Степан Процюк

Публікацій: 48

Пальці поміж піском (роман)

Степан Процюк. Фото: Руслан Булгаков

XVI

…Людина стоїть в зореноснім Кремлі у сірій військовій шинелі// цей погляд знайомий у кожній оселі, у кожній будові на нашій землі…

— Какой интересный вирш Бажана – подумав дідок-літературознавець. — Хорошо, что я тогда его уберёг , как и — как их там? такие какие-то польские фамилии — Рильского, Яновского, что ли.

Українські митці були одними із найвірніших сталінословів. Взагалі ця територія деколи здавалася йому дивною. Після Тридцять Третього там мало залишитися попелище, підготовлене під проживання осіб без роду і племені. Наче так і було, але все ж… до нього доходили сигнали…дехто копошився і був готовим померти у боротьбі з СРСР.  

— Скоро от вас и вашого диалекта мокрого места не останется! — радісно потирав сухуваті руки вусатий  дідок, роздратований довгим некурінням.

Чоловіки поскидали чорні сюртуки і одягнули червоні балахони. Вони поволі оточують дітей, які плачуть. Хлопчик Сосо стоїть осторонь і згадує, як його мати хотіла, щоб він став священником.  Калбатоні Кетеван, у дівоцтві Геладзе, ніколи так і не вивчила російської. Хлопчик Сосо писав її короткі записки грузинською до самої її смерті у 1937-ому році.

Червоні балахонники обходять його двадцять п’ятою дорогою.

Раптом лунає команда:

— Стрелять!

Червоні балахонники беруть лопати — і швидко та вправно риють грандіозну могилу, водночас закопуючи туди кількох чи кількасот білих дітей. Вони швидко підхоплюють послужливо подані палиці із залізними наконечниками, щоб…

Кожен із них діє так вправно, мовби вони споконвіку займалися лише дітовбивствами у чорних нічних полях.

Плач і крик вопіє до небес. Балахонники працюють швидко. Вони стомилися.

Хлопчик Сосо не може ні підійти до них, ні втекти геть. Він закляк, зачарований  душогубством.

На похороні батоні Катерини, своєї мами, він не був. Але її ховали, дотримуючись релігійної обрядовості. Підсліпуватий коротун, що сниться хлопчику Сосо, ніс труну. Його називали там  батоні Лаврентієм.

Навколо стоїть така тиша, що чути, як за десять кілометрів якийсь п’яний чоботар Віссаріон, а за сумісництвом — батько хлопчика-сновидця, вигукує:

— Сосо, йоханачкала! Де ти подівся?   

Дитячий зойк стихає. Чоловіки у чорних сюртуках поволі розчиняються в передрозсвітній імлі. Хлопчик Сосо, із сухою старечою рукою параноїка, згадує, як завжди, коли цього ніхто не міг знати, уявляв  розкішні жіночі тіла. Сосо мовби просвітлював кожне із цих тіл своїх одалісок  рентгеном, намагаючись побачити щось сокровенне, яке би заповнило його порожнечі.

І він завжди бачив — із-за вродливих і жагучих жіночих лиць і збудливих  тіл — лише сухорляве, майже аскетичне, лице своєї матері. Мати то гладила його по голові, то докоряла півзабутою грузинською, що він  є неслухняним сином, нечемним Сосо, бо  не здійснив її мрії. Так і не став священником.

Світало. Дитячі трупики, проштрикнуті палицями із залізними наконечниками, застигли мов ляльки, якими принесені у жертву діти ще недавно могли гратися.

Хлопчик Сосо раптом ясно зрозумів, що переважно бачив і завжди бачитиме відтепер лише лице своєї матері.

Матері, яка проклинає його, разом із мільйонами інших матерів.       

….

Несподівано потепліло. Ще трошки — і могли би зацвісти дерева, наперекір партійній волі. Зрештою, подумав Федір, зимове цвітіння вони би при потребі пояснили як торжество нових мічурінців, що  здолали опір природи і примусили її працювати на користь соціалістичного будівництва.

Але дерева не цвіли, хоча, можливо, дехто з них розмріявся про таку розкіш. Федір ходив Маріїнським парком. Був післяобідній час. Обличчя окремих перехожих розпливалося в усмішках різного калібру. Може, вони хочуть, слідом за збунтованим груднем, повернути  час, розігріти замерзлі сибірські ріки, таким чином готуючись до воскресіння власної молодості, погребеної у спогадах? Якщо можна грудню, то можна і сміливим людям!

У повітрі висіло таке невагоме і авантюристично-радісне, що Федору хотілося підстрибувати, забувши водномить, де він і хто він.

Жодні жуки чи п’явки  не можуть стояти на шляху людини до щастя! Федір підняв очі д’горі. Небо висинювало всі низини своєю дитячою синістю.

Він чекав на якусь несподівану зустріч, що переверне його життя догори дригом. Нехай би летіло все, кришилося, крушилося, тріскало і димилося! Нехай би Клавдія виміталася з його життя, бо він більше не може її брехати! А старого Никодимовича.. Було би добре, як би його відвезли на Байкове, у білих тапочках та горизонтальному положенню!

Мучила історія з Оксаною. Він не знав нічого достеменно, але зі слів тестя зрозумів, що вона жива, що її перекрита кар’єра і вона не Києві…. Але він не почувався винним.  Просто тоді робилося так сумно, мовби Федору 80 літ, і він живе самотнім, і ледве рухається, силою волі ще долаючи невблаганний танець болячок, який чимдуж набирає темпу, а за вікном холодний листопадовий дощ, захищений безпросвітніми сірими хмарами і важкими осінніми туманами…

Весни! Парадоксів всесвітньої партитури! Залізної логіки  і казкових нісенітницей! Він ще не нажився, він не хоче погребіння заживо у склепах Болотнікова і десятка дідів ЦК КПРС, що вже, певно, давно імпотенти. Хоча кажуть, що покійний Калінін, незважаючи на свою кумедну цап’ячу борідку, ще майже до самої смерті у 1946-ому чіплявся до дівчат і молодиць.

Дехто відкараскувався, кажуть тим були непереливки, або вони десь щезали, але багато молодих жінок йому давали, мовби цапина борідка всесоюзного старости хотіла такими насильницькими вівісекціями молодості і старості оживити відцвіле і піднімати знерухомлене.

Напевно, Калінін  задовільняв тих давалок пальцем, великим пальцем, мізкував Федір. Всесоюзний староста міг покластися на палець, навіть якщо був короткопалим. Палець не зрадить, на відміну від члена, якому було неможливо наказати чи залякати зрадою революційних ідеалів. Але у деяких товаришок була така манда, що всесоюзний староста, догадувався Федір, мусив засовувати туди всю руку, ще й добряче, у швидкому темпі кілька разів перекручувати, щоб товаришка із слоновою чутливістю оцінила старання дідуганчика, вже не мало значення, калінін він чи малінін.

Основне, щоб добре орудував пальцем, рукою чи ногою, якщо попередні управлінські роки висмоктали із нього всю  силу.  Він навіть не міг захистити свою дружину від тюрми, як  і Молотов свою Поліну, а Каганович — свого брата.

Коли цапина борідка прийшла до Самого просити за свою Катерину, що, ясний май, була ні в чому не винна, то Сам пригадав  борідці старости всі грішки молодості і пізніші, навіть натякнув, що Калінін і Лєнін були нерозлучними друзями, а Лєнін спотворив ідеї світової революції, хоча ми, мовляв, шануємо його про людське око. Також Сталін сказав своїм тихим, майже замогильним голосом, від якого  Михалваничу пішов поза шкірою мороз, що він не впливає на рішення радянських судів. Потім додав, що Калінін є всесоюзний цап, який має незудержну похіть до молоденьких жінок.

Калінін подумав, що Будьонний також, хоч і старий, лізе під жіночі спідниці, але його дружину ніхто не садить до цюпи. Вже хотів покірно нагадати  вождю про Будьонного, але раптом, мов вражений громом, замовк і обм’як.

Сталін глянув на Калініна — і той вже був готовий забути свою дружину і дітей назавше, опинившись під магнетичною владою погляду вождя. Сталін ще сказав, що його дружині, як чи то ворогові, чи то ворожці народу, заборонено спілкуватися із своїми дітьми. Також тихим, майже замогильним голосом, Сталін додав, зрозуміло, що Михайло Іванович також ніде, ніколи, при жодних обставинах не має з нею шукати зустрічі чи розмов.

Калінін запевнив, що він згоден із товаришем Сталіном і все виконає (йому ще хотілося на колінах лизнути Сталіну чобіт, у знак вдячності, що залишає його, Міхалашку, при посаді — та й не дуже сварить за його інтерес до жіночих принад; хотілося лизнути чобота, але він подумав, що Коба може несподівано розсердитися і невідомо, чим це може закінчитися).

Навздогін Сталін, вже голосніше, кинув фразу, що коли закінчиться війна, то він відпустить Калініну його Катерину.

Майже виповзав із кабінету задом наперед. Ясний май, що із своєю Катериною він не спілкувався, аж до її звільнення у 1945-ому, за рік до його смерті. Діти не спілкувалися теж. Щоправда, ослухалася наймолодша, Ліда, що їздила до мами на тюремне побачення. Калінін думав, що помре на місці, коли про це дізнався. Вже тоді не хотілося навіть молоденьких балерин і танцюристок.

Він не знав, що ще побачиться із своєю Катериною, щоправда, цілком знищеною трудовим табором, у 1945-ому році.

Також він не знав, що сам помре на рік пізніше. Від раку кишечника. У 1946-ому.

Федоровим тілом мовби пройшла якась недобра і зайва інформація, хоча він майже нічого не знав про особливості життя Калініна та й, чесно кажучи, не дуже хотів знати.

Грудневе тепло має якусь особливу магнетичну підступність. Щось гібридне. Воно  спонукає вірити у весну взимку, у те, що  світ справедливий як казка. Також це тепло дає додаткові, вже приснулі шаром років, відмов і розчарувань, сподівання на нові закоханості, на нову правду, якої ми ще не знали.

Сонця! Жіночої ласки! Тепла! Любові! І музики, музики, музики!

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.

Шоста частина роману за посиланням.

Сьома частина роману за посиланням.

Восьма частина роману за посиланням.

Дев'ята частина роману за посиланням.

Десята частина роману за посиланням.

Одинадцята частина роману за посиланням.

Дванадцята частина роману за посиланням.

Тринадцята частина роману за посиланням.

Чотирнадцята частина роману за посиланням.

П'ятнадцята частина роману за посиланням.