Степан Процюк

Публікацій: 48

Пальці поміж піском (роман)

XIV

То лицемірне, то налякане, як лице параноїка,  квітневе небо кокетувало. Земля була переповнена пробудженням. Сонце докидало в людські серця нових сподівань і фантазій.

Життєві сили перепливали із струмків до сердець. Їх послав  той, хто не хотів допустити тут нової пустелі. А може, сама природа чинила опір тліну.

Ерос зійшовся із Танатосом на вузькій вуличці. Зрештою, вони завжди якнайближче і якнайдалі один від одного.

Танатосу було замало десятки мільйонів загиблих – він хотів ще. Два десятка останніх літ  люди  падали вниз як потоки зливи, тому Танатос не гребував опинятися будь-де. Але в СРСР йому було найліпше.

Ерос помарнів і навіть виродився останніми часами. Бувало, він нагадував старезного пня, особливо після спостережень за ігрищами Танатоса. Танатос, із плюндрівницькою посмішкою, бігав пожарищами, викачуючись у попелі з людських кісток:

— Ухуху-уху-ху-уу!!!!

Регіт смерті, під войовничий зойк ритуальної пісні – вставай, страна огромная, вставай на смертный бой!!! — закликав гинути ще якісніше, ставати попелом ще героїчніше. Той регіт добирався до  серця пухкого хлопчака із луком та стрілами, потрясаючи всіма його основами.

Серце Еросу також бродило перекровавленими полями та засохлокровими галявинами, пом’якшуючи  доторки залізних рукавиць Танатосу.

Воно благословляло чоловіків і жінок на пристрасні злучки перед лицем небуття. Воно витягувало із петлі спроневірених і додавало сил мудрецям.

Це серце, начебто крихке і ніжне, також мусило частково уподібнитися тліну, щоб мати час його перемагати. Хоча би час до часу. Перемагати навіть там, де ніхто не сподівався на перемогу.

Ерос переступив межу своїх базових функцій. Проте серце Ероса було всюди. Воно виходжувало поранених і спалахувало для них надією.

Воно билося у кожній травинці. Воно єдине протистояло в’яненню. Несподівано зникали із землі села і міста, сотні тисяч солдат моментально гинули на полях-м′ясорубках, топилися у річках при переправах.

Степан Процюк

Ігри розуму шизофреніків і мізантропів підчас війни стають реальністю. І тоді фальшива людська натура потяг до нищення називає героїзмом. Звичайний садизм стає патріотизмом.  Біда в тім, що жертви повинні захищатися, якщо не хочуть згинути  як вівці. На війні, як ніде, відбита вся багатокутність людської натури. Там часто герої вівтірка стають негідниками в четвер.

Світ охопило нове пришестя людей, які, разом із п’ятикутною зіркою або свастикою, хотіли захопити над ним владу. Вони мало відрізнялися між собою. 

Зіркарі були жорстокішими, але свастикарі — нелюдянішими. Або навпаки.

Зіркарі більше ненавиділи Україну, аніж свастикарі. Зіркарі вбачали у ній  якусь незриму загрозу для імперії, навіть після людоморства у тридцятих…

Зіркарі були відчайдушнішими. Вони більше боялися безжалісності, аніж смерті від свастикарської руки. Свастикарі були менш пристосованими до холодів.

І одні, і другі ставали фанатиками, щоб не збожеволіти. Фанатизм надійно  захищає від совісті.    

Але небо не відповідає за війни. Квітневе небо 1954- ого року над УРСР було таким же, як і над Швейцарією, де століттями не дають втягнути себе у війни.

Небо не буває провінційним чи бездержавним. Воно однакове над головами комуністів та капіталістів.

……

Очунялася у крихітній кімнаті. Де вона? Що це таке? Майже не можливо поворушитися… голову ломе… Щось страшне відбулося… Вона у тюрмі… Але за що? … Напевно, вона померла… У голову стукнули рядки похоронної пісні, які Оксана чула ще у дитинстві.

Насипте на гробі велику могилу,

Вона вся травой заросте.

Посадіть на гробі червону калину,

Вона на весні зацвіте.

— Фамилия, имя, отчество! — пролунало над вухом, як над могилою.

Але Оксана зраділа. Значить, вона жива!

— Демиденко Оксана Іванівна.
— Год рождения?
— 1922
— Место рождения? У  тебя есть родные? Ты уже имела приступы  алкогольного галюциноза?

…А може, вона дійсно померла? Строга немолода жінка у білому халаті, подібна до баби Яги… Ця жінка зневажливо каже її «ти» і спілкується так, ніби Оксана не заслужена артистка УРСР, а попрошайка на київському   вокзалі…Конура-могила…Якийсь галюциноз… Де Федько? Чому не забирає її звідси?

— Сколько лет злоупотребляешь крепкими напитками? Были ль мысли о самоубийстве? Попытки самоубийства? Говори по-русски, а то я с трудом понимаю твою деревенщину!

…Звісно, що ні…Їй би до голови таке не прийшло… Куди ж вона потрапила? Напевно, це якесь пекло…Вона ще – коли це було? вчора? сьогодні? позавчора?-ось-ось сиділа у «Столичному», якийсь Вілен як чорт рогатий із вусами… Сволоч Надя Тепла…Страх огортав Оксану, так цупко як ніколи…У  голові чергувалися думки  про втечу і смерть…

— Имела мысли о членовредительстве? Кстати,  есть ли приступы ненависти?  В частности, ненависть до мужчин? Были когда-либо мисли о недовольстве советским строем?

…Та нема у мене жодних нападів ненависті, лікарко! Що ви таке говорите! Ви мене з кимось сплутали! Це якась дика помилка!..Ви не можете так принижувати мене! Ви не знаєте, хто я! Ви мене сплутали із якоюсь безпритульною! Не маєте права! Мені хочеться задушити тебе, стара каністро, у білому халаті і білих тапочках!... 

— Ты очень больна, Демиденко. Тебя надо долго лечить. Это скорее всего тяжёлые тревожные росстройства на почве алкоголизма Я не гарантирую  выздоровление, но попытаемся тебя немножко подлатать. Если результата не будет- сама виноватая.

…Де Федько!? Чому не забирає її звідси?! Лікарка не слухає Оксану…Якісь білі мотузки появляються біля тонкогубої білохалатниці… якийсь параліч волі протягає тобі свої послуги…

— Ты должна быть послушной, должна, так сказать, помогать врачу в лечении. Надеюсь, у тебя нет религиозных предрассудков? Ты должна сообщать мне наименьшое движение своих мислей, если хочеш когда-либо выйти отсюда!...

…Дитинство як спалах…Різдво христове, маленький Ісусик на санчатах.. де він зараз, той засніжений маленький Ісусик?...

— Отныне из какими-либо вопросами только ко мне! Меня, кстати, зовут Нина Викторовна. А сейчас давай вену, вколю тебе один хор-рр-ррр-ошенький укольчик.

Де Федько!?? Чому не забирає її звідси?!!... Може, її хочуть вколоти смертельний заштрик?! Зрештою, хто її сказав, що це лікарня? Оксана почала пручатися.

— Я кажу вам, що  не хочу жодного укола! Випустіть мене з цієї тюрми!

— Что? Датыпрямсдурела! Прямсдуреладевка! — заверещала тонкогуба. — Коля! Сюда!

Через кілька секунд  поруч виріс височенний чолов’яга, теж у білому халаті.

— Що це таке? Трупарня? – Оксані підкосилися ноги.

Чолов’яга схопив її своїми обценьками. Білохалатна Ніна у майже білих тапочках із ампулою у правій руці  вже наближалася.

Невідомо, чи Оксана почула коротку репліку  тонкогубої, що це територія психо-наркологічного відділення. Тут лікують важкі душевні і фізичні розлади, спричинені алкоголізмом.  

Тілом  розливався якийсь глибокий, але отруйний, спокій. Ставало байдуже про Федора, ролі, і навіть про власне життя.

Сльозопад, здається, хотів стерти Оксанине лице із землі. Може, це мстилися  нерозділена любов її першого чоловіка , про яку ніхто не  знав, навіть Федя.

Сльозопад лютував, вириваючи очі і вилиці. Він хотів зірвати її лице і понести степами, без голови, все довкіль заливаючи кров′ю. Вона вже нічого не чула, не бачила і не розуміла, окрім хаосу, що термосив нею.

 Подумала про отруту або мотузку.

І будуть весною пташки прилітати, і будуть співати пісні…

Я їх не почую, бо буду лежати глибоко у сирій землі…

Але… вона ж потрібна Федорові… доки  потрібна, то не накладе на себе руки…

Любов до нього від неї  не залежить. Вона сильніша, як сліпий колос, що вночі нависає над Києвом і світом, маючи справжню владу над людьми. Навіть над тими, які вміють вживатися у чужі життя. 

Сліпий колос, безмовне і бездушне чудовисько, вечором підкрадається до київських вулиць і бульварів.. так тихо… безшумно, ніби кров, яка виливається для  варварського магічного обряду із тіл  ще живих воїнів….

Часто здається, що Колос не сліпий, що він, як єзуїт у сьомому коліні, лише прикидається нещасним сліпцем, щоб розчулити, розжалобити –і тоді нанести  несхитного удару по безпечних  черепках добряків.

Навіть, коли він сліпий, то це не лагідний сивий дідуган із козацьких міфів. Одержимий синдромом сифілітика, Колос хоче всіх перетворити на скопців, прогнилих сифілітиків останньої стадії розпаду, жалюгідних сліпців, що догідливо  славлять на своїх домбрах  бандитів при владі, як це робили колись деякі акини чи  запроданці-кобзарі на своїх кобзах, і по-холопськи, раком або повзунцем перед сильнішим, із висолопленими язиками запитують :

Як ще нам прислужитися  цареві Сталіну? Нам без разніци! Лише би, чуєте, ще трошки лизнути чобота! Лише би, бачите, ще раз облобизати ту дорогу руку, яка знищила наших батьків, а нас шмагає нагайками! Ми просимо, ба більше! – вимагаємо безпощаднішої  боротьби із шкідливою націоналістичною романтикою!

Невидимий і збочений Колос-каліка  порядкує нічними київськими вулицями, руйнуючи на своєму шляху будь-які натяки на співчуття чи милосердя. Не тіштеся, некияни чи неслов′яни, бо  Колос-каліка є справжнім космополітом, не маючи жодних упереджень до насолоди від мук  будь-кого і будь-де.

Кожного дня він може покірно сидіти у нетрях ваших мегаполісів, причаївшись до нічного  стрибка.    

Кожної ночі він може ступити на вулицю вашого міста.     

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.

Шоста частина роману за посиланням.

Сьома частина роману за посиланням.

Восьма частина роману за посиланням.

Дев'ята частина роману за посиланням.

Десята частина роману за посиланням.

Одинадцята частина роману за посиланням.

Дванадцята частина роману за посиланням.

Тринадцята частина роману за посиланням.