Степан Процюк завершив новий роман, епізоди з якого пропонує читачам "Вікон" ХІХ
Після Чернігова Оксані не полегшало. Навпаки... Це вгору-вниз, вниз-убік вона більше не може витримувати. Почувалася, ніби посеред пустелі хтось раз на кілька днів давав її випити цілющої води — але не більше 200 грамів! — у строгій, дозованій міліметрами, пляшці — а потім мордував безперервною спрагою, час до часу знову обіцяючи воду. А пустелі — ні кінця, ні краю…
У Катеринополі не було де приткнутися. Якщо у великих містах людина самотня, то у містечках вона самотніша вдесятеро, неначе гола, під наглядом тисяч пар очей, спраглих пліток і скандальчиків.
Самотність у великому натовпі, байдужіша і холодніша, приглушує туск. Самотність у невеликих і чужих провінційних товариствах безцеремонно допитлива і уважна. Вона ніби вивалює із нас усі нутрощі, залишаючи лише сором і ненависть жертви.
Вчора вона весь день проплакала. Навколо — така тоскнота, така безнадія. Якби вона десь тепер побачила оптимістичного Георга Отса, то вчепилася би йому прямо у пещену брехливу горлянку. Він має кожен день оплески і обожнення. А вона… теж недавно були оплески, хвала і слава, любов і радість…
Оксана не розуміла, майже не розуміла, що ж врешті трапилося? Чому вона опинилася біля Ніни Вікторівни? І то не сон… Чому потім випустили? Чому ніхто із театральної трупи не відгукується на її волання?
(хіба що Вілен із оперетковими вусами знову снився, розповідаючи їй, як багато можна зробити для української культури у новій виставі «Сало з галушками, або хохол із кабаками», де Оксана би грала роль бабусі, яка трохи причмелена від любові до хуторянської архаїки і з якої сміються-посміхаються-насміхаються всі її діти і внуки, бо таким уявленням вже нема місця у радянській Україні, додавав вусатий Вілен, в Україні, що здобула своє щастя поміж народів-братів, весело підморгував, і вуса його раптом перетворювалися на якісь страшні роги чорного чоловіка).
Де Федір? Він нічого не говорив у Чернігові, що її забере… не насмілилася спитати… вона ще так любить його, але…він не може її любити, якщо йому зараз цілком байдуже, що вона робить,чи здохла з голоду, чи жива або мертва. Він собі спокійно-преспокійно живе у Києві, тішиться перевагам посади і столиці, а може вже…
Цілком може бути! Та він давно вже має іншу пасію, якусь молоду потаскушку!
— А тебе він віддав на заклання! — шепче поруч якийсь голос, солоний від якоїсь крові.
Оксана оглядається. Що це? Де? Чому?
Батьків нема вдома. Навколо зависає густа тиша. Голосу більше не чутно. Жодного чорного чоловіка — чи чорної жінки!? — більше не видно.
Тиша починає заморожувати, ніби то не тиша, а могильна яма.
— Нема, нема та й не буде мого чорнобривця — вона згадує слова ще бабусиної пісні. — Так, нема. Пішов до потаскушки… А мене може і хотів вбити, але передумав!
Тиша не стверджувала і не заперечувала. Оксана подумала, що треба кудись втекти. Бо якщо вона не зможе їсти тишу, як яблучне повидло, то тиша з’їсть її. Тим паче, раптом її на якусь мить здалося, що із тиші, так скромненько і по-домашньому, вирізьбилося лице Вілена із вусами, чорнючими, як грозова ніч.
Оксана скрикнула і вибігла з дому. Кинулася до старої сусідки.
— Бабушка Килина, драстє! Як ваші діла?
— Спасіба, доню, спасіба..
— А я оце хочу вас шото спросить. Чи є у вас ще трохи самогону? Шото у мене живіт розхворався... може, горілка поможе.
— Як же ж не поможе , доню, поможе! Тобі з собой?
— Бабушка Килина, давайте лучше у вас вип’ю. Осьо вам і гроші — і бабину руку обтяжила доволі щедра оплата, яку Оксана витягла майже із останніх закапелків.
— Харашо, доню…
Перша чарка обпекла горло. Ще трішки — і вона випалить Оксанину душу.
— Закусюй оце бодренько, закусюй, — протягала баба Килина тарілку із нарізаним салом.
Після другої чарки сердечна печія почала зникати. Оксана несміливо оглянулася. Ні Вілена, ні чорного чоловіка у баби Килини не було.
Федір її забере. Вона видумує на нього якісь наклепи, наче не знає , як він її любить і який добрий. Федір розуміє, що її треба сцени і його. Краще так сказати: його і сцени.
Бабушка Килина тягнула самогон наперсточком. Коли Оксана, із ентузіазмом співака Отса, перехилила третю, Килина глянула у її очі — і відвернулася.
Федір приїде до неї не лише як коханий коханець (вона не знає, чи можна сполучати ці слова разом, але її стає похір на все). Він привезе їй новину, що треба повертатися до театру. Там вирішили посунути Надію Теплу (сучку Теплу, змію нехолодну — продовжує в думках Оксана) і віддати Оксані Демиденко, заслуженій артистці УРСР, роль Крупської («Надія Тепла не може грати справжню Надію» — не вгаває Оксана). І вони разом сядуть до чорної «Волги» і поїдуть до Києва. Правда, вона встигне попрощатися з батьками. (« А може і не встигне» — почала сміятися Оксана сама до себе).
Четверта чарочка-стограмівка виявилася найпідступнішою. Може, її краще піти до Києва по тій веселці, що позавчора розсіяла, ой, воз-сі-яла над Катеринополем? Може, веселки літають? Або їх можна створити помахом чарівної палички і полетіти зараз?
— Дівонько, ти оце дивись, щоб оце вийшла із моєї хати бодренькою, но не п’яной! — звідкись, здається, з-під товщ якихось важких спогадів долинав голос бабушки.
— Бабушка, я счас буду виходить, але ще налийте чарочку на посошок! — затиналася Оксана.
Килина налила наперсток. Вихиливши його і заточуючись, Оксана вийшла на вулицю.
Вулиця ніби була і ніби її не було. Оксана відчувала, що ніби жива і ніби її нема.
…Насипте на гробі велику могилу, вона вся травой поросте…
Звідкись приходила Ніна Вікторівна, попідруку із Віленом.
—Мерзавка, ты ещё здесь? — кричала.
— Ми зараз її влаштуємо холодок, кинемо її у крижаний колодязь — вуса Вілена на очах покривалися інеєм
— Давай топор, Вилен!
— Краще її різати бензопилою!
— Или камнем по башке!
— Або ножем в око!
..Посадіть на гробі червону калину, вона на весні зацвіте…
Світ, як схарапуджений кінь, ставав догори дригом. Небо шалено приближалося до землі, ніби ніж Вілена до її ока.
— Товаришко, з вами все в порядку? Ви можете йти?
Оксана щось харчала і плакала.
— Я вам допоможу. Ходімте до мене! Трохи відпочинете –перехожий зупинився, бо побачив, що це якась нетутешня жінка, навіть по-своєму вродлива.
Це був Микита Йосипенко, людина-невидимка.
…..
Очунялася у якійсь кімнатці. Невже зараз зайде Ніна Вікторівна, у білому халаті наопашки? Де вона?
— Драстє, товаришко! Я вчора допоміг Вам сюди дійти… Подумав, що так буде лучче… Ви спали кілька часиків…
Голос цього чоловіка діяв на розтроюджену Оксану трохи заспокійливо. Значить, вона не у Ніни Вікторівни? Не на тім світі? Згадала бабушку Килину… міцний самогон…
Фізично було дуже зле. Перепалювало рот. Хотілося блювати, але не було чим. Але вона, принаймні, поки не відчуває того болю у грудях, який гірший тілесних болячок.
— Спасибі…
Познайомилися. Оксана помітила, що її рятівник був доволі вродливим чоловіком. По-своєму навіть кращим від Федора. Хоча, їй точно все одно. Красивих чоловіків є достатньо багато. Але часто під тією красою ховається дикий звір. Це ще добре, якщо лише дикий! У дикості є якась первісна чистота. Дикість можна очистити від варварства.
У Києві їй переважно зустрічалися дикі не інстинктами,а підступністю і брудом чоловіки-шакали.
Напевно, її все одно, Чи цей Микита дикий і красивий тигр, чи красивий і підступний шакал. Або ще якийсь інакший.
Він щось говорив. Давав їй пити якийсь чай, після якого стало трохи легше, мовби той різкий біль утратив свій запал. Микита розповідав про війну, після якої дивом залишився живим.
Оксана слухала, зловивши себе на тому, що чомусь не думає ні про Федора, ні про Київ.
Микита гладив її волосся і руки. …Спершу хотіла встати і поволі піти до батьківського дому… Вона все-таки заслужена артистка УРСР, а не хвойда…Навіщо її якшатися із цим вродливим, певно, одруженим, селянином, нехай навіть містечковином? Це ж падіння, скочування до ями…
Пестощі Микити ставали все пристраснішими. Вона не опиралася. Оксана закрила очі і поринула у стихію сплетених рук і країну переплетених ніг, солодку країну тимчасового забуття, де нечасто трапляються острівці печалі та дороги гіркоти. Бо так і повинно бути, бо ця країна є серцевиною життя, яке тече, дарувальницею нового життя, що появиться, принаймні, місцем, звідки черпають незримі сили для всіх інших сил…
Перша частина роману за посиланням.
Друга частина роману за посиланням.
Третя частина роману за посиланням.
Четверта частина роману за посиланням.
П'ята частина роману за посиланням.
Шоста частина роману за посиланням.
Сьома частина роману за посиланням.
Восьма частина роману за посиланням.
Дев'ята частина роману за посиланням.
Десята частина роману за посиланням.
Одинадцята частина роману за посиланням.
Дванадцята частина роману за посиланням.
Тринадцята частина роману за посиланням.
Чотирнадцята частина роману за посиланням.
П'ятнадцята частина роману за посиланням.
Шістнадцята частина роману за посиланням.
Сімнадцята частина роману за посиланням.
Вісімнадцята частина роману за посиланням.
