XI
Нарешті обрали! Відтепер Федір Васильович Логвин є головою правління Спілки композиторів УРСР. Він став недосяжним для нездарного музичного плебсу. Ура, товариші!
Щоправда, недооцінив іншої сторони медалі. Можна сказати, що та посада була троянським конем. Мізки Віталія Никодимовича ще боєздатні. Клопочучи для Федора про високу посаду, старий, здається, впіймав двох зайців. І зятеві допоміг, і дочці. Федір переконаний, що старий, без сумніву, щось знає про Оксану. А попробуй тепер десь появитися із Сянею, тепер спробуй покрутити шури-мури!
Ця посада ніби робить тебе, чоловіче, таким собі малоросійським музичним божком. Ти стаєш невразливим і надвразливим водночас. Тим паче, після смерті Сталіна стало начебто трішки спокійніше. Принаймні, у повітрі зачаїлася підступна тиша.
А може, то лише тобі так здається, що швидко щось відбудеться? Майже всі твої, Федоре, приятелі і знайомі преспокійно існують, не перезавантажуючи себе сумнівами. А що вони насправді думають про тебе? Хіба можна їм, дивлячись на твою компартійну і музичну кар’єру, не остерігатися тебе навіть у словах, вже не кажучи про вчинки? Люди ще не навчилися читати думки. Та й заглянути всередину твоєї душі, голово правління, мають охоту хіба одиниці (а не вміє ніхто, навіть із тих одиниць).
Сидів у кабінеті, охоплений дивними передчуттями. Якась тривожність, яку можна передати лише нотами, охоплювала його. Було стійке відчуття, що у кабінеті є ще хтось. Або щось.
Якийсь підозріливий, хоча ледь чутний, шум… Може, прийшли його арештувати? Знають про його зв’язок з Оксаною… знають, що у нього є різні думки про СРСР. Може, їх якось вловлюють? Адже у цій країні селянам можна і треба здихати із голоду, але, навіть помираючи, слід гордитися високими досягненнями:
— Мы не сеем, не пашем, не строим- мы гордимся общественным строем!
Шум то цілковито зникав, то посилювався. Може, Клавдія підкинула йому якусь отруйну напівздохлу тварючку? Якогось повільного душезгубника? Чи то невидима упириха присмокталася чорними губами до його серця, а він сприймає це лише як невиразний шум у кабінеті?
Федора обливав піт. У грудях болюче нило. Це ниття було ще гіршим від зубного болю. Воно наповнювало якоюсь безнадією. Але як? Що за мана? Він –перший секретар правління! Перші секретарі не здаються!
Він сильний і розумний чоловік. Він разом і з партією і радянським народом! Чи ви це чуєте, різні націоналістичні відщепенці?! Він любить Україну, але радянську! Йому не по дорозі із жовтоблакитниками (Федора аж струсонуло від страху)! Якщо це їхні проіскі, то він дасть їм рішучу відсіч! Нехай не випробовують його люди із схронів, він є високопосадовець і н е роз-ді-ля-є їхніх переконань, викинутих на смітник історії!
Істеричний напад кинув на диван масивним Федоровим тілом. Підозри у його голові клубилися і росли, як потворна снігова баба у дитячих руках.
Степан Процюк
Він же ж переробив оперу. Його тесть прославився не так на фронті, як у боротьбі з бандерівцями. Чого ж їм тепер не вбити Федора, справді?
Згадав, що націоналісти не так давно, у 1949-ому, зарубали сокирою Ярослава Галана у робочому кабінеті. Він теж був відомий на весь СРСР. Та чого вже там? Він був відомішим від Федора удесятикрат. Це було не мистецьке ім′я, а радянський символ. Щоправда, не відомо, хто його насправді вбив, бо… (Федір знову тіпнувся від страху: він може свідчити перед партією і товаришами, що це лише лізуть до голови думки, неконтрольовані його волею, що він — якби міг! — позбувся би назавше такої безконтрольності!).
Так само можуть закатрупити тебе, Федю, у твоєму кабінеті. Ти якраз отримав нову посаду, якраз переробив оперу, утверджуєш українську радянську музику, вільну від класових і націоналістичних протиріч (згадав Лисенка і Леонтовича. Поморщився. Особливо при згадці про другого. Але нема що і згадувать, Леонтович-це чоловік сумнівних поглядів і талантів. «Сумнівних талантів, не лише поглядів»? — намагався переконати себе).
Віталій Никодимович не дозволить цього?! Це була би ганебна пляма на присмерку його довгої компартійної кар’єри. Але… може, навпаки? Може те, що він крутить шури-мури з Оксаною –але він її любить! Любить? («Але кому зараз потрібна любов? Вона лише заважає») – якраз є найбільшою його провиною? Чому не припустити, що Тесть знає все і про всіх? Знає, як ти, голово правління, злягаєшся із коханкою, обезчещуючи таким чином не лише його доньку, але і самого Віталія Никодимовича?
Розлючений Федір пробував шукати джерело шуму. Спершу залазив на колінах під стіл. Здалося, що там причаївся чорний клубок, подібний до нічного їжака. Федір схопив рукою це скупчення якоїсь речовини невідомого походження. Серце відразу закалатало так, ніби він стискає вмістилище світового жаху.
Речовина розчинилася у руках…. Що це було? Повітря? Порожнеча, якої не існує? Енергетичний згусток, здатний до швидкого переміщення? Незримий підслухувальний апарат? Його нещаслива любов, всіма покинута і скулена під столом, бо більше ніде її не знайшлося місця?
Рвучким рухом відчиняв шафу, будучи впевненим, що Воно заховалося саме там. Тільки його одяг. Розчервонілий, розповнілий останнім часом від переїдання, із розпатланою кучмою волосся, Федір почав збирати із шафи весь одяг і скидати на підлогу.
Зараз він усе виявить! Може, тут справді заховався вбивця? Може, це той, хто вбив Ярослава Галана? Той націоналістичний маніяк, який вбиває видатних українських радянських творців у їхніх кабінетах!? Та невиразна і незрима, але страшна тінь відомщення за безліч смертей на Західній Україні, де, кажуть, наші доблесні чекісти не знали, як завжди, ні краплі жалю?!
Галан вже, на жаль, не скаже нічого. Та Федір не був і знайомим особисто із цим письменником-комісаром. Чесно кажучи, Федір не міг читати його агітки. Але то інша тема…
Одяг летів на землю. Шафа порожніла. Нікого не було. А може, у якихось кишенях його одягу хтось заховав отруту?! Вбивати –це наносити рвано-колоті травми. Це вже було із полум’яним комуністом Галаном, який, до речі, теж любив і Україну, і українську мову і навіть, кажуть, перед смертю виступав супроти русифікації Львівського університету. Галан, галан, галан-галаган…
Можна отруїти. Підсипати якогось порошку до їжі –і людині каюк. Ніхто нічого не доведе. Але ж він не може перестати їсти, бо здохне. Навіть Клава може підсипати отрути у його першу чи другу страву або і у компот і її рука не здригнеться! Що ж робити?
Ніде і нічого ні видно, ні чутно. Потім звідкись, наче Марко Проклятий у пеклі:
— Бум-бум-бам! Трах-тарабах! Дзззінь-ннььь!
...Десь лунає молодий сміх і до кімнати забігає мама. Вона із розпростертими руками обіймає Федька і обціловує його похололі від довгого хвилювання щічки:
— Ох, ти ж мій їжачок! Ти моя радість!..
Раптом наступила тиша. У кабінеті стало так дзвінко і прозоро, ніби на кладовищі. Спершу дзенькіт комара наростав. Потім він робився бензопилою. А відтак шумом літака, що дійшовши апофеозу, трошки притих. Може, нарешті наступив кінець цій божевільні?
Раптом Федір, чітко, у байдужій тиші, почув телефонний дзвінок. Домашніх телефонів ще було не так багато, але, звісно, це не стосувалося дочки Віталія Никодимовича.
Телефон так дзеленчав, мовби кликав на пожежу.
Холодним жаб’ячим голосом Тесть повідомив, що дізнався про Федора неприємну новину –і змушений якось реагувати.
— Яку саме новину, Віталію Никодимовичу? — пронизала важка здогадка
— Какую, спрашиваешь? Ты ещё козлёнка из себя корчиш! Если бы я узнал, шо ты ушиваешся из любовницей, ты бы хера выкусил, а не получил должность! — жаб’ячий голос подекуди переходив на крик і це було недоброю прикметою.
Федір заточився. Це кінець. Або зустрічам з Оксаною або всій кар’єрі. Або і всьому. Дикий страх пронизав усе тіло. Федора, здається, не залишалося.
— Дорогой Виталий Никодимович, простите! Никому не говорите, пожалуйста! Я больше никогда не буду! — не впізнавав ні власного голосу, ні власних слів відречення.
— Как долго ты её знаєш? — холодний голос розтинав ножем Федорове серце.
— Недолго, немного, мы всего встретились несколько раз- якась істота всередині Федора догідливо рапортувала у слухавку, обдурюючи всіх.
— Это правда? — по той бік слухавки сановна жаба розстрілювала скупими словами.
— Да, Виталий Никодимович, конечно правда. Извините, что так получилось . Не говорите Клаве, прошу! — вже плазував сановний заєць
— Это уж мне решать, свинья ты этакая! — дещо лагіднішав всесильний голос
— Умоляю!!! — вибігав заєць із Федорового нутра, перемігши там усіх інших
— Да пошёл ты! Мне сейчас некогда из тобой разговаривать– тихо посміхнувся до себе Тесть і кинув слухавку. Звісно, він нічого не скаже дочці. Він перетерпить, а дочка… Очі не бачать, серце не болить. Федір йому ще буде ой як потрібним! Інакше він би не пропихав його на таку важливу посаду.
І хоча тієї посмішки boa constrictor по той бік слухавки не було видно, розпатлана трагікомічна кучма волосся головного композитора УРСР по цей бік слухавки відчула проблиск надії.
Аж тепер згадав про Оксану, але поки що намагався не думати про це. Це було нелегко, але неначе можливо.
Потім Федір схилився над унітазом і довго блював, інстинктивно розкачуючи своє дебеле тіло у домашньому халаті.
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
Третя частина роману за посиланням.
Четверта частина роману за посиланням.
П'ята частина роману за посиланням.
Шоста частина роману за посиланням.
Сьома частина роману за посиланням.
Восьма частина роману за посиланням.
Дев'ята частина роману за посиланням.
Десята частина роману за посиланням.