла війна, так само без вагань став на захист України, бо вмів служити людям і Батьківщині не на словах, а справами», — пригадує кума.
Спершу, зізнається, не повірила інформації про його загибель. Коли ж прийшло усвідомлення, то не знала, як це має пережити Галина, адже бачила, як їй важко було, коли втратила тата.
«Моя кума дуже дорожила ріднею — сімейні цінності у неї були понад усе. Слова підібрати також не вдавалось. Скажеш «тримайся». А за що? За крісло, асфальт та підлогу?! Я говорила, що твоя сила — в дітях. Знайди собі зайнятість, щоб хоч трохи відволікатись від думок, наприклад, шиттям, яке вона дуже любила і мала в цьому досвід і тут, і за кордоном».
Як відомо, Ігореві Лавріву відкрили інтерактивну дошку на фасаді Тужилівського ліцею. Також тут проводять спортивний турнір пам’яті загиблого захисника, а тогоріч у центрі села встановили пам’ятний меморіал.
«Ігор був людиною великого серця, сильної волі й тихої, але справжньої мужності. Він пішов воювати майже з перших днів — без гучних слів, без пафосу. Просто тому, що інакше не міг, бо любив Україну, родину, друзів і вмів брати відповідальність не лише за себе, а й за інших. Ігор завжди був поруч — надійний, щирий, справжній. Війна забрала його життя, але не забрала пам’ять, не забрала приклад, не забрала світло, яке він залишив у наших серцях. Він жив і загинув, як Герой. І житиме доти, доки ми пам’ятаємо, говоримо про нього, передаємо цю пам’ять дітям. Дякую тобі, куме, за дружбу, за захист, за Україну», — підсумувала Оксана Ігорівна.
Рік тому спогадами про свого вуйка-Героя, чоловіка маминої сестри поділилась з «Вікнами» Іванна Розвора.
Більше — в публікації "Вуйко дуже любив торт "Мурашник". Востаннє я йому зробила трикілограмовий".
Нагадаємо, тужилянин Ігор Лаврів (позивний «Шеріф». — Авт.) загинув на Донеччині 15 січня 2024 року під час мінометно-артилерійського обстрілу. Головний сержант був командиром 1 штурмового відділення, командиром машини 2 штурмового взводу штурмової роти. Йому назавжди 41 рік. У загиблого захисника залишилися батьки, дружина та двоє дітей.
Ірина АНДРІЇВ, журналістка
