Степан Процюк

Публікацій: 52

Пальці поміж піском (роман)

XVII

— Здрасьте, Нина. Это Виталий Никодимович.

— Здраствуйте, очень рада вас слышать, я действительно…

— Как вы лечите актрису? — безцеремонно перебив голос.

— Ну… Сначала дадим ей укольчик, который борется из алкогольной зависимостью, а потом…

— Нет! Нет! Больше борьбы не надо! — наказував голос.

— А тогда… лечим иначе. Можна укольчиков на тревожность, чтобы человек больше не хотел так жить, как живёт.

— Ну и?

— Я поняла, Виталий Никодимович.Вы говорили отдельно.. Может в общую палату. Это ей запомнится на всю жизнь, ха-ха-ха!

З того боку слухавки наступила пауза. Потім голос ожив:

— Пока нет, может не видержать. Пока только проучите.

— Да, Виталий Никодимович, будет сделано!

— Спасибо — короткі гудки означали, що розмова закінчена.

Значить, вона змушена залишити хвору в ізоляторі. Хоча — ще нині! — зробить її екскурсію до загальної жіночої палати. Ніну Вікторівну особливо потішало те, що Оксана недавно отримала звання заслуженої артистки УРСР, а тепер повністю залежить від її волі, як найбезправніша рабиня. Лікарка загалом була педіатром, але, після кількамісячних курсів, була переведена сюди як перевірений партієць. Партія краще знає, де примістити своїх надійних членів.

Ніна Вікторівна так би хотіла мучити цю дворянську білу кістку! Хоча ця артистка погорілого театру родом із якогось замухриченого райцентрика. Ніна Вікторівна спершу би віч-на-віч матюкала її,  називаючи підстилкою, помиями,  генетичним сміттям. Це робиться, дорогі,  для того, щоб зломити волю. Таке нищення волі всіляких підозрілих блядєй-артисток необхідне!

Ніна Вікторівна розмріялася. Думки текли так легко, мовби йшлося про її перше кохання. Вона би лаяла цю артистку на чім світ. Але матюкальництва тут замало! Вона  ще паралельно робила би їй укольчики, а Коля би тримав. Укольчики були би такі, що не треба вже нічого іншого. Але Ніна хитра. Вона би давала артистці погорілого театру менші дози. Але не для того, дорогі, щоб хоч трохи змилуватися над її здоров′ям, не для того! Вона просто задумала би для заслуженої цілу серію вишуканих тортурчиків, хі-хі!

Для укольчиків артистку треба було би роздягати. Гола людина відчуває приниження перед одягненими. Вона би не давала Колі її трахнути, але насолоджувалася би початком  перетворення заслуженої із, чи ви бачили, з тонкою душею на овоч, овоч, блядь! Вона би влаштувала її в ізоляторі різні милі деталі. Наприклад, дуже яскраву лампочку, яка би світили безперестанку. Що ще… Наприклад, тривожні важкі звуки за стіною. Бажано із плачем і криками. Особливо вночі, коли би ця заслужена блядь засинала.

Докторка була впевнена- якщо би заслужена провела так хоча би два-три тижні, то вона вже би ніколи не повернулася до театру. Ніна Вікторівна вже навчилася трошки вправляти мізки неблагонадійним. Кажуть, що на такі вправляння попит буде рости. Ніна Вікторівна хоче бути корисна партії на посаді завідувачки психо-наркологічного диспансеру, що розміщений не так вже і далеко від Києва. Ох, мрії, мрії!..

А зараз треба вести Демиденко у загальне відділення. На жаль, її руки зв’язані Віталієм Никодимовичем. Ніна Вікторівна так зрозуміла, що Оксану тут довго не затримають. Але вона ще нині вечором таки влупить її дебелого укольчика для хірового настрою, ху-ху-ху!

Оксана дивилася на двадцять чи тридцять ліжок у брудній непривітній кімнаті, що відразу тиснула на голову, як спрут. Біля ліжок порпалися істоти різного віку у сірих халатах. Дехто стояв у проході між ліжками. Деякі з цих створінь дико верещали. Дехто послужливо шепотів, маючи на думці випросити  для себе якусь перевагу.

— Назло папе, назло маме утоплюсь в помойной яме!

— Мені дайте, ще сім таблєточок! Сім з четвертиною! Я вже випила 235 таблєточок з половиною! Я хочу бути здорова від таблєточок, врач! Ще сім з четвертиною дайте! Четвертинку відміряйте лінійкою! Будьте бдітєльні при відмірюванні!

— Зиночка, Зиночка, ложись в кусты! Зиночка, Зиночка, снимай трусы! — вереск дівчини був таким сильним, що двиготіли стіни, заляпані екскрементами.

Вона співала, бо завжди хотіла бути оперною співачкою. Оперна співачка , вважала дівчина, є тим кращою, чим голосніше завиває. Може, нарешті її помітять і переведуть звідси до оперного театру в Києві, хоча вона згодна і, накрайняк, на Одесу. Вона може і українською:

— Катя у міліцію пішла, юбку вище пупа підняла — і без всяких документів приписали аліментів двадцять п’ять копійок із рубля!

Інша жінка, із крихітних личком, що нагадувало їжачка, довірливо підбігала, як до Оксани, так і передовсім до Ніни Вікторівни, яка не відходила ні на крок:

— І коли він мене поматросіл і бросіл, я оділа весільне плаття і рішила, що оце буду так ходить ще п’ятсот літ. Пройдусь оце над річкою, потім зайду до Москви, може десь там його побачу. А він мене  сразу узнає, моє весільне плаття дуже ярке. А єслі не побачу єго в Москві, то у Києві точно. До Києва ближче із нашого села, то я там на вокзалі у весільному платті ждатиму його триста годків…

Нарешті лікарку хтось покликав. Вона повагалася, але таки забрала Оксану до ізолятора.

— Певно, я вже ніколи не вийду звідси. Та й не треба. Вже все одно… Не хочу ні Федора, ні акторства…Але якщо мене колись випустять з цього пекла,  хочу тихого зеленого поля, зверху синього неба… Я буду собі там жити у якійсь хатці… Може, там мене не будуть мучити. Хатинка вузенька, дитинка маленька…  Так би і прожила десь весь вік, народила би дитину від когось –і не треба мені чоловіка… не треба оплесків. Тиші хочу, дуже хочу, назовні і всередині.

Особливо всередині. Часто здається, що Федір все знав. Він змалодушничав. Невідомо, що трапилося, але вона тут вже майже тиждень. Ніхто н е пояснює її, що сталося. Це якась кошмарна помилка, її з кимось переплутали.

— Доки це може тривати? Якщо мене хочуть убити, то нехай убивають. Чого ж мордують?!

Відчай наростав. Вона ніколи не вийде із цієї мишачої кімнатки з тьмавою лампочкою. Вони можуть закрити двері і знищити світло. Вікна тут нема. Вона буде стукати, кричати, плакати, бити головою до стіни, доки не закоченіє на холодній підлозі. Вони роблять якийсь експеримент. Вони перевіряють, до якої межі тортур її серце ще буде працювати. Вони ще колять її щось таке, що крім постійного ниття викликає напади страху, якому неможливо опиратися. Недавно вона вперше побачила біля свого ліжка якогось чоловіка, якусь страшну чорну тінь.

— Демиденко! Возьмите свои таблетки! Ежьте прямо сейчас! – забігла лікарка (ні, це не лікарка, а бухенвальдська відьма і сука Ільза Кох, якій зараз тут було би варто перекусити горлянку) - Да проглатывай же! Проглатывай, а не прячь за щекой, как хомячиха, твою мать!

Оксана проковтнула всі пігулки, розмовляючи із Ніною/Ільзою  по-російськи після її зауваження:

— Мне плохо от них!

— Всем, Демиденко, сначала хорошо, а потом плохо. А потом снова плохо, а потом уж совсем хорошо .Хо-хо-хо! – холодний, місячний регіт ще довго відлунював кімнаткою.

Виходивши, Ніна Вікторівка кинула навздогін:

— Сама виновата, что ты здесь. Если не хочешь лечиться здесь ещё несколько лет, надо бать послушной и прилежной, как хорошая девочка  со своими родителями. А я, кстати, здесь тебе и за отца , и за мать.

Такі слова, разом із таблетками, збуджували  моторош… Це вона чи ні? Вони порубають сокирою для дров її тіло на шматки, іменем щасливого життя трудового народу.. Або будуть варити, постійно підігріваючи воду,  живу у казані, іменем її коханого Федора. Або без наркозу тупими ножами і гострими ножичками вибиратимуть її  легені зсередини, іменем радянського мистецтва.

Або вона поселиться тут навічно, заростаючи довгою цапиною бородою, як баба Ходілка  діда Хотілки. Через рік її перестануть навіть давати укольчики, щоб дарма не переводить добро, бо українці – люди підприємливі. ЇЇ ніхто не чіпатиме, вона потиху здуріє сама.

Або вона вирве серце проклятій Ніні. Її мучителька не повинна жити. Всі її органи, включно з піською, повинні навічно застигнути, іменем восьмого березня. Вона вистрелить у голову своєму коханому Федору із маленького женського браунінга, вистрелить так, щоб не мучився довго, бо вона його ще любить, вистрелить іменем Джульєтти. Потім підпалить це прокляте місце,  навіть якщо їй самій доведеться тут згоріти, іменем вищої справедливості, якщо вона десь є, іменем Господа нашого.   

Оксана ще не знала, що Віталій Никодимович все ж вирішив виписати її із відділення. Нехай живе, може, навіть і в Києві. Але за що вона житиме тут? Треба буде перебиратися ближче до місць, як говорить дехто, босоногого дитинства.

Також він вирішив, що театр, вже не кажучи про кіно, має бути закритим для неї. Вона може проситися або днями і тижнями, місяцями та роками очікувати ролей і пропозицій. Вона може ридати вдома або оббивати пороги, сподіватися на диво чи впадати у відчай.

Її так званий талант відтепер не хвилює партію. Це кінцевий для неї вирок і оскарженню не підлягає.

— Собирайся!  В изоляторое тебя больше держать не можем. А твои покровители не хотели, чтобы ты лечилась в общем отделении. Хоть как по мне, так тебе там и место.

— Куда собираться? — зрезигновано перепитала.

— Куда глаза глядят! — ледве стримувалася від досади Ніна Вікторівна.

Вчора вона отримала наказ від Віталія Никодимовича: «Випустити». Вже будувала собі плани тихого розкладання психіки цієї задрипаної артистки, що навіть у лікарні мала про себе високу думку. Вона, задрипана,  так дивилася на Ніну Вікторівну, мовби була царицею, клеопатра срана!

Ніна Вікторівна вже планувала підмішувати її до їжі  певні таблеточки. А ті викликають напади неконтрольованого страху, підвищеної тривожності. Галоперидол був надійнішим, але Віталій Никодимович, старий хитрун, ніби знав, бо попередив одразу, мовляв, лікування консервативне, без вашого фанатизму, важливіше провчити, а там буде видно. Тепер все пропало…

Але вона відчує щось подібне до іншої пацієнтки, яка не матиме високих покровителів. І вже на ній відведе свою душу, ох і відведе . Вона згноїть її, ту іншу, живцем замурує!

І Ніна Вікторівна засміялася, якщо можна назвати сміхом тихий скрип не надто здорових і здебільшого штучних зубів (кілька зубів їй повибивали у дитячому будинку у тридцятих, як дочці ворогів народу; батьків своїх вона вже пам′ятала мало, а потім на шкільній лінійці привселюдно відреклася від них):

— Смотри, больше не попадайся мне на глаза.

Перша частина роману за посиланням.

Друга частина роману за посиланням.

Третя частина роману за посиланням.

Четверта частина роману за посиланням.

П'ята частина роману за посиланням.

Шоста частина роману за посиланням.

Сьома частина роману за посиланням.

Восьма частина роману за посиланням.

Дев'ята частина роману за посиланням.

Десята частина роману за посиланням.

Одинадцята частина роману за посиланням.

Дванадцята частина роману за посиланням.

Тринадцята частина роману за посиланням.

Чотирнадцята частина роману за посиланням.

П'ятнадцята частина роману за посиланням.

Шістнадцята частина роману за посиланням.