Степан Процюк

Публікацій: 60

Місяцю, місяцю (роман)

(Уривки із роману про Григора Тютюнника)

35

Валентин передавав листи. Просив приходити під вікно, де йому могло бути видно Раю і сина. Скільки разів вона стояла під тим вікном. Вона було майже всуціль закрите якоюсь важкою попоною. Іноді із нього біліла рука. Деколи було видно шмат лиця. Але чи це був Валентин?

Він справді бачив їх кілька разів. Але повноцінного побачення, звісно не давали. Але ні Раїса, ні він ще не усвідомлювали, скільки комітет держбезпеки накопичив досвіду тортур. Досвіду не лише грубого, тілесного, але і тонкого, іноді ледь примітного.

…Він ще не знав (зрештою, його мама померла молодою від хвороби печінки) , що в’язням іноді дають прокручувати плівку із записаним голосом матері, що просить сина покаятися. Не знав, що деколи до в’язнів доносяться здушені жіночі ридання. Не знав, що іноді можуть несподівано, переважно сонячного дня, вивезти на прогулянку, звертати увагу на розквіт дерев, жінок, краси пробудження –і лише мимохідь зронити, мовляв, ви все це можете мати, лише покайтеся…

Також комітетчики влаштовували його дружині і малолітньому синові, якого часто було ніяк покинути, «прогулянки» Україною. Одного разу її раптово  викликали н а допит до Луцька. Їхати автобусом з Івано-Франківська до Луцька треба майже півдня.

У Луцьку органи вдавали непорозуміння, мовляв, нічого не знаємо. Звісно, комітетчики ніколи не виправдовувались. Але тут Раїса познайомилася із слідчим Миколою  Кольчиком, що був на початках своєї кар’єри елітарного нищителя борців спротиву. Кольчик виринув наче випадково, як добрий ангел.

Кольчик виділявся серед кадебістських  служак своїм мефістофельством. Він знав напам’ять чимало цитат із віршів українських поетів , часто заборонених. Він міг довірливо шепотіти їх до вуха недосвіченому в’язню, щоб у того закрадалася думка, що Кольчик є своїм серед чужих.... Його голос викликав довіру. Здавалося, він дбає лише про те, як допомогти інакодумцям. Часто підкреслював, що він українець. Бездоганно розмовляв українською (хоча у побуті, як потім виявлялося, спілкувався, звісно, на общепонятном). Знав історію України, вміло, при потребі , імітуючи різні погляди. Часто урочисто обіцяв, що найбільше хоче допомогти затриманому чи ув’язненому, справу якого йому доручали. Мав приємну зовнішність, стежив за своїми манерами .Зрідка  зривався на крик. Микола Кольчик зумів деморалізувати не одного недосвіченого…

Раїса Мороз познайомилася з ним ще на початку його кар’єри, саме у Луцьку.

— Ми з вами земляки оце! У мені теж тече грецька кров – півфамільярно, півдовірливо щебетав Кольчик, якому слід було ще дуже старатися, щоб вирватися на столичні обшири.

— Ви приїхали і помилково щось переплутали? Це неподобство, Раю! Зараз я хоча би компенсую вам кошти!

Кольчик метнувся до якоїсь каси. Усі  затрати за дорогу були повернуті .Звісно, їй було неприємно брати ті гроші-але Валентин би це схвалив, адже їй була непотрібна  порожня прогулянка до Луцька.  Раїса подумала, що Кольчик може розділяти погляди її чоловіка. Стало аж тепліше на душі.

— Василівно, спокійно повертайтеся! Помилку виправлено. Даруйте – він міг легко просити пробачення, коли це було потрібно. І раптом, як із моста у воду:

— Хочете пораду?

— Кажіть.

— Вам таки треба розлучитися із своїм чоловіком. Він н е вартує Вас. Ви гідні жити у столиці,у комфортних умовах. Так легше буде допомагати Україні - шепотів майже до вуха. – До зустрічі!

Тигрячі зеленкуваті очі кадебіста паралізували своєю вкрадливою енергетикою, яка неквапом заповзала до серця.

36

Григір чув про Валентина Мороза. Навіть колись був подумав, чи хотів би з ним познайомитися. Григір , після другої чарки, раптом уявив собі, що Мороз лупить його словами. Уява чимдуш розгулювалася

 Мороз говорить про компроміси, пияцтво, Васілія Шукшіна і друк у московській( читай-центральній) пресі. Гриць відверто не розуміє чимало закидів .Здається, що між цими двома українцями, одними із найчесніших у їхньому часі, також лежить певна ментальна прірва. Здається, що вони живуть принаймні у різних країнах.

…Холодний і презирливий голос мученика, який не шкодує себе, своїх батьків, дружину і дитину, во ім’я того, про що говорить,  буквально шмагає розпашілі Григорові щоки. 

Голос найперше попереджує, що ніколи би не розмовляв з Григором, якби не його  письменницький талант, якого у нашій літературі дуже негусто.

Голос дорікає  алкогольною розслабленістю і бажанням письменницької слави замість  служіння.

Голос закликає стати смолоскипом серед нажаханих україномовних радянських письменників і н е гнути    волячих ший заради невеликих матеріальних благ. (Голос презирливо регоче при словах «волячі шиї»).

Голос відверто зауважує, що у Григора не так багато чесності і сміливості, як здається літературним жабам і пігмеям. «Молодец против овец, а против молодца- и сам овца»- голос добре, без акценту , володіє російською.

(Григір, вже був грішним ділом подумав, що голос нездатний до інших мов, окрім свого волинського варіанту української. Що ж, Григоре, твоя версія знову провалилася).

Голос картає за потребу театральності, світлин із цигарками як начебто атрибутом якоїсь  літературної вищості, якогось уявного вільнодумства .

Голос насміхається над Григоровою романтизацією російської літератури .

Голос єдиний раз похвалив за те, що Григір вирвався із її лабет, і став писати рідною мовою.

Голос віщуна пророкує літературну деградацію, якщо Григір не закує свій талант у кольчугу залізної дисципліни, а буде далі займатися малоросійськими ігрищами та гульбищами.

Здається, що це говорить не людина, а  жорсткосердний язичницький божок, який збирає своїх, трохи переляканих, старійшин на раду, шпетячи їх останніми словами за те, що не завжди  дотягують до справжнього жрецтва і жертовності…

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.

Шоста частина роману за посиланням.