Степан Процюк

Публікацій: 48

Пальці поміж піском (роман)

XV

Лісовий вовкопес зник так само несподівано, як і появився. Може, це його Марта, щоб відтягнути підозри, вселилася у цю звірину?

Багато згадувалося, особливо про Марту… Коли її вбили, хотів застрелитися на могилці… аб кинутися туди, нехай прикопають живцем, щоб ще трохи побути біля неї… але то вже була не вона… Хоча, коли Миколі здалося, що її воскове лице глянуло на нього, він потягнувся до зброї, найми, мамо, столярика, найкращого малярика,  Він дотепер не пам’ятає, як то все було, у чорному тумані він ворушив руками, спершу не міг заплакати,  чому він , замість згинути біля неї, залишився  жити, най ми хатку ізбудує та й на чорно помалює. Хлопці вибили з рук пістоль і насильно відтягнули від ямки, де було прикопане тіло його…його Мартусі, коли очунявся, його пильнували, пристиджували, кричали і просили. Він лишився з хлопцями, але… її домовина, без дверей і без віконець, бо вже мому життю кОнець, забрала  його душу.

Але мертва кохана зробила його майже нечутливим . Віін більше не думав про самозгубництво. Але і не боявся померти. Тому витримував вже майже два роки такого життя. 

Тепер спогади про Марту ще додають йому трохи сили, ніби  її душа витає над цим лісом, над балками  і яругами, не даючи йому поки що випити білого порошку або пустити собі кулю у скроню.

Забулися переживання, забулися ревнощі. Тільки щось світле-пресвітле час до часу проростає йому над плечима незримими контурами крил, нашіптує йому до вух заспокійливі думки, коли він спить, де доведеться, остерігаючись найперше людей з червоними зірками на лобах, але і голодних звірів, несподіваної хвороби( він не може появитися у лікарні, бо відразу схоплять, він впевнений, що його розшукують; а якщо би і, допустимо,не розшукували, то  вигляд відразу викличе підозру-і хтось із доблесних радянських ескулапів чи пацієнтів одразу настукає; він не має дзеркала, але свою привабливість мусив розстріляти  ще юнаком );

щось рідне і болюче розтерзує його душу, водночас додаючи сили (Марту любив ще хлопець під псевдо «Тур», їм було у бойовому підпіллі не до реверансів і «чемно перепрошую», хотів не раз прибити Тура, але якось не наважувався, хоч Марта довго хиталася між ними двома), до неї так тягнуло, як до єдиного спасіння, у тих коротких любощах набирався сили, бо у Марти було таке лице, що заради нього хотів жити і боротися до кінця;

але Господь не дав йому смерті у бою, біля друзів, не дав швидкої кончини, щоб навіть не отямився, а вже – разом із серафимами і херувимами (Миколине лице освітилося чимось подібним до усмішки) у раю чи у пеклі, якщо він його заслужив;

були довгі скитання, довга боротьба за Марту, виховні гутірки із провідником, які не дуже допомагали, бо волів краще здохнути, ніж її не мати. Мартине лице випливало найпершим поміж безліку лиць, приносячи радість і піднесення. Не розумів, звідки береться той дух, у цьому холоді і болоті, між суворими і часто нервовими друзями, яка таємниця захована у її дорогому лиці.

Ніби все таке, як у інших, такий ніс, очі ,брови ( знав лише її одну, не маючи ні перед тим, ні після  інших жінок), але її лице запалює якийсь пожар, піднімає з грудей якийсь дитячий захват життям, бажання  бути, визволяти свою землю, без жалю вбивати ворога;

її лице, ніби рятунок утопленику, тонка свічечка, що світиться на церковнім вівтарі, її хитає вітер, ніби вівтар на пустирищі; свічечка нагинається до землі , але не гасне, ніколи не гасне, хіба аж у тій страшній масакрі, про яку не хочеться і згадувати, коли небо падало на землю, а земля підоймалася до неба.

Скільки разів після її смерті вона привиджувалася йому! А може, не привиджувалася, може вона мала право від трупознавця Аїда відвідати його лише на часинку, може ті очі кентавра, звіролюдини, то був сам слуга Аїда, щоб пильнувати за його Мартусею? Може той людозвір і не покидає його ніколи? Може, то одне із лиць його коханої, бо інакше їй ніяк його побачити?

То вона стоїть під деревом, гола, протягаючи йому свої руки, звабливо та повільно, так по-жіночому вихиляючись тілом, біжить до місця, придатного для кохання.

Чи погладить його по голові під час чутливого лісового сну, коли  мимовільно котяться сльози і у сні стає великий жаль за … великий жаль та й усе.

Або одягнена у білі одежі, сидить на дереві,  із сяєвом довкола чола, позаземна, велична Богиня,  яку страшно обійняти, з семи перстенями на двох  руках. 

Бувало, із близьким і рідним лицем, але дитинячим тілом, виграє на галявині на сопілці. І ті звуки такі протяжні, такі жалісливі…

То прошмигне у самотніх, хижих сутінках, коли особливо відчувалася поразка його життя, Жінкою у жалобнім убранні.

Іноді залізе йому на руку п’ятирічною дівчинкою, сміється там собі, на його лівій, ближче від серця, долоні — і треба добре вдивлятися, щоб впізнати у цій горошинці на руці його кохану.

Два рази, у хвилини особливого розпачу, він виразно бачив, то на самому дереві, то біля стовбура, кимось приліплену, ікону із лицем Пресвятої Богородиці, яке повільно перетікало у лице його Марти… 

Миколу  розбирав такий жаль, як ніколи. Згадав навіть рядки вірнопідданого  радянського стихоплета Сави Лемешка:

— Україно моя! Мені в світі нічого не треба, тільки золото піль, тільки ніжність твою берегти!

…Навіть заляканий і запроданський, кажуть, із симптомами алкоголізму, бо, певно, іноді мучиться відступництвом, невдатний  перед стихією власного таланту, що говорить із нього, як із посудини, голосом українського божича,  Сава (але ж ім’я якесь холодне, як січень і  відчужене, як важкохворий!), певно, сам до кінця не розуміє, що він деколи пише, коли з нього на часинку спадає панцир радянської догматики, як і Танцюра, теж істерик і алкоголік, що іноді у нестямі викрикне:

Не можна любити народів других, коли ти не любиш Вкраїни!

Навіть їхнє, наскрізь пропите від, підозрював Микола, тяжкого душевного життя серце, бо йому накажеш, але не кожної миті життя, таки  опиралося отруті. Кажуть, Танцюра сам молодим був у петлюрівцях, а Лемешко мав рідного брата-махновця…

Миколо, що з тобою буде далі? Доки так витримаєш? До першого якого-небудь апендициту чи грипу? До першої кулі?

Згадався — до якої прикмети? — генерал Служби Безпеки Микола Арсенич. Він мав прекрасну освіту, знання іноземних мов, чудові артистичні дані, бо вільно себе чув і у формі штандартенфюрера, говорячи німецькою, і у формі радянського майора, говорячи добротною російською. Це був справжній український Мефісто, фанатично відданий  націоналістичній ідеї! Ось хто би міг бути першим президентом незалежної України, змінюючи військову форму на костюм! Ось хто вміщав у своїй особі сотні різних лиць і правд, спрямовуючи всі ці лиця і правди в одне річище  для створення української держави.

Звісно, розтікався думками про свого тезку Микола, його добряче  ненавиділи, навіть серед своїх. Він був дуже прискіпливим щодо підозр про агентурну співпрацю з чекістами, радянської агентури в УПА — з кожним роком, півроком, тримісячником, місяцем! — ставало дедалі більше. Але нерідко гинули і невинні, принаймні докази їхньої зради були відсутні або дуже слабкі, не було як з’ясовувати. УПА , затиснута проміж свастику і п’ятикутну зірку, попри весь героїзм та самовідданість, стікала кров’ю…

З’їдали грипси, щоб їх не прочитав ворог, тримали руками свої кишки при тортурах, на допитах перетворювалися на криваве місиво, що благало лише смерті, наче милості. Але з закривавлених горлянок  часто виривалося лише два слова:

— Слава Україні!

Генерала шукали вже кілька літ .Влаштовували облави, засідки, пастки,як на звіра,  підшепти, отрути, театральний патріотизм зрадників, як на міжнародного злочинця.  Весною 1947-ог о таки вистежили у лісі на Тернопільщині.  Коли бункер оточили, і було зрозуміло, що це кінець, охоронець застрелився, а через кілька секунд генерал Микола застрелив свою дружину і свою зв’язкову (він добре знав, що їх чекало у тюрмі), а потім вистрелив собі в рот.

Червоні  тішилися, аж стікали слиною, галалайкали, що впіймали, мовляв, живого Мамонта, але з бункера довелося виймати четверо мертвих тіл .Ніхто не був недостреленим, бо рука генерала не здригнулася, стріляючи близьких і відтак себе.

— Де ж Іван і Микита? Чи живі? — подумав Микола. Так би хотів їх побачити, перекинутися хоча б словом-дві.

Раптом почув шарудіння, шелест, якесь неприродне хвилювання лісу. Микола вмить випростався як струна. Ліг на землю. Шарудіння наближалося. Хтось йшов до його «бункеру». Хтось, певно, бачив його і здав. А може, це ще випадковість. Може, то якийсь пес чи навіть вовк? Микола не боїться вовка .Він сам самотній вовк, то що йому боятися звіра? Звіра можна перехитрити. А от..

— Стой, стрелять буду! Кто ты такой? — гаркнуло над вухом

Близько десятка озброєних людей оточували його . Микола ще помітив, що вони були подібні до лісорубів. Хтось, для людського ока, тримав у руках бензопилу. Але то були чекісти. То були не лісоруби, а людоруби…

— Облава! — прошмигнуло у мозку.

Він вже не встигне їх скосити, не встигне. Вони завалять його своїми тілами, достатньо виспаними і розгодованими харчами... Вони...

— Бандит, здавайся и мы оставимь твою сраную жизнь!

Микола рвучко проковтнув порошок і схопився за пістолет. Але пістоль йому устиг вибити з рук один дроворуб у пагонах під куфайкою. Проте біла миттєва отрута  діяла безвідмовно.

— Ах, ты сука бандеровская! Как же... — азійська лайка підносилася чорними стовпами аж до хмар

Мартуся стояла на березі великої спокійної ріки, що не мала ні початку, ні завершення. Вона протягала до нього руки і кликала.

— Йду, Мартусю!

Світло, неймовірне світло, апофеоз болючого і  урочистого,  заполонював усе навколо…

Десь далеко-далеко, звідси не чувати і не видати,  забилося у страшному передчуття серце Марії Мочерної.

Хотіла онучків, невісточки доброї, а нанині снилося, що сина привозять у домовині і три рази , не плач мати не журися, бо вже твій син оженився,  за козацьким звичаєм, нахиляють трумло для прощання з матір’ю, з рідною хатою хатою — потім те трумло щезає, розчиняючись у тривожному золотистому тумані… 

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.

Шоста частина роману за посиланням.

Сьома частина роману за посиланням.

Восьма частина роману за посиланням.

Дев'ята частина роману за посиланням.

Десята частина роману за посиланням.

Одинадцята частина роману за посиланням.

Дванадцята частина роману за посиланням.

Тринадцята частина роману за посиланням.

Чотирнадцята частина роману за посиланням.