Степан Процюк

Публікацій: 49

Пальці поміж піском (роман)

XII

Світло із віконечка пробивалося дуже скупо. Але Іван Дудочка розумів, що зараз день.  Його життя на волі завершилося. Напевно, завершилося все радісне… Пригадував, як два молодики у подібному непримітному одязі швидко волочили  його у машину.

Їхали Києвом. Місто розквітало. Буяла весна. Дівчата у ситцевих сукеночках радісно усміхалися назустріч портретам вождя, сонцю, весні, і Георгу Отсу.

Я люблю тебя, жизнь,

я люблю тебя снова и снова!

— Не шевелись! — боляче вдарив під пах той, що сидів зліва, біля серця.

— Ты уже приехал к своему  назначению! — зловтішався той, що сидів справа, біля печінки. У голові невідь-звідки знову виринув сивовусий козак із снів, із сережкою у вусі:

— Іване, казав — не попадайся! Казав — розчинися!

Його довго вели коридором у підвалі. Від кількох ударів, ще  у машині, здавалося, боліло все.  Іван знав про те, що краще померти на місці, ніж потрапити до лап МДБ УРСР, як називалася ця структура із 1946-ого року, коли був відмінений військовий стан. У квітні 1947 р. був виданий перший наказ «Про посилення боротьби з націоналістичним підпіллям та його озброєними бандами в Українській РСР».

Але він не міг кинутися з машини головою до асфальту. Він не мав біля себе ціаніду калію, білого рятівного порошку, який визволив від тортур не одного і не одну із наших партизан. Пробував вирватися, зрозумівши усе відразу, але два емведешники вчепилися у нього з різних сторін залізними обценьками, а спереду сидів ще один, із автоматом.  Власне тоді по його нирках і печінці, по шлунку посипалися  треновані удари…

Іван Дудочка не проходив спеціальних інструктажів. Лише у загальних рисах надрайоновий якось сказав, що краще померти, ніж здатися у полон, а якщо вже потрапив, то сподівайся хіба на Бога і свою долю.

…Раптом слідчий запхнув Івана у якусь шафу, де неможливо було повернутися. Шафа нагадувала вертикальну труну. Руки в Івана були зв’язані, а повітря небагато. Страх, малознаний до того часу, виплеснувся у груди.

У грудях прорізувало,  свердлило, мучило відчуттям близької смерті і близькістю пекла.

Щоб не здуріти, Іван почав про себе проказувати все, що пам’ятав із «Кобзаря», спокійно, Іване, якщо маєш зараз вмерти, то однаково, яким способом, якщо житимеш, то житимеш, «на милосердіє Твоє, все упованіє моє,  на Тебе, мати, возлагаю»

Шафа стискалася і ніби душила. Пошепки читав  молитву, а потім здавалося, що вже нема ні шафи, ні нічого. Раптом дверці відкрилися — в очі вдарило світло.

— Видишь, что мы тебя даже пальцем не шевелим? Живёшь здесь, блядь, как у родной мамы! Вот, послушай, бандёра:

Прости меня, мама, Прости, дорогая! — вот всё, что я маме скажу.

Теперь я не знаю, в которую минуту  я буйную голову сложу.

— Если хочешь жить, молодой, рассказывай про всю организацию!

— Не було ніякої організації, я був сам –ледь шепотів Іван

— Да говори хоть на нормальном языке, сука! Не понимаю вашей говирки!

— Я не вмію по-російськи …

— То есть как?

— Не вмію, у нас ніхто не говорив російською…

— Да брось ты, Иван Михайлович, пусть говорит как может — несподівано зайшов до кабінету другий слідчий, ще доволі молодий, із хитруватим худорлявим лицем. Було таке враження, що той, хто зайшов, на дозвіллі займається спортом.

— Хорошо, Василий Иваныч, уговорил. Поможем бандиту? — він раптом вихопив із під-стола якусь палицю і вдарив хлопця  по плечах, по лиці, куди бачив…

— Подожди, Иван Михалыч, не бей его! — гнув свою лінію молодий, із худорлявим лицем — і несподівано заговорив українською:

— Іване, радянська влада ще може вам усе пробачити, щоб ви стали на шлях виправлення! Перед вами ще може розіслатися добра кар’єра . Адже ви знаєте це середовище і можете бути нам цінним дапамагачем! –вживав час до часу чудернацькі слова, з акцентом,  той, що був добрішим. —  Що скажете?

Іван ледве простогнав:

— Я не знаю ніякої організації, був один…

— Ах ты сука! Давай счас сделаем из твоїй ладони пепельницу!

І Іван Михалич (звісно, що це були псевдо) справді загасив цигарку об Іванову руку. Пекельний біль заплеснув мозок:

– А-а-ах!

— То ли ещё будет? — майже весело говорив Михалич, демонстративно запалюючи наступну цигарку.

Родненькой, да что ж вы такой глупенький? Иль вам не дорога ваша  жизнь? «Мені однаково чи буду я жить в Україні чи ні»? — Васілій Іванич несподівано процитував Шевченка, стаючи сентиментальним.

Така прірва між поведінкою слідчих несподівано видушила з Іванових очей сльозу. Відчув, як по-своєму прихиляється до доброго Іванича. Той, знай, натискав, знову перейшовши на українську:

— Думаю, що після того, як здасте банду, ми вам допоможемо вступити до інституту — і ви будете мати справжню можливість вивчати і вчити інших українській історії

— Нема ніякої банди! Я один! – Іван пам’ятав, що тільки-но він назве прізвища хлопців, вважай, зрадив.

Поганий Михалич знову загасив цигарку об Іванову долоню:

— Почему бы пепельнице не отдохнуть? — і зареготав.

Добрий Іванич скрушно мовчав, ніяк не перешкоджаючи екзекуціям свого напарника. Потім продовжив:

— Зачем вы уродуете своё будущее? Сейчас за окнами прекрасная погода и жизнь бьёт, так сказать ключом! Вас забудут все после вашей гибели !

— А чого я тут маю загинути? — вдавав наївного Іван.

— Потому, что пойдёшь под расстрельную статью, если не здашь своих дружков! Измена Родине!

— СРСР — мені не  Родіна! — не впізнав Іван своєї оскаженілої люті.

Тоді поганий Михалич схопив  із підлоги табуретку — і з усієї сили вдарив хлопця по голові:

— Ах так, сука !

Добрий Іванич скрушно спостерігав за дійством, вдаючи певну ніяковість.

Іван зомлів і впав на підлогу. Було враження, що він мертвий. Поганий Михалич і добрий Іванич почали  плескати в’язневі у лице водою. Лише після того, як він поворухнувся,  Іванич спроквола кинув:

— Смотри, чтобы не переусердствовать .Он нам ещё нужен …                                            

…….

— Кто с тобой в банде? Мы всё знаем,только хочем твоим ответом подтвердить  намерения сотрудничать!

—  Я с вами не сотрудничаю! — посинілими губами, що, здавалося, уже зливалися кольором із усім тілом, прошепотів Іван

— Да? Ты так думаешь? Счас мы тебе отрежем -уя! — шипів незнайомий із лисою головою і тонкими, якимось пунктирними, губами.

…Іван не знав, що удостоївся великої честі — до нього викликали на допит самого полковника Ковіньку. Казали, полковник молодим був у петлюрівській армії, ледь не під Крутами, а може і там бував, як воїн-юнак, що вірив в Україну.. Потім він потрапив у полон, було багато темного, казали, що був готовий продати  Україну, яку він безмежно зненавидів за безсилля, розгубленість,  романтичний світогляд петлюр і винниченків, як він їх називав.

Розум Ковіньки відтоді працював лише в одному напрямку — «Жити!». Подейкували,  що він здав би і рідну матір. Він проникав у загони холодноярівців. Ходили чутки, що це Ковінька привів, підступом і таким жаром переконань, що і чорт лисий би йому повірив, кілька отаманів до Києва, де їх арештували, мордували, змушували співати радянський гімн.

Ковінька видумував тонкі, смертоносні для душі, тортури. Ковінька знав напам’ять чимало українських віршів, цікавився українським мистецтвом. Після  операції з отаманами його безнадійні щодо кар’єри справи таки пішли догори. Адже він не лише ненавидів все українське, він із всім запалом прийняв радянське. Якби він міг, то зробив би із своєї голови молот, а з рук-серп.

Полковника боялися навіть впливові комуністи. Цей радянський Мефісто робив таке, чого би не робив ніхто інший. Скільки людей він відправив на той світ, перед тим вирвавши із їхніх уст цінну інформацію!...

Проте Ковінька, що у кінці тридцятих став полковником, знав, що можуть у будь-яку мить прийти  і за ним. Він  не раз хотів змінити власне прізвище, стати  Івановим, Петровим, Кочетковим, будь-ким на таке бажане –ов і таке ненависне власне вульгарне прізвище. Але йому заборонили це робити. Ковінька посіпався і затих.

…Кілька днів назад йому приснився жахливий сон, ніби він, юний, слухає виступ Симона Васильовича Петлюри, звернення до українських юнаків, які йдуть боронити  сплюндровану Україну і всі співають:

— Вернуться ще тії, стрільці січовії, задрижить Москва і Варшава!

Степан Процюк. Фото: Ярема Проців

І він, юний Юрко Ковінька, чиє ім’я означає священний меч Юрія Змієборця, яким той протинає ворожі серця, іде у лавах юних українським ангелів, яким було суджено померти за Батьківщину, а потім у сні, ридає у якійсь пустелі:

— Боже, чого ти не дав мені тоді смерті, разом із хлопцями? Чому ти покинув мене?

Підстаркуватий полковник зірвався з домашнього ліжка і налив собі, тремтячими ркуками, що тремтіли лише кілька разів у житті, келишок коньяку. Перехилив за одним махом. Налив ще один-і перехилив.

— Надо работать, Юра, а то всякая чужь лезет у башку! Работать! Работать до жаркого пота!

І полковник Ковінька одягнув добротну вишиванку .Нині у нього була публічна лекція про боротьбу з українським буржуазним націоналізмом, який треба знищити до останнього корінчика….

— Отрежем -уя и пошлём твоей мамочке! — чув Іван демонічний голос, що паралізовував силу і волю.

Різкий і страшний удар у колінну чашечку пронизав хлопця спалахами пекельного вогню.

— Але якщо ти підтвердиш свою чесність, свою чистоту і невинність (Ковінька часто любив вживати такі слова –і то не лише при допитах), то  ми н е лише припинимо допити, чуєш, Іване?

Біль наростав.

— А якщо не підтвердиш, то зараз напущу на твою морду кілька голодних щурів! — шипів голомозий полковник прекрасною українською мовою. — Внесіть щурів! — і раптом наніс Іванові по голові страшної сили удар якимось залізним предметом..

Щось хруснуло, і так заболіло, ніби він уже помирав.

І тут з Іваном щось трапилося. Той згусток волі, який допомагав триматися, триматися так довго, що дивувалися навіть Іван Михайлович та Василь Іванович, раптом покинув його.

— Підтверджуєш? — губи-павутинки нахилялися над Іваном, мовби хотіли прикластися до  його уст довгим пристрасним цілунком.

Це була остання крапля. Навіть не голодні щурі, не удар в голову, а можливий, як здавалося хлопцеві, полковницький поцілунок у губи. Поцілунок Горгони Медузи.

— Зараз…
— Що зараз, блядь! Говори! – очі із безконечною бездушністю  здавалося, розпилюють йому голову.
— Розкажу, що знаю…
— Розповідай, хлопче! Ти зробив правильний вибір! Радянська влада віддячить тобі за це добром! — солодкавим, але майже без театральності,  голосом раптом заговорив полковник. Його очі потепліли, ніби Івана у пастку затягував сам сатана, який набирав різних тілесних форм і відтінків.

Іван назвав псевдо Мочерного і Йосипенка і сказав, де вони приблизно можуть бути. Розповів як давали клятву і як познайомився із хлопцями. Кожне із цих слів Ковінька видушував тортурами, цього разу психічними.

— Говори, падло, а то завтра твою сестру знесилують! Знаєш , як це буде виглядати? Розповісти тобі? (Іван знову витискає  кілька небажаних речень). Та улі там, всю родину знищимо, навіть не треба на сибір вивозити, бандери кляті! Ти ж віриш, що я не жартую (знову кілька фатальних Іванових речень).

Нарешті хлопець звалився на підлогу. «Здох!» — подумав Ковінька і перелякався. «Його ж, блядь, треба довести до суду!».

— Лейте ему воду на башку, чё смотрите?

Коли Іван  розплющив одне око, Ковінька подумав, що тепер треба працювати лише з пряником.

— Взагалі  це єдине правильне рішення! Ти молодець, Дудочка!

Щоправда,  звеселілий  полковник радісно попередив, що за неправдиві покази Івана очікує розстріл.

— Увести!

Потім вийшов, мабуть, похвастатися, як потрібно працювати із бандерівськими недобитками.

— Боже, чому ти покинув мене…Дай мені вмерти… — верзлося в Івановій  голові. Він сидів в одиночній камері, такій вузькій, що вона швидше нагадувала могилу.

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.

Шоста частина роману за посиланням.

Сьома частина роману за посиланням.

Восьма частина роману за посиланням.

Дев'ята частина роману за посиланням.

Десята частина роману за посиланням.

Одинадцята частина роману за посиланням.