Степан Процюк

Публікацій: 48

Пальці поміж піском (роман)

XIII

Раптом у її рідному театрі плавно перестали давати центральні ролі. Невже щось пов′язано із Комітетом Глибокого Буріння? Але Оксана лояльна перед партією! Вона не пов′язана із жодними підозрілими елементами, навіть не знає про таких і нічого не хоче знати, і ніколи не хотіла , чуєте, гей, ви там, товариші наверху!? Вона чула, що таке буває із артистами, але щоб з нею!? Чому саме із нею?

Вона любила товариша Сталіна, а тепер любить товариша Маленкова! 

Артист має найперше служити Мельпомені. І звісно, бути виконавцем ідей партії. Що ще від неї треба!? Вона хоче перевтілюватися у чужі долі, бо тоді здається, ніби живеш додатковими життями, і до  твого власного року плюсується ще  рік чужої долі, яку ти втілила на екрані. Вона не може так жити, без додаткових страждань і радощів, чуєте, ті, що наверху!?

Мовчанка. Звідусіль приходить велика тиша. Навіть із Федором зараз нема стосунків, казав, що дуже зайнятий.…. Театр і тим паче кіновиробництво  повертається до тебе жопою. Ти не знаєш, як із цього виплутатися. Може, її коханий  щось допоможе? Кілька разів  він вже був для неї паличкою-виручалочкою.

Її вже несила терпіти цю ігнорацію! Вона може зірватися!

Правда, є шанс дізнатися щось більше. Сьогодні день народження головного режисера. Затіялася велика пиятика. Запрошено всіх. Оксана спитає, в чому справа. Може, і при всіх спитає. А може, не треба? Може почекати, що Федько допоможе?

Так , напевно, треба зробити. Так буде мудро. Вона так зробить. Вона почекає.

Столи накрили у ресторані «Столичний». Вона вже була тут із Федьком. Це був початок їхнього …навіть не знає, як сказати… Проминуло небагато часу, але так багато змінилося…Тепер вона вже не уявляє свого життя без Федора. Якось подумалося, якщо би Федька не стало або він би покинув її- нема сенсу жити. Оксана сподівалася на везучу і сліпучу зірку свого коханого. Вони ніколи не говорили про його тестя. Оксана знала про нього, але якось не прив’язувала кар’єру коханого до батька його благовірної. Просто було неприємно і важко про це думати.

Зате вона, все частіше, тішилася думкою, що швидко із Федьком  будуть разом. Вони люблять одне одного. Інакше для чого це все? Вона ж не потаскушка! Оксана Демиденко –не лише кохана ще молодого, але вже видатного, композитора. Вона є актрисою театру, яку люблять столичні глядачі!

Степан Процюк

Виголошували перший ритуально-ресторанний тост.

—  Дорогий Володимире Євлампійовичу! Дорогий фронтовий друже! Бажаю тобі ще багато сил, щоб засобами сценічної мови боротися за чистоту  партійних ідей! Театр може і повинен повсюдно  утверджувать комуністичні ідеали. Із столиці УРСР, міста-героя Києва , на всю Україну мають розповсюджуваться сигнали високого патріотичного духу твоїх вистав,  твоєї  особистої відданості партії! Ура, товариші!

Що ж, режисер був, виявляється, найперше відданим не театру, а партії. Славословіє ювіляра несміливо розпочалися аж із другого узлиття.

Якийсь незнайомець із начебто приємною зовнішністю так упадав біля Оксани, що був готовий прихилити її неба.

— Хто ви? — нарешті спитала
— Ваш давній шанувальник. Ходив на всі вистави, де ви грали. Це було прекрасно, товаришко Оксано! – воркував незнайомець із майже козацькими вусами.
— Як вас звати?
— Вілен, товаришко. Я, щобисьте знали, український націонал-комуніст, — шептав її на вухо якусь нісенітницю.

Виголошували четвертий тост. Далі, сподівалася Оксана, ніхто не рахуватиме.

— Слышали, в Минске дали народного Бульбакевичу?
— Если ему дали,то я , бля, испанский лётчик!
— Ні, Миколо Гавриловичу,  ти китайський льотчик!
— Ха-ха-ха!
— Евлампиевич даст нам народного всем!
— Шутишь?
— Кто бы здесь шутил… Он же по факту вхож к Маленкову , ты же знаешь…-- майже самими губами шипів один із  пошукачів слави і доблестей.

Повсюди шуміли. Дехто вже починав підвискувати. Алкоголю на столах не меншало.

— А що означає  «націонал-комуніст»? — перелякано спитала Оксана.

Вілен помітив цей переляк і сказав, що він нічим не відрізняється від радянського комуніста, лише націонал-комуністи виступають за те, щоб трохи більше співали народних пісень.

— Є прекрасні українські пісні, вже призабуті..
— Які ж це? — з осторогою перепитала

Вілен не забував підливати, вертячись в′юном і тихенько приспівуючи:

А ми мали у коморі сало,

Я носила сало до Сави.

Ти пив і я пила,

ти казав , я носила,

 все односила…

— Ви маєте на увазі жартівливі?
— Називайте їх і так. Це пісні, де найкраще відображена наша природна доброта, зворушлива безпечність, наша безмежна любов до великого російського народу..- котячі вуса Вілена ворушилися, як пальці у факіра.
— А ще є такі пісні?
— Скільки завгодно:

А десь там із-за лісу з′явились вороги,

беріть собі дівчину, віддайте пироги! — радісно, із якимось калічним придихом, підспівував Вілен, не забуваючи підливати Оксані.

Нинішня горілка була міцнюща. Вона розуміла, що треба припиняти пити. Хтось із більш-менш сердобольних шепнув Оксані, щоб усе не вливала всередину, бо сп′яніє.

Вона кивала головою. Віленові  вуса раптом здалися якось вірьовками, що прив’язують її до столу. Захотілося встати.

— Чому у вас таке дивне ім′я? — спитала
— Батьки назвали на  честь Володимира Ілліча Леніна! Він якраз помер, коли я народився…Я горджуся цим! –вправно і безнастанно підливав.

На мить їй здалося, що Вілен, по-котячому ворушачи націоналістичними вусами, капнув Оксані із піпетки ще краплину якоїсь рідини до стаканчика з горілкою. Але це її приверзлося! Ще би уявила собі лікаря, який вщеплює своїм пацієнтам у госпіталі збудник віспи. Або Берію, який оживає з могили , і приходить сюди. Його ж розстріляли зовсім недавно…

— Як себе почуваєте? — майже послужливо перепитували Оксану націоналістичні вуса.
— Прекрасно, хитрий котяро! — сказала або могла сказати молода, але вже одна із провідних, артисток столичного театру

У повітрі почали миготіти якісь тіні. Вони то реготали із неї, то по-діловому перешіптувалися, особливо її конкурентка Надія Тепла. Спершу все заливав безжурний і щасливий сміх. Потім ніби той сміх почав трішки задкувати, укриваючись капелюхом. На місце щасливого сміху м′якими лапами підкрався блазень, що вміє перетворювати водевіль на трагікомедію.

Деколи Оксані здавалося, що її колег стає набагато більше. Щось закололо біля скроні. В голові почали вистрибувати десяти- чи дванадцятикутні зірки. Виконавець патріотичних ролей, що було незримою перепусткою до вершини, де, знай, регоче собі мистецька еліта сміхом Зевса-громовержця, Михайло Калістрат ніби тимчасово потроївся. Оксанина конкурентка, Надія Тепла,  навпаки  десь розчинялася.

У шумі було так природно спитати її  на повен голос:

— Надю, це ти порізала мої новенькі туфлі?

У дещо затісній ресторанній залі стало трохи тихіше. Георг Отс десь поруч обіцяв золоті гори щастя:

О любви немало песен сложено,

Я спою тебе? спою ещё одну!

— Оксана, о чём ты? Спятила или шутишь?

Оксана засумнівалася, проте зробила ще одне припущення таким голосом, що не залишав сумніву:

— Ти могла комусь доручити порізати!

Вуси Вілена ворушилися як незвичне, але добротне сильце.

— Ты меня оскорбляєш, алкоголичка сраная! — за цим вигуком Теплої навіть пісня Отса ставала занадто тихою

«Якби не відомий московський коханець, Надя так би не верещала тут зараз», — прищуривши очі і носа, флегматично подумав Михайло Калістрат, що вже грав навіть Леніна, а йому лише 42 роки –просто ще юнак. Вілен підійшов до Оксани і щось шепнув її до вуха .

— Получай, сука последняя! — кинулася Оксана до конкурентки, хоча її здавалося, що у кожному кутку зачаїлося по дві Надії Теплих.
— Убей её! — кричав Вілен чомусь по-російськи

Все преграды я смогу пройти без робости! — підбадьорював усіх генералісимус радянської пісні.

Дзвінкий Оксанин ляпас зачепив Теплій носа. Потекла кров. Найперше Тепла подумала, чи зможе вона через два тижні  виконувати роль Надії Костянтинівни Крупської у прем′єрі патріотичної вистави, де радянське минуле чудово перегукується із радянським сьогоденням.

Наступило короткочасне замішання. Вілен кудись вибігав, а потім повернувся із двома міліціонерами.

— Мы не можем позволить сорвать артистический праздник этой зарвавшейся алкоголичке! — голосно вигукнув. Оксані на мить здалося, що його котячі націоналістичні вуса кудись зникли.
— Да! Не можем! Да! — залунало кілька голосів 

Інші мовчали.  Михайло Калістрат, виконавець ролі Леніна, подумав, що Оксана вже, напевно, ніколи не зіграє Крупську. А він би волів, щоб соратницю вождя грала саме Оксана Демиденко. 

— Это не впервой! Оксане нужно лечиться! – підвискуючи, верещала Тепла.
— Может, ещё всё будет хорошо – абстрактно вигукнув штатний виконавець ролі Леніна.

Оксану вхопили під руки і буквально волочили підлогою. Вона жахливо кричала:

— Федьку! Забери мене! Вбивають! Що я вам зробила?

Міліціонерів було вже не два, а п’ятеро .Серед них – люди у цивільному. Вони швидко кудись відтягували  Оксану, подалі від столичних ресторанів та театрів.Це нагадувало жертвопринесення.

— Товарищи, продолжайте веселиться! – кинув один із тих, що були у цивільному.

Буде і на нашій вулиці свято! Ой там, на току, на базарі жінки чоловіків продавали! Именно хохлушки продавали хохлов! – блазнював і торжествував Вілен. Від його котячих націоналістичних вус не лишилося ні сліду.

А може, їх ніколи і не було.

Все ж веселитися після цього було неможливо. Навіть Надія Тепла сказала, переходячи на рідну мову:

Запевняю, товариші і друзі,  що я до цього не причетна! Жодним пальцем і жодним волоском!

Найцікавіше, що Тепла сказала правду.   

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.

Шоста частина роману за посиланням.

Сьома частина роману за посиланням.

Восьма частина роману за посиланням.

Дев'ята частина роману за посиланням.

Десята частина роману за посиланням.

Одинадцята частина роману за посиланням.

Дванадцята частина роману за посиланням.